Особливості виявлення злочинів та початок досудового розслідування
Відповідно до законодавчо закріпленого формулювання принципу публічності у кримінальному провадженні (ст. 25 КПК України), прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення. Виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, вважається підставою для початку досудового розслідування (ч. 1 ст. 214 КПК).
Підрозділи, які здійснюють ОРД, зобов’язані у межах своїх повноважень відповідно до законів, що становлять правову основу ОРД, вживати необхідних оперативно-розшукових заходів щодо попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів та викриття причин й умов, які сприяють вчиненню злочинів (п. 1 ч. 1 ст. 7 ЗУ “Про оперативно-розшукову діяльність”) [272].
Вчені-криміналісти по-різному ставляться до проблеми виявлення злочинів. На думку В.Г. Танасевича, виявлення злочинів – процес, під час якого приховані (латентні) злочинні діяння стають відомими правоохоронним органам і виникає законний обов’язок розглянути матеріали про наявність ознак злочину, розкрити та розслідувати його [319]. Зазначене певним чином корелює з положеннями згаданого ЗУ “Про оперативно-розшукову діяльність”, адже в разі виявлення ознак злочину оперативний підрозділ, що здійснює ОРД, зобов’язаний невідкладно направити зібрані матеріали, у яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена КК України, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування (ч. 2 ст. 7).
У більшості джерел категорія “виявлення” розглядається у співвідношенні з припиненням, розкриттям та розслідуванням злочинів. Одні вчені (І.Ф. Герасімов) вважають виявлення складовою розслідування злочинів; інші ж (В.В. Степанов) розглядають цей процес як самостійний етап протидії злочинності [313, с. 31]. Ми поділяємо думку І.Ф. Пантелєєва, що розривати єдине поняття “виявлення злочину” на процесуальну та оперативно-розшукову складові в рамках окремої криміналістичної методики не має ні наукового, ані практичного сенсу [249, с. 18]. На підтвердження цієї тези можна навести непоодинокі випадки виявлення одного злочину під час розслідування іншого, тобто так званим “слідчим шляхом” [202]. До того ж з набранням чинності КПК України успіх виявлення та розслідування злочинів, зокрема у сфері банківської діяльності, значною мірою пов’язаний з умінням слідчого аналізувати початкову інформацію про ознаки кримінального правопорушення. Здебільшого на початку досудового розслідування (після внесення відомостей до ЄРДР) всі обставини кримінальних правопорушень об’єктивно не відомі, а відтак уже в рамках кримінального провадження суттєво змінюється уявлення не лише про спосіб вчинення злочину та його виконавців, а й кваліфікацію діянь, розмір завданої шкоди тощо.
Отже, виявлення злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків, слід розглядати, по-перше, як ініціативне збирання правоохоронними органами з будь-яких джерел інформації про ознаки кримінального правопорушення; по-друге, як результат цієї діяльності, що є підставою для початку досудового розслідування; по-третє, як встановлення обставин вчинення інших кримінальних правопорушень уже під час досудового розслідування шляхом проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших заходів процесуального характеру.
Наука і практика управління, у тому числі в правоохоронній сфері, особливо виокремлюють організацію виявлення та розслідування злочинів як засіб досягнення кінцевого результату відповідної діяльності. Термін “організація” вважається однією з фундаментальних криміналістичних категорій, що стосується процесу розслідування злочинів [226]. Водночас, зважаючи на те, що розслідування є складовою людської діяльності, методологічною основою для формулювання поняття “організація початкового етапу розслідування злочинів” є саме діяльнісний підхід. Як правило, поняття “організація” використовується разом з поняттями “структура” і “система” щодо соціальних, економічних, біологічних та деяких технічних систем. Сукупність наук, знань про об’єктивні закономірності побудови, функціонування і розвитку організації узагальнено іменується як “теорія організації”, або “загальна організаційна наука” [256, с. 434].
Питання організації розслідування достатньо повно розглянуто в працях Р.С. Бєлкіна, С.О. Величкіна, В.Д. Зеленського, Г.Г. Зуйкова, Л.М. Карнєєвої, В.І. Ключанського, В.О. Коновалової, О.М. Ларіна, Г.А. Матусовського та інших учених-криміналістів [23]. Різні аспекти організації виявлення, припинення та розкриття злочинів в аспекті ОРД досліджували А.Г. Лєкарь, В.А. Лукашов, В.М. Плішкін та ін. Системний аналіз тлумачень терміна “організація” [49, с. 679; 317, с. 607; 303, с. 410] свідчить про неоднозначність його трактування.
Оминаючи численні дискусії щодо дефініції “організації” як управлінської категорії, вважається прийнятним традиційне визначення елементів організації виявлення та розслідування злочинів, що включає: аналіз ситуації; визначення та розстановку сил і (у тому числі підготовку і навчання виконавців); планування; забезпечення взаємодії суб’єктів виконання; контроль і надання допомоги; оцінку результатів роботи і, за необхідності, внесення корективів.
Аналіз ситуації (оперативної обстановки) в системі МВС України розглядається як сукупність факторів зовнішнього і внутрішнього середовища ОВС, які визначають основні умови їх функціонування [237, с. 181]. Оперативну обстановку у сфері банківської діяльності можна віднести до спеціальної оперативної обстановки, тобто ситуації обмеженої напрямами оперативно-службової діяльності відповідних підрозділів правоохоронних органів та видом злочинів, віднесених до сфери банківських операцій. На стан оперативної обстановки у цій сфері суттєво впливають складові зовнішнього середовища.
На відміну від інших сфер економічної діяльності, установи банківської системи діють в особливому законодавчому полі. Унаслідок специфіки своєї діяльності банки є відносно закритими від державного контролю, відтак, керівники банків, виявивши ознаки злочинів, звертаються за допомогою до правоохоронних органів лише в поодиноких випадках, оскільки усвідомлюють, що їх репутація у ділових колах може “похитнутись” у разі розголошення під час офіційного розслідування конфіденційної інформації про клієнтів, їх фінансовий та майновий стан, призначення платежів тощо.
Нерідко ж, попри заподіяні банкам немалі суми збитків, їх керівники обмежуються поданням заяв до ОВС, проте без ознайомлення правоохоронців з результатами власних (внутрішніх) перевірок (посилаючись на банківську таємницю), що в подальшому ускладнює процес доказування та судовий розгляд справ. Деякі банки намагаються використовувати правоохоронні органи лише для повернення боргів, списання збитків, тиску на боржників тощо. Останніми роками взагалі намітилася тенденція до зменшення кількості звернень до правоохоронних органів у зв’язку з учиненням шахрайств та інших злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків (що певним чином дисонує з динамікою збільшення кількості таких правопорушень, виявлених спеціальними підрозділами банків). На цю тенденцію значною мірою вплинули й наслідки фінансової кризи, коли банківські установи значно скорочували обсяги обслуговування клієнтів у зв’язку з браком обігових коштів, а також посилювали заходи забезпечення внутрішньої безпеки (кожна банківська установа посилює вимоги до власних служб). За даними опитувань працівників правоохоронних органів та банків, до головних чинників, що сприяють учиненню злочинів у сфері банківської діяльності, належать: висока прибутковість злочинної діяльності, неналежна організація взаємодії служб банківської безпеки
й правоохоронних органів на етапі попередження, виявлення та припинення злочинів, зацікавленість керівників і службових осіб банків у приховуванні таких фактів (додатки Б.2, Б.3).
Водночас працівники правоохоронних органів, не маючи прямого доступу до всіх операцій та документів банку, нерідко змушені обмежуватися лише поверховим дослідженням наявних (доступних) доказів, не використовуючи більшість процесуальних та оперативно-розшукових засобів їх отримання. Не всі керівники ОВС на місцях (які розглядають понад 95 % звернень) організовують кваліфіковані перевірки заяв і повідомлень представників комерційних банків. Такі перевірки за КПК 1960 р. нерідко доручали офіцерам, які через свою недосвідченість, відсутність досвіду, а іноді – з надуманих підстав або через особисту зацікавленість, приймали рішення про відмову в порушенні кримінальних справ. Траплялися випадки розгляду заяв про заволодіння коштами банків працівниками підрозділів, які взагалі не спеціалізувалися на викритті злочинів у сфері економіки . Отже, помилки при кваліфікації кримінальних правопорушень, що виявляються вже під час судового розгляду (приблизно в кожній третій справі), пов’язані передусім з неправильною оцінкою події злочину, поверховим і неповним з’ясуванням обставин, що підлягають доказуванню.
Серед проблем організації розслідування злочинів цієї категорії слід виокремити недостатній рівень обізнаності працівників територіальних підрозділів ОВС з особливостями схем учинення злочинів з властивими їм ознаками, а також банківських операцій та інформаційно-телекомунікаційних технологій (85,5 % опитаних), що потребує напрацювання відповідних методик документування і викриття злочинів, проведення спільних семінарів і тренінгів для працівників практичних підрозділів ОВС за участю фахівців банківської сфери, спеціалістів у галузі комп’ютерних технологій.
З метою підвищення ефективності виявлення ОВС злочинів у сфері високих технологій 2001 р. у структурі ДСБЕЗ МВС України створено підрозділи по боротьбі з правопорушеннями у сферах комп’ютерної інформації, електронних платежів і телекомунікацій. Пізніше, під впливом світових тенденцій розвитку банківської справи стало зрозуміло, що злочинній діяльності, пов’язаній з використанням високих технологій у сфері обігу міжнародних платіжних систем, не можна активно протидіяти звичайними традиційними правоохоронними засобами. Для боротьби з цією специфічною формою кримінального бізнесу необхідні відповідно підготовлені фахівці вузькоспеціалізованих підрозділів, здатні застосовувати сучасні методи документування. Відтак, у структурі МВС України 2009 р. створено відділ (нині – управління) боротьби з кіберзлочинністю, на яке покладається організаційне та практичне забезпечення реалізації державної політики щодо попередження та протидії злочинам і правопорушенням, що вчиняються з використанням інформаційних технологій і телекомунікаційних мереж (зокрема, у сфері електронних платежів і банківської діяльності), а також протидії легалізації доходів, отриманих від таких злочинів і правопорушень [276]. Співробітники зазначених служб мають право одержувати безперешкодно і безкоштовно від підприємств, установ й організацій, незалежно від форм власності та об’єднань громадян, на письмовий запит відомості (у тому числі й ті, що становлять охоронювану законом банківську таємницю).
Для виявлення злочинів у сфері банківської діяльності правоохоронні органи уживають передбачених законом заходів щодо своєчасного, відповідного реагування на заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення, комплексного використання й активного застосування гласних і негласних пошукових і розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, економіко-правового аналізу, первинного фінансового моніторингу, ревізійних перевірок, використання позитивного досвіду, наукових рекомендацій, підвищення професійного рівня працівників, належного рівня взаємодії з державними органами фінансового контролю і громадськістю.
Узагальнення та аналіз слідчої практики свідчить, що інформація про вчинення злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків, надходить з таких джерел: з повідомлень службових осіб установ банківської системи (представництв, філій) за результатами внутрішніх розслідувань (38 %); із заяв і повідомлень громадян (фізичних осіб – клієнтів банків), яким завдано шкоду (29 %); з матеріалів державних контролюючих органів за результатами контрольно-ревізійних та інших документальних перевірок суб’єктів господарювання за поданням правоохоронних органів (4 %); з матеріалів планових контрольно-ревізійних перевірок суб’єктами державного фінансового контролю, зокрема державними регуляторними органами Міндоходів, Держфінінспекції, НБУ, Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України та ін. (3 %); під час затримання особи (осіб), яку застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення (6 %); шляхом безпосереднього виявлення ознак злочину співробітниками оперативних підрозділів унаслідок здійснення спеціальних оперативних та оперативно-технічних заходів (10 %); шляхом безпосереднього виявлення ознак злочину слідчим, прокурором при розслідуванні інших злочинів (10 %).
Під час проведення державними контролюючими органами (як ініціативно, так і за зверненнями правоохоронних органів) контрольно-ревізійних та інших перевірок суб’єктів господарювання і банківських установ поєднуються різні за своєю природою аналітичні прийоми вивчення фінансово-господарської діяльності, відповідності цієї діяльності законодавству, спрямовані на виявлення можливих відхилень, що вказують на ознаки злочинів.
Сукупність методів документального аналізу утворюють комплексну методику виявлення за бухгалтерськими та іншими документами фінансової звітності ознак порушень, яку використовують аудиторські, ревізійні та експертні служби, а також правоохоронні органи при виявленні злочинів [133]. Метод економічного аналізу застосовується у вигляді інструментарію для діагностики стану фінансової системи з метою виявлення ознак правопорушень [216; 83,с. 9–12]. У процесі виявлення злочинів важливе значення має економіко-правовий аналіз діяльності банків, що представляє становить собою комплекс заходів з вивчення, аналізу основних економічних показників (економічних, статистичних, бухгалтерських) результатів їх фінансової діяльності за окремими напрямами з урахуванням відповідності нормативно-правовим актам [304].
Залежно від поставлених завдань, в економіко-правовому аналізі доцільно відокремити два основних етапи дослідження: перший – виявлення криміногенних фінансових установ та окремих напрямів їх діяльності; другий –діагностика ознак фінансових правопорушень на виявленому об’єкті за окремими економічними показниками.
До першого етапу належать показники, що характеризують навколишнє середовище функціонування фінансових установ, зокрема це дані про політичні, макроекономічні, правові, науково-технічні, соціальні умови, що впливають на діяльність банків. Важливе значення має оцінка інформації щодо керівництва та персоналу банків і клієнтів, їх репутації, поточних та прогнозованих доходів, відносин з податковими та судовими органами. За умов розвиненої інфраструктури банки мають змогу отримувати інформацію і з додаткових джерел, таких як: інші банки, аудитори клієнта, його контрагенти, кредитні агентства, рекомендації партнерів, коментарі преси, звіти Фондової біржі. Однак незалежно від джерел інформаційного забезпечення щодо дії відповідних ризиків, основою їх регулювання є достовірна, повна та об’єктивна інформація [121, с. 24].
Вся работа доступна по Ссылке
