Показники злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин

Встановлення такого традиційного для кримінологічної характеристики елементу як показники злочинності при дослідженні проблеми злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей,  виявляється надзвичайно складним.

Однією з найскладніших проблем, що виникають в зв’язку із вимірюванням кількісно-якісних характеристик злочинів, що чинять одні члени сім’ї щодо інших членів сім’ї, а особливо батьки щодо дітей, є значна латентність таких діянь. Проблема латентності злочинів, що чиняться у сфері сімейних стосунків, є однією з найскладніших в перспективі виявлення дійсного рівня злочинності. Загальновизнаним є те, що фактична кількість вчинених злочинів завжди більша від зареєстрованої [71, с. 177].

Дослідження статистичних даних, що були надані Управлінням інформаційно-аналітичного забезпечення ГУМВС України в Луганській області, серед насильницьких злочинів, передбачених ст.ст. 115, 121, 122, 125, 126 та 127 КК України, вчинених щодо малолітніх та неповнолітніх, частка злочинів, вчинених батьками, складає від 5 до 15%. Спостерігається позитивна динаміка реєстрації фактів вчинення насильницьких злочинів, вчинених батьками.

О.М. Гумін визначає латентну насильницьку злочинність як сукупність злочинів з насильницькою направленістю, які фактично мали місце, але не були офіційно зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку чи були зареєстровані за помилковою юридичною кваліфікацією, і не мали своїм наслідком вжиття належних заходів реагування з боку уповноважених на це органів державної влади [52, с. 94].

Якщо показник латентності злочинності надає обмежену інформацію щодо відношення частки «скритих» злочинів до частки зареєстрованих злочинів та злочинності загалом, або щодо певної категорії злочинів, латентність як одна з якостей злочинності опосередковано характеризує кримінологічно значущі явища та спрямовує дослідника до пошуку комплексу її факторів. Так, маючи інформацію про ступінь латентності різних категорій злочинів, можливо опосередковано судити про міру ефективності дії кримінального закону, про якість реєстрації злочинів органами внутрішніх справ, якість розслідування та попередження.

Одним з найбільш значущих факторів, що викликають латентність нетяжкого злочинного фізичного насильства, що чиниться щодо дітей, є, безумовно, їх підвищена віктимність. Адже діти, особливо малолітні, є фактично беззахисними, перебуваючи під опікою батьків. Їх життєдіяльність практично повною мірою залежить від останніх. Вони не можуть самостійно звернутися до відповідних органів із повідомленням про порушення своїх прав. Більше за це, вони можуть не мати уявлення про свої права. Це —чинники природної латентності.

Проведені нами опитування громадської думки мешканців м. Луганська дозволяють встановити соціальні норми щодо доцільності залучення сторонніх осіб до реагування на девіації або злочини, що вчинюються у сімейній сфері.

Дослідження думки потенційних жертв (учнів загальноосвітніх шкіл м. Луганська) свідчить, що хоча 66 % з них вважають за необхідне звернутися до сторонніх осіб у разів вчинення побиття дитини, лише 24 % особисто схильні звертатися до сторонніх осіб по допомогу у випадку виникнення проблем у стосунках із батьками. Таким чином, максимальний прогнозований рівень латентності нетяжкого фізичного насильства, вчиненого батьками щодо дітей, складає 76 %.

53% учнів визнають, що їхні однокласники (слід мати на увазі «вони самі») не стали б повідомляти у анкеті про дійсні факти насильства. Цікавим є те, що 27% з них (достатньо вагома частка відповідей) не здатні відповісти категорично. Ці дані свідчать про те, що принципова позиція щодо необхідності звернення по допомогу до сторонніх осіб виявляється сумнівною в зв’язку із можливістю її реалізації (вчиненням реальної дії).

Розбіжність між результатами відповіді на попереднє та на останнє питання може бути пояснена результатом намагання закріпити стандарт прав дитини в якості домінуючого соціального стереотипу. Для досягнення цієї мети в школах проводяться кампанії, спрямовані на повідомлення дітям їх прав. Існують також інші механізми впливу на суспільну свідомість — шляхом впливу на свідомість батьків. Ці кампанії переслідують в якості мети також надання дітям засобів захисту своїх прав та припинення зловживань, збоку їхніх батьків. Адже одночасно із стереотипом про цінність сімейного життя та батьківства також наявний стереотип (він у явному або латентному вигляді наявний навіть у офіційних джерелах) визнання потенційної підвищеної криміногенності (віолентогенності) сімейних стосунків (особливо стосунків між батьками та дітьми), адже діти завжди є залежними від батьків особами. Таким чином ми бачимо розбіжність між декларацією про необхідність дотримання батьками прав дитини та обов’язкове реагування на їх порушення збоку державних структур, та соціальним стереотипом, який виявляє схильність до замовчування цих фактів.

Опитування дорослого населення свідчить про розповсюдженість скептичного ставлення (57 %) до перспективи позитивних наслідків втручання до сімейних конфліктів та, зокрема, до виховного процесу. Домінуючим обґрунтуванням цієї позиції є впевненість, що сімейні проблеми можуть бути вирішені лише сім’єю самостійно, а втручання лише погіршить ситуацію. При цьому лише 18 % відомо про випадки успішного вирішення сімейних конфліктів після звернення до міліції.

Дослідження факторів латентності вимагає звернутися до сутності стосунків (сфери), яка викликає вчинення цих діянь, як до евристичного потенціалу щодо її пояснення. Такий хід думки є закономірним наслідком методу цього дослідження, поставленого певним чином питання — «Які фактори сімейної сфери викликають вчинення батьками злочинного фізичного насильства або обумовлюють його вчинення в процесі виховання?».

Відмова піддавати розголосу факти насильства, що було вчинено у сімейній сфері, пов’язана як із моральними нормами, які є наслідком розуміння сутності цієї сфери (або одним з атрибутів цієї сфери), так і з соціальними нормами (стереотипами громадської думки щодо цієї сфери), які є продуктом соціального сприйняття ціннісного моменту — ціннісної природи сімейної сфери. Перші (моральні норми) є наслідком визнання почуття спорідненості, любові, прихильності до іншої особи, інтимності в якості сутності сімейних стосунків, визнання сім’ї сферою особистих стосунків, тобто сферою свободи.

Це ціннісне підґрунтя породжує соціальні норми — стереотипи суспільної свідомості щодо сприйняття сімейного життя, включаючи стереотипи реагування на окремі його прояви, включаючи факти примусового застосування фізичного сили щодо малолітніх/неповнолітніх дітей їх батьками в процесі виховання.

Перший ґрунтується на сутності правових механізмів (що є продуктом уявлення про те, що має бути), інший — на реальності стосунків, їх теперішньому стані. Адже декларація про необхідність дотримання прав дитини та обов’язковість імперативного реагування (тобто репресивного впливу збоку органів влади) на батьків, що їх порушили, є наслідком звернення уваги лише на окремі дії батьків, тобто кваліфікації окремої дії із нормами закону. У цьому сенсі для права є тільки один вимір — юридичний. Але реальність сімейних стосунків багатша за їх юридичну складову. Саме це суспільна свідомість, вірогідно, бере до уваги під час оцінки окремої дії батьків, тобто ставить її у більш широкий контекст сім’ї, беручи до уваги їх значущість, важливість, принципову незамінність, непорушну інтимність (здатність бути зруйнованими або погіршуватися за умови втручання сторонніх осіб), підвищену емоційність. У цьому сенсі громадська думка виражає більш гнучке розуміння стосунків батьків та дітей, їх природу, складність та багатобічність.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16791.html