Локація як історико-правовий процес надання магдебурзького права

Надання маґдебурзького права, як й інших різновидів німецького пра­ва, в історико-правовій та історичній літературі отримало назву “локація”. У польських працях під цим терміном мали на увазі розбудову міста або села на новому місці, так званому сирому корчуванні, заснування міста на тери­то­рії села та реорганізацію населеного пункту після переведення його з поль­ського права на німецьке [[i],
S. 93]. У перекладі з латини, зробленому з польського слов­ника середньовічної латинської мови, locatio та locare стосовно речей оз­начає: 1) по­ставити, забудувати, закласти, заселити, скласти, сплатити; 2) за­про­ва­дити, винаймати, відбувати засідання суду, надати тощо; 3) стосовно людей – заселити, обрати, передати до суду [[ii], S. 93]. Відповідно ці терміни тракту­ють також у перекладі з латинської мови німецькою [[iii], S. 1–29]. Німецький дослідник Ріхард Коеб­нер зазначав, що термін “локація” – це заснування міста на “си­ро­му кор­чуванні” або надання селу статусу міста [[iv], S. 1–10]. Польський науковець Ста­ніслав Ку­рась локацією вважав надання німецького права старому госпо­дарсько-економічному центру [[v], s. 105]. В німецькій літературі термін locare з другої по­ловини ХІІ ст. застосовували до міст і сіл Центрально-Східної Європи, які здійс­нювали самоврядування за німецьким правом [[vi], S. 116]. При наданні польським та ук­раїн­ським містам маґдебурзького права у більшості локаційних привілеїв на­го­ло­ше­но, що їх переводять із польського або руського (українського) на ні­мецьке (маґ­дебурзьке) право. Сучасні науковці розділяють правову і прос­торо­ву ло­ка­цію й організацію міського самоврядування [[vii], s. 6]. Правова локація була од­но­ра­зовим актом і реалізовувалася через видання відповідного лока­ційного при­вілею. Вона ставала основою для утворення міста, але лока­цій­ний при­ві­лей міг бути виданий на різних етапах формування міст. Здебіль­шого ло­ка­цій­ні привілеї села і міста Галичини з маґдебурзьким правом отри­мували вже сфор­мовані населені пункти. На українських землях у складі Великого кня­зів­ства Литовського, зокрема на Волині, значну кількість лока­ційних при­ві­ле­їв надано новоутвореним містам і містам, що виникли на місці сіл. У ба­гатьох із них локаційний привілей був першою згадкою про місто (Бе­рес­теч­ко, До­рогостай, Жуків, Ляшки та ін.) [[viii], c. 84]. Відповідно просторова локація сто­су­ва­лася со­ціально-економічного розвитку населеного пункту і тривала впро­довж знач­но­го періоду.

На думку С. Соханевича, локація мала 2 стадії – встановлення посади вій­та та надання маґдебурзького права [[ix], s. 84].

Після надання локаційного привілею власник укладав угоду з війтом [[x],
s. 120]. Зго­дом процес локації частково спрощено. Власник спочатку проводив про­сто­ро­ву локацію, за погодження з монархом, а пізніше отримував відповідний при­вілей. Локаційний привілей володаря міг бути у вигляді генерального при­ві­лею, що стосувався всіх населених пунктів на визначеній території (про це детальніше розглянемо далі).

У населених пунктах, що належали монархам, зазвичай видавали лише
1 локаційний привілей, що враховував правову та просторову локацію [[xi], s. 50].

Усі локаційні привілеї українським містам, на думку української до­слід­ниці Тетяни Гошко, можна розділити на 7 груп: 1) королівські привілеї містам на маґдебурзьке право; 2) привілеї власникам приватних міст на маґдебурзьке право та ко­ро­лів­ські грамоти із підтвердженням їх правомірності; 3) привілеї окремим особам на війтівство; 4) привілеї, внаслідок яких уже в межах запровадженого самовря­ду­ван­ня уточнювалися взаємини міщан з іншими категоріями міських мешканців, представниками державного та місцевого управління, церквою; 5) гра­моти, що розширювали спектр дарованих міщанам привілеїв; 6) привілеї, які підтверджували маґдебургію; 7) привілеї, що компенсували втрати місцевої влади через вико­рис­тан­ня норм маґдебурзького права [[xii], c. 104–105].

Інший український дослідник Микола Ковальський усі документи, на­дані українським містам, класифікував на 6 груп: 1) локаційні грамоти – дозвіл на заснування міст і містечок у населених раніше місцях або перетворення невеликих поселень і сіл на міста з на­дан­ням їм привілеїв на ярмарки й торги; 2) привілеї містам та містечкам на ярмарки та торги; 3) грамоти на надання містам маґдебурзького права (маґдебурзькі грамоти); 4) локації, ревізії, описи міст та містечок; 5) цехові статути; 6) декрети, скарги, протекції та інші приватно-правові акти [[xiii], c. 6].

Ця класифікація стосувалася самоврядування українських міст у складі Великого князівства Литовського, Польщі й Речі Посполитої та, відповідно, не враховувала локаційних привілеїв українським містам у складі Геть­ман­щи­ни і Російської імперії. Крім того, існували особливості надання маґде­бур­зького права українським селам Галичини. Про використання локаційних при­вілеїв у багатьох значеннях при наданні маґдебурзького права містам у центральній і східній Європі згадують також німецькі науковці, зокрема ві­домий дослідник маґдебурзького права Й. Менцель [[xiv], S. 136–137]. Локаційний привілей у багатьох випадках із точністю до дня встановлював початок функціонування міста. Він мав виняткове значення, оскільки вважався у тогочасному суспіль­стві днем народження міста і сприяв прагненню власників населеного пункту отримати локаційний привілей [[xv], c. 83]. Локаційним був не лише королівський при­вілей, а й привілеї королівських старост, що їх видавали зі згоди короля. Зі згоди короля локаційні привілеї видавали власники населених пунктів – маг­нати, шляхта, духовенство. При наданні маґдебурзького права траплялися ви­падки кількаразової локації одних міст та сіл. На думку польського дослід­ни­ка Станіслава Курася, локаційні привілеї містили 4 основні положення:  переведення з польського права на німецьке; звільнення від судів польського права; визначення юрисдикції німецького права; надання війтам та солтисам їхніх посад [[xvi], s. 118].

Цікавим явищем, з погляду правової локації, стала поява у низці міст пов­торних локаційних привілеїв, що засвідчувало тривалість і складність ло­ка­ційних процесів [[xvii], c. 84]. Це траплялося під впливом кількох чинників: підвищеної уваги до особи, а не до інституції; норм маґдебурзького права, за якими документ, не реалізований у жит­тя впродовж 10 років, утрачав чинність; невдачі попередньої локації через несприятливі обставини [[xviii], c. 84].

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/31595.html  " target="_blank">Ссылке</a>

</p>