Юридичний аналіз підстав застосування батьками фізичної сили проти волі малолітніх та неповнолітніх дітей в якості методу виховання

Послідовність методу дослідження вимагає підходити до аналізу юридичних підстав застосування батьками фізичної сили проти волі дітей, враховуючи специфіку стосунків, що виникають між ними. Виходячи з цього, аналіз юридичних підстав застосування батьками фізичної сили проти волі дітей в якості методу виховання очевидно необхідно здійснювати в контексті проблеми сім’ї та батьківського виховання. Вважаємо, що доцільно сконцентрувати увагу на проблемі застосування батьками фізичної сили проти волі дитини з метою покарання (в якості методу виховання). Адже, як свідчать результати низки спеціальних досліджень, батьки застосовують фізичне насильство переважно саме в якості засобу покарання [26, с. 11], [62], що, вірогідно, пов’язано із відмовою визнавати фізичні покарання в якості насильства [27, с. 102].

Законодавець приділяє увагу нормативному оформленню відносин між батьками та неповнолітніми/малолітніми дітьми як основному та найбільш значимому виміру їх відносин. Очевидним є те, що підґрунтям законотворчої діяльності є певна модель сімейного виховного процесу. Так, зокрема, визначаються його мета, орієнтири, засоби регулювання, що передбачають певний очікуваний законодавцем практичний результат, в першу чергу, певні характеристики особистості [217], [162]. Відповідно, протиправність дій батьків, спрямованих на виховання дитини, обумовлена протиріччям між моделлю батьківського виховання, що об’єктивована в діях батьків, та моделлю, що є підґрунтям законодавства. Тож можливо очікувати, що визначене як протиправне/злочинне застосування фізичної сили проти волі дитини з метою виховання може визнаватися нормальним в межах інших нормативних систем (системах моральних, релігійних або соціальних норм). Ця гіпотеза виникає, зокрема, з огляду на наявність множини локальних соціальних порядків, тобто наявність стереотипів думки та поведінки, що не відповідають нормам права — є делінквентними, але не девіантними [3, с. 132].

Проблема конфлікту норм права та норм іншої природи є приналежною до сфери досліджень кримінологічної науки як один з елементів її об’єкту [253, с. 7], [182, с. 92]. Але коректна констатація факту конфлікту норм є лише першим кроком, хоча й містить пізнавальний потенціал, якщо звернутися до вихідних позицій норм. Як в праві, так і в інших нормативних системах питання про припустимість/неприпустимість застосування батьками фізичної сили проти волі дитини та його міру доцільно розглядати в системі певних елементів, що утворюють конкретну модель. В зв’язку із тим, що контекстом ініціації питання про застосування фізичної сили є сімейне виховання як основний вимір відносин батьків та дітей, модель матиме педагогічну орієнтацію та відповідну структуру. Вона включає антропологічні позиції, сутність виховання, мету та завдання виховання, статус дитини та батьків у виховному процесі, засоби (методи) виховання. Саме такі компоненти входять до структури будь-якої моделі виховання [153, с. 16].

Дослідницька перспектива застосування представленої моделі для розв’язання кримінологічних завдань цього дослідження відкривається у наступному ракурсі. При аналізі емпіричної інформації, пов’язаної із фактами вчинення злочинного фізичного насильства, вона дозволить виявити зв’язок між вчиненням злочинного фізичного насильства (що полягає у порушенні критеріїв розмежування фізичного примусу як методу виховання та фізичного насильства) та змістом окремих складових моделі виховання, які обумовлюють її якість (здатність викликати або обумовлювати вчинення насильства). Відповідно аналіз позиції законодавця про правомірність або неправомірність застосування батьками фізичної сили до дитини проти її волі в якості методу виховання також передбачає з’ясування названих позицій – настільки наскільки це є можливим.

Максимально затребуваними для розв’язання поставлених у цьому дослідженні проблем слід визнати такі елементи моделі виховання як статуси суб’єктів виховного процесу та засоби виховання. Вони є найбільш очевидними та безпосередньо пов’язаними із діями батьків, тому можуть бути використані для їх інтерпретації. Інші позиції, що є вихідними у структурі моделі виховання (антропологічні, сутність виховання), можуть бути реконструйовані на підставі принципу системності, що є притаманним моделі виховання [153, с. 16].

Унікальність та незамінність сім’ї, тобто її значення для життя людини та, зокрема, для виховання дитини, констатується практично в усіх нормативно-правових актах України, що забезпечують регулювання сімейних відносин та, зокрема, визначають правовий статус дитини. В статті 1 СК України визначено наступні орієнтири регулювання сімейних відносин: зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї, побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку [209, с. 5]. У преамбулі Конвенції ООН про права дитини (далі — Конвенція) конституйована позиція про значення сім’ї як основного осередку суспільства та природного середовища для зростання дітей [108]. Положенням статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» сім’ю визнано природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини та її матеріального забезпечення [199]. З.В. Ромовська, авторка СК України, посилаючись на статті 2 та 9 Конвенції зазначає, що зараз немає суперечок щодо того яка форма виховання дитини – сімейна чи суспільна – повинна мати першість [209, c. 18].

Цінність сім’ї для суспільства та, зокрема, для дитини забезпечується також державною політикою у сфері сім’ї та сімейного виховання. Так, зокрема, урядом регулярно розробляються програми підтримки сім’ї. У 2012 році схвалено нову Концепцію державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року [110].

Позицію визнання сімейних стосунків цінними, навіть максимально цінними, розділяє також переважна більшість населення України. Згідно даних опитування населення України, проведеного Інститутом соціології НАН України у 2010 році в рамках проекту «Соціальний моніторинг», саме у сімейному благополуччі, у дітях та онуках як своєму продовженні бачать сенс свого життя 69% українців. Та лише 21,7% вбачають сенс свого життя у можливості жити заради власного задоволення. Таким чином можливо зробити висновок, що сім’я входить до системи ціннісних орієнтирів українського суспільства — декларованих та практичних, а дитина сприймається в контексті цінності сім’ї  як її квінтесенція. Відповідно сім’я без дитини визнається за неповноцінну [235, с. 624].

В свою чергу, дитина також має потребу у сім’ї. Визнання необхідності для дитини саме сімейного виховання є положенням принциповим, тобто дитина визнається особою, яка має потребу в сім’ї, та відповідно в сімейному вихованні.

Підґрунтям прав дитини є, безумовно, об’єктивні закономірності її особистості та її розвитку. Вони обумовлюють певний правовий режим їхнього забезпечення. Так, І.В. Ніколаєв зазначає, що дитина є неявним законодавцем [171].

Необхідність збереження життя та здоров’я дитини, піклування, догляду, отримання освіти породжують відповідні права [108], [199]. Але треба визнати, що  названі потреби можуть бути забезпечені поза сім’єю. Історія знає багато прикладів визнання за можливе та навіть за необхідне суспільного виховання дитини, тобто її ізоляції від сім’ї. Так, в вітчизняній історії наявний період, коли інтенсивно розвивалася ідея державного та громадського виховання дитини. Зокрема, О. Коллонтай вважала, що виховання має стати справою держави. Вона також висловлювала думку, що у майбутньому народження дітей не буде особистим вибором, а стане громадянським обов’язком [54, с. 26]. Н.М. Крестовська визначає радянську доктрину ювенального права як тоталітарну, згідно з якою дитина визначалась як власність держави [116, с. 70]. Але треба визнати, що українська культура завжди характеризувалась та досі характеризується превалюванням ставлення до дитини як до сімейної цінності, тим самим підтверджуючи певну некоректність зазначеної категоричності.

Всесвітньо відомий соціолог П.О. Сорокін, як прибічник соціалістичних ідей, на початку 20-го сторіччя прогнозував зникнення сім’ї. Він добре продемонстрував позицію соціалістів щодо неї. Остання полягає в визнанні сім’ї формою стосунків, що обмежує альтруїзм особи, змушує її замикатися у вузькому колі, керуватися переважно інтересами близьких (членів сім’ї), та не дозволяє «перейти до широкого моря людяності», що було ідеалом соціалістів [222, с. 77].

Красномовним підтвердженням унікальності та незамінності сім’ї є те, що ці ідеї не знайшли своєї реалізації, принаймні, повної. Цей факт може свідчити на користь превалювання у сім’ї власне природного начала як певної незмінності (стійкості), т визнання соціального в якості змінного начала. Сім’я не може бути в повній мірі сконструйована, тобто створена відповідно до певної заданої раціоналістичної моделі, зокрема, законодавчої. Спроба конструювати сім’ю поза врахуванням її природи, зокрема, юридичними засобами, здатна призвести до її руйнування, про що неодноразово зазначали класики цивілістичної науки [197, с. 51].

Треба додати, що питання розуміння цінності сім’ї для людини та особливо дитини може бути розглянуто у двох принципово несумісних ракурсах. В межах раціонально налаштованої парадигми, до якої все більше тяжіє сучасне право, та яка відповідає західноєвропейському ставленню до проблеми сім’ї, остання розглядається як соціальне середовище, тобто як така спільнота, що може конструюватися та створюється шляхом впливу на людину домінуючих у суспільстві стереотипів. В межах протилежної парадигми сім’я є первинним духовним осередком, що створюється на основі духовних, а не лише соціальних законів [159]. Для української культури як культури, заснованої на цінностях християнства, традиційним є визнання в якості її сутності саме духовного виміру [178]. Як інакше можливо зрозуміти наведені вищі результати опитування українців?

Таким чином, питання цінності сім’ї для виховання дитини виводить нас до духовного виміру. Унікальну позицію сім’ї можливо пояснити лише її духовною природою, тобто відповідністю абсолютним цінностям. Так, Г.В.Ф. Гегель відносить сім’ю до сфери моральності (рос. — нравственности) та визначає в якості її сутності любов [39, с. 208]. У сім’ї особа сприймається у всій повноті, тобто не лише як носій певних якостей (як суб’єкт правовідносин), а як особистість, та при цьому сама входить до сім’ї  як до соборної особистості.

І.О. Ільїн характеризує сім’ю як сферу, у якій пробуджуються та природним чином розвиваються сили душі, — у сім’ї дитина навчається любити, вірити та жертвувати [87, с. 199]. Саме тому він визнає сім’ю першим та первинним осередком духовності [87, с. 201]. На думку Г.В.Ф. Гегеля, саме завдяки цьому особа стає вільною, – коли заради любові відмовляється від власного егоїзму. Діалектика сімейного існування полягає в тому, що сім’я тільки тоді здатна виконувати функції щодо дитини, коли є для неї метою, а не засобом задоволення потреб.

Потенції сім’ї відносно формування ціннісних структур особистості дитини пояснюються наступним чином. Традиційній сім’ї як сім'ї побудованій на цінностях християнства притаманні такі характеристики: ієрархічність, соборність, нерозривність свободи та відповідальності, єдність та гармонія (тілесна та психічна як даність, духовна – як мета). Саме ці характеристики є притаманними нормальному стану правосвідомості, моральної свідомості, релігійної свідомості та естетичної свідомості людини та суспільства.

Цікавим є те, що тяжіння до визнання традиційної сім’ї в якості незадовільної (застарілої) моделі стосунків є характерним як для ліберально, так і для радікально налаштованих течій суспільної та наукової думки. Ця ідея активно розвивається, зокрема, в рамках феміністичної ідеології, у якій сім’я (слід розуміти «традиційна сім’я») визнається інструментом поневолення жінки та особистості в принципі. У своєму крайньому прояві вона доходить до абсурду. Так, А. Річ вважає, що інститут материнства є сконструйованим в патріархальних суспільствах таким чином, щоб пригнічувати жінок [54, с. 28]. С. Файєрстоун йде далі – зазначає, що народження та виховання дітей є психологічно шкідливими для матері та дитини. Таким чином вона дійшла висновку, що єдиною можливістю вивільнення жінки є штучне запліднення [54, с. 28]. Зрозуміло, що таке розуміння сімейних відносин та, зокрема, материнства, будується на анархічній концепції свободи, розумінні в якості абсолютної цінності свавілля.

Так би мовити «емпіричним» підтвердженням цінності сім’ї для дитини, її унікальності та проблематичності її заміни іншими формами влаштування є наслідки відсутності сім’ї та/або незадовільного виконання нею функцій щодо догляду за дитиною та її виховання — внаслідок формальної та/або змістовної неповноти — є дитяча делінквентність та злочинність. Безліч наукових досліджень присвячено цим проблемам [16], [22], [24], [29], [232].

Є всі підстави зробити закономірний висновок – поза сім’єю нормальне (повноцінне) життя та виховання дитини треба визнати вкрай обмеженими та потенційно дефектними з огляду на можливість позитивних наслідків для життя та розвитку дитини. Необхідність сім’ї для нормального виховання дитини обумовлена духовною (етичною) природою сім’ї.

Наступним необхідним етапом є визначення правового статусу дитини як суб’єкту сімейного виховного процесу. Базовим для визначення правового статусу дитини як суб’єкту сімейного виховного процесу є правовий статус дитини. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 6 СК України правовий статус дитини має особа віком до 18 років, якщо згідно з законом, що застосовується до неї, вона не набуває прав повнолітньої особи раніше [199].

Н.М. Крестовська визначає правовий статус дитини (ювенальний статус) як систему виражених у цінностях природного права та нормах позитивного права, гарантованих суспільством і державою суб’єктивних юридичних прав, обов’язків і відповідальностей особливого суб’єкта права – дитини [116, с. 279]. Правоздатність та дієздатність при цьому визнаються похідними від прав та обов’язків, що є конструктивним компонентом, ядром правового статусу. Саме тому визначення ювенального статусу дитини закономірно розглядати в зв’язку із проблемою правосуб’єктності дитини. Остання має триелементний склад: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. Системоутворюючим, тобто таким, що обумовлює зміст інших елементів, тобто їх специфічність, є правоздатність дитини.

В зв’язку із тим, що насильство є порушенням особистого немайнового права дитини на життя, права на особисту недоторканність або права на повагу до гідності, зміст яких визначається цивільним правом, звернімося до категорій цивільної правоздатності та цивільної дієздатності.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16791.html