Кримінологічна характеристика нормативної сфери свідомості батьків, які чинять злочинне фізичне насильство щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин

Якщо поставити за мету визначення ієрархії в рамках предметного поля кримінології, то, без сумніву, її увінчає такий компонент як особистість [120, с. 127]. Як стверджує О.М. Костенко, дослідження волі і свідомості злочинця є ключовими як для пізнання механізмів кримінальної поведінки, так і для розробки методик боротьби з нею [112, с. 318]. Якщо розуміти причинність як вплив одного об’єкта на інший об’єкт, що викликає зміну останнього, то в цьому сенсі особистість є безпосередньою причиною злочину [66, с. 14]. Так, А.П. Закалюк свого часу зазначив, що в комплексі першої безпосередньої ланки детермінації конкретних злочинних проявів роль безпосередньої причини виконують антисоціальні і неприйнятні суспільством елементи індивідуальної свідомості та особистості в цілому [71, с. 192]. Таким чином, особистість визнається носієм причин скоєння злочину [78, с. 13]. Саме тому на пізнання особистості та, зокрема, якості спрямування її волі, як на безпосередню причину злочину направлено пізнавальні зусилля кримінологів.

Оперуючи такими термінами  як «особистість злочинця» [78, с. 23][1], «криміногенна особистість» [111, с. 25][2], «особа, яка вчинила злочин» [109], досліджуючи особистість як цілісність або зосереджуючи увагу на окремих її структурах, кримінологи звертаються до проблеми людини як до дієвої причини злочину. При цьому явища, що претендують на статус детермінантів злочину, для повноти і об’єктивності пояснення вимагають співвіднесення із суб’єктивним моментом актора злочинного діяння [120, с. 124]. Відповідно до закону необхідних та достатніх підстав без участі особи, без її «погоджувальної» (активної або пасивної) реакції на криміногенні впливи, без її волевиявлення злочин є неможливим.

Кримінолог, який звертається до проблеми особистості, має визначитися у методологічних підставах дослідження, солідаризуючись із певною традицією дослідження проблеми людини, що, представлена у трьох парадигмах — позитивній (детермінізмі), непозитивній (індетермінізмі) та комплексній.

В рамках традиції позитивного підходу особа досліджується як біосоціальна істота, відповідним чином піддана впливові закономірностей соціальної та біологічної природи, тобто як істота обумовлена, як об’єкт. Відповідно виявленню та вимірюванню піддаються її наявні та доступні для емпіричної фіксації якості — біологічні, психічні, соціальні. Таким чином встановлюється зв’язок між значеннями обраних ознак і кримінальною поведінкою особистості — виявляються криміногенні детермінанти [129, с.5]. Ця наукова традиція заснована на концепції детермінізму і переважає в більшості дисертаційних робіт, зокрема, у дослідженнях проблеми сімейного насильства.

Непозитивний підхід полягає в розумінні сутності особистості як абсолютно автономного суб’єкта та базується на концепції індетермінізму [133, с. 267]. В контексті проблеми дослідження знову можна згадати про етику Л.М. Толстого як приклад індетермінізму, що реалізований у педагогічному анархізмі.

Останній підхід ґрунтується на ідеї, що людина, незважаючи на дію факторів різної природи, відносно яких вона є об’єктом, і наявність сприйнятливих до їх дії механізмів відповідної природи, залишається істотою вільною, тобто такою, яка здатна та має самовизначатися, тобто є автономною. При цьому характеристики (механізми) особистості розглядаються як об’єкт потенційного цілеспрямованого перетворення з боку їх носія. Відповідно до цієї моделі особистість не може бути повною мірою зведена до «природного автомату», бо завжди є суб’єктом. Так, на думку І.О. Ільїна будь-який вплив, що надходить до душі людини, втрачає свій статус мертвого навантаження причинності і стає живим спонуканням, потягом, мотивом, що піддається духовному перетворенню і розумному керуванню [88, с.152]. Таким чином, особистість є автономною волею та одночасно природним об’єктом, що відповідає тринітарній діалектиці абсолютної особистості [146, с. 136]. Автономність особистості розуміється як її здатність до самовизначення і становить її основний атрибут, що співвідноситься із нормативними системами, включаючи право [12].

Здатність особистості до автономії може бути реалізована двома шляхами — позитивним та негативним. Відповідно спрямування волі особи матиме характер свободи «від» (негативної свободи) та свободи «заради» (позитивної свободи). Як вчинок, тобто цілісний вираз волі особи, злочин свідчить про відповідне спрямування її волі, що є протилежним цінності, яка обумовлює сутність права як ціннісного явища, та пов’язане із відповідним станом нормативної сфери свідомості особи [112, с. 322].

Таким чином, неможливо стверджувати, що в особистості немає певної емпіричної даності, так само як не можна заперечувати й наявність в ній заданості, — мети як предмету довільного вольового спрямування. Тому питання особистості ставиться як дилема «обумовлене — вільне». Адже діалектично особистість виступає одночасно як об’єкт (пасивний момент) і як суб’єкт (активний момент). Таким чином, констатується антиномія: поведінка людини є обумовленою — поведінка людини є реалізацією її волі.

Цей підхід вимагає відповідної постановки проблеми особи, яка чинить злочин. Остання трансформується у питання: «Чому по суті вільна і здатна до набуття позитивної свободи воля людини обирає злочин, хоча може і відповідно повинна від нього ухилитися в силу своєї здатності до позитивної автономії?» [14]. Таке формулювання кримінологічної проблеми особистості виводить до дослідження структур особистості, що є проявом особистісного начала — до ціннісної сфери та до її природного контексту — нормативної сфери свідомості. Тим самим для кримінологічного дослідження відкривається перспектива дослідити співвідношення обумовлених властивостей особистості та якості спрямування її волі. Способом виходу з цієї логічної дилеми є ідея необхідних і достатніх підстав злочину.

Як видається, постановка проблеми особистості також вимагає врахування наступних сполучених моментів. Момент перший: проблема права як вимоги певної поведінки і злочину як невідповідності вимогам права є контекстуально приналежною до проблематики норм (нормативних систем) в принципі. Останні є одночасно гетерономними, тобто чужорідними відносно волі особи вимогами певної поведінки, та одночасно представлені в свідомості особистості у вигляді відповідних нормативних феноменів (нормативної сфери), що забезпечують функції рефлексії та саморефлексії. Момент другий: необхідним є з’ясування закономірностей (природи у філософському смислі) тих сфер життя, які обумовлюють норми права (за умови, якщо розуміти позитивне право (законодавство) як доцільну форму підтримки природного права [88, с. 200] або його мінімум [88, с. 209].

Така конкретизація проблеми та спрямування дослідницьких зусиль також забезпечує можливість здійснювати пошук криміногенності максимально конкретно — в рамках обмеженого і органічного смислового простору (обмеженої і органічної єдності сфери), і при цьому зосередитися на таких феноменах особистості, які формально та/або змістовно співвідносяться із феноменом права як нормативної системи. Ця методологічна настанова обумовлює логіку кримінофамілістичного напряму кримінології.

У кримінологічному пошуку, присвяченому проблемі злочинного фізичного насильства, що чиниться на ґрунті сімейних відносин, необхідно зосередити увагу власне на сегменті нормативної сфери свідомості особистості, що відбиває сутність сім’ї, та складає зміст уявлення про належний характер сімейних відносин. Для цілей власне кримінологічного дослідження фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей, за умови з’ясованого виховного мотиву таких дій (принаймні, формально), раціональним є занурення у сегмент нормативної сфери особистості, пов’язаний з проблемою виховання, яке здійснюють батьки.

Проблемою, яку автор має намір поставити і описати, є суперечність між уявленнями батьків як членів сім’ї про сутність сімейного життя, батьківства, сімейного виховання, що обумовлюють стереотипи ставлення батьків до дитини з одного боку, і об’єктивними потребами (закономірностями, природою) сім’ї та батьківства і породженими ними нормами — з іншого боку. Це протиріччя гіпотетично розглядається в якості криміногенного фактору та передбачає визначення наявності ймовірнісного зв’язку між якістю «сімейного» сегмента нормативної сфери свідомості батьків (криміногенним типом нормативної сфери свідомості батьків відносно сім’ї, батьківства та батьківського виховання) та вчиненням злочинного фізичного насильства щодо дітей.

Максимально очевидним для кримінолога як юриста є зосередження уваги на такому компоненті нормативної сфери особистості як правосвідомість. Адже злочин свідчить про відповідне об’єктивоване ставлення до норм права та проблеми права, що полягає у несприйнятті його приписів.

У широкому смислі правосвідомість як феномен особистості є переконанням в допустимості/недопустимості тих або інших вчинків [88, с. 155]. Однак це визначення можна розширити на нормативну сферу свідомості особистості в принципі. Окрім цього, виділення в нормативній сфері свідомості особистості окремих видів свідомості (правосвідомості, моральної свідомості, релігійної свідомості і т. ін.) є деякою мірою штучним розщепленням її цілісності.

Основним елементом нормативної сфери свідомості особистості, що становить безпосередньо її зміст, природно, є норма [152, с. 105-106]. Тому опис нормативної сфери особистості доцільно здійснювати на підставі аналізу норм.

Якщо розглядати нормативну сферу особистості, не проводячи її диференціації, то до неї слід віднести два різноприродні нормативні феномени — соціальні норми і ціннісні норми [48]. Вони є принципово різними за природою, хоча і належать до сфери нормативності.

Поняття «соціальна норма» зазвичай тлумачиться із застосуванням розширювального способу визначення. Так, наприклад, Т.В. Шипунова визначає соціальну норму як міру обов’язкової, дозволеної або забороненої поведінки і діяльності людей і соціальних систем, що спонтанно склалася в звичаях і традиціях та/або була свідомо встановлена законодавцем [253, с. 19]. Незважаючи на звичність наведеного визначення, використання його при вирішенні кримінологічних завдань слід визнати проблематичним. Причиною цього є значні відмінності в механізмі утворення норм різної природи (зокрема, на рівні особистості). Для кримінологічного дослідження, як пізнання націленого юридичним чином, норми права виступають в якості плоду свідомо спрямованої думки, тобто думки, що має на меті пізнання і втілення належного стану людських відносин незалежно від його наявної реалізації в житті людей. Завдання вченого юриста — пізнання законів належного, що відмінні від законів наявного (емпірично доступного) характеру. Іншими словами, наведена дефініція «незаконно» змішує різноприродні явища, розширюючи обсяг поняття і позбавляючи його змісту [48]. Саме тому якісні відмінності норм вимагають розрізнення на термінологічному рівні. У рамках більш «вузького» підходу соціальна норма як явище соціальної природи є поведінкою, що кількісно переважає в рамках заданої сукупності осіб та/або випадків [182, с. 92].

У зв’язку з проблемою особистості адекватним та одночасно функціональним є визначення соціальних норм як норм, що виникають внаслідок соціалізації людини шляхом невільного несвідомого наслідування [48]. Соціальна норма, що розглядається як психологічний феномен, — це стереотип, стандартна реакція, що є наслідком неусвідомленого засвоєння наявних у соціальному оточенні зразків (стереотипів). Соціальні норми засвоюються особистістю нецілеспрямовано, випадково та внаслідок дії закономірностей неусвідомленого наслідування. Відповідно якість цих норм (міра їх адекватності/неадекватності предмету, який вони відображають, належному в людських відносинах) може бути будь-якою [249, с. 58—60]. Механізм дії (поведінки) згідно соціальної норми також є неусвідомленим, «автоматичним». Якщо застосувати теорію соціальної дії М. Вебера, який поділив соціальні дії за принципом міри їх раціональності, то поведінці згідно механізму соціальної норми відповідає афективна і традиційна поведінка [30].

Таким чином, соціальні норми (як явище соціальне та як відповідний особистісний феномен) є наслідком соціальної природи людини, тобто її здатності бути залежною від зовнішніх впливів, спиратися на колективні уявлення і піддаватися дії закону неусвідомленого наслідування.

Проблематика ціннісних норм пов’язана із проблемою визначення природи цінностей. Принципово і схематично можливо виділити три типи вирішення проблеми цінностей – «суб’єктивний» (суб’єктивно зорієнтований), соціологічний і «об’єктивний» (об’єктивно зорієнтований).

Суб’єктивно зорієнтований зводить вирішення проблеми цінностей до виявлення наявних значимих для особистості цілей, які коректніше назвати пріоритетами [258] та системи реалізації життєвої стратегії їх досягнення (реалізації), що визначають життя людини як діяльність. Соціологічний підхід зводить проблему цінностей до виявлення домінуючих у суспільстві цілей. Хоча ці підходи до проблеми цінностей та відповідно до сутності ціннісних норм можуть бути використані для аналізу суб’єктивних та соціальних передумов злочинних діянь, необхідним є також об’єктивно орієнтований підхід, що заснований на оцінці якості ціннісної складової.

Цінності та ціннісні норми, як феномени особистісні, є похідними духовної природи людини, тобто відповідають якості особистості як вільної (такої, яка здатна самовизначитися) і розумної (такої, яка здатна визначатися вірним чином) істоти. Тому ціннісні норми розглядаються як такі, що мають несоціальну природу, і є результатом вільного усвідомленого самовизначення людини відповідно до об’єктивних (абсолютних) цінностей [132, с. 200—208]. Проблема предметного змісту цінностей і ціннісних норм як абсолютно визначеного та незалежного розглядається науками про дух, зокрема, аксіологією як філософською дисципліною [48]. Відповідно на цьому рівні особистості діють інші закони, ніж на рівні соціальних норм як емпіричної реальності.