Причини та умови вчинення батьками злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин

Визначивши в якості дієвої причини злочину волю особистості, що має форму криміногенного типу свідомості щодо сім'ї, батьківства та батьківського виховання, треба визначити також фактори, що сприяють її деформації. Адже, враховуючи діалектичність існування людини, особа виступає також в якості об’єкта, тобто безпосередньо сприймає вплив найближчого оточення (мікросреди) та опосередковано — феноменів глобального соціального характеру. Тому пізнавальний пошук, спрямований на пояснення феномену насильства в сім’ї та, зокрема, насильства щодо дітей як феномену соціального (зумовленого, в першу чергу, впливом колективних уявлень — соціальних норм), у випадку, якщо він претендує на повноцінність, має піднятися на загальносоціальний рівень. Відповідно до кримінофамілістичної концепції останній складає один з вимірів криміногенної сім’ї [250, с. 119].

Класичним для кримінологічної науки є поділ детермінантів вчинення злочинів/злочинності на причини та умови. Причиновий зв’язок розкриває генетичні процеси, тобто причини що породжують певні процеси чи явища як наслідок. Він має місце тоді, коли одне з явищ не лише передує іншому, а з неминучістю його продукує [245, с. 67]. Категорія причинності виражає жорсткий та універсальний зв'язок між причиною та наслідком [245, с. 67].

Також загальновизнаною є позиція, згідно із якою кожна причина діє за наявності відповідних умов що забезпечують дію причини. Тому в кримінологічному пошуку використовується також термін «умови», тобто різноманітні явища, процеси, обставини, які сприяють або створюють можливість виникнення та прояву причини, яка породжує наслідок  Дослідження зумовлювального зв’язку між явищами саме й передбачає встановлення впливу відповідних умов на виникнення чи зміну станів об’єкта. На відміну від причини, яка є більш широким поняттям і торкається зовнішніх та внутрішніх процесів, умови стосуються тільки зовнішніх, стосовно зумовлюваного об’єкта, явищ та процесів [245, с. 68].

Але в зв’язку із тим, що виявлення статусу явища, процесу в якості причини або умови викликає значні труднощі, кримінологічна наука користується поняттями із більшим об’ємом «криміногенні фактори» або «фактори вчинення злочинів» («фактори злочинності»). Вони виражають  сукупність криміногенних детермінантів [245, с. 69].

Традиційним для кримінологічної науки є поділ криміногенних факторів на макросоціальні (загальносоціальні), мікросоціальні та індивідуальні. Якщо процес виявлення індивідуальних та мікросоціальних криміногенних факторів безпосередньо пов'язаний із проблемою особистості, входить до її предмету, то встановлення макросоціальних криміногенних феноменів вимагає окремої уваги.

Дослідженню макросоціальних факторів злочинності та, зокрема, сімейної злочинності присвячено багато трудів вчених кримінологів — вітчизняних та закордонних. Дослідники кримінологічного зрізу сфери сім’ї концентрують свою увагу на таких значущих та потенційно криміногенних феноменах як економічний стан суспільства, рівень життя населення та задоволення ним потреб, стан правового забезпечення сімейних відносин, стан державної підтримки сім’ї та сімейного виховання, рівень адекватності попередження насильства загальними та спеціальними суб’єктами попередження тощо [69, с. 100—120].

Одним з найновіших та найбільш «глобальних» пояснень функціонування злочинності як соціального явища слід, мабуть, визнати теорію соціальної ексклюзивності. Так, Я.І. Гілинський, спираючись на концепцію Н. Лумана, визначає в якості фактора злочинності відсутність відкритого доступу до соціальних благ, зумовлену стратифікацією суспільства та навіть глобальною стратифікацією — поділом країн на розвинуті та «відсталі» [41, с. 171—172]. Виходячи з цієї позиції, він визнає важливим фактором девіантності та, зокрема, злочинності як її форми протиріччя між потребами людей та реальними можливостями їх задоволення. Останні зумовлені місцем індивіда або соціальної групи в соціальній структурі суспільства та ступенем соціально-економічної диференціації та нерівності.

Т.В. Шипунова схожим чином визначає в якості загальної причини злочинності такий нормативний феномен як соціальна несправедливість [257, с. 164—166].

В межах кримінофамілістичної традиції, представленої такими дослідниками як Д.А. Шестаков, В.С. Харламов, Д.Р. Усманова, М.В. Молчанова та О.В. Чураков знайшла свій розвиток концепція злочинності як властивості суспільства відтворювати небезпечні для особи діяння, що піддаються кількісній інтерпретації, та відповідно зумовлювати введення кримінально-правових заборон [191, с. 15]. Відповідно до основних позицій цього методологічного напряму злочинність аналізується як синтетична ознака стану соціального організму та/або окремих соціальних інститутів, що пов’язана із усіма найбільш важливими сферами життя суспільства — економічною, політичною та духовною [250, с. 122].

Усі названі феномени, вірніше неадекватний, незадовільний стан певних критичних (критично важливих) вимірів суспільного життя, що впливає на якість функціонування соціального інституту сім’ї, — його здатність виконувати притаманні йому соціальні функції — та викликає його криміногенний стан та вчинення насильства, безумовно, закономірно розглядати в якості «макрофакторів» злочинності, аналізувати механізм їхнього виникнення, їхньої взаємодії із іншими рівнями криміногенного комплексу та піддавати моніторингу.

Враховуючи складність предмету кримінології, тобто комплексність її завдань, видається необхідним акцентувати увагу на факті того, що названі фактори мають цікавити дослідника кримінолога настільки наскільки вони пов’язані із такою сферою особи, яка чинить злочин, як нормативна. Адже саме нормативна сфера у таких її формах як правосвідомість, моральна свідомість та релігійна свідомість виконує регулятивну щодо поведінки окремого індивіда та соціальних суб’єктів функцію [246, с. 359]. Відповідно, закономірним є те, що саме феномени нормативної природи (індивідуальні та масові), їх відношення та взаємодія знаходяться у фокусі кримінологічних досліджень.

Нормативна сфера суспільства є максимально наближеним до кримінологічної проблематики предметом. Адже це є той вимір, в межах якого відбувається сприйняття, інтерпретація, перетворення та прийняття рішень особою, обрання нею способу своєї поведінки та її оцінка. Нормативна сфера — це система орієнтирів, що обумовлюють такий інтегральний показник особистості як якість спрямування її волі [245, с. 76], [260, с. 37—38] та визначають її потенційну криміногенність.

Саме тому зрозуміло, чому традиційним для кримінології як науки, що зорієнтована нормативним чином, є виокремлення та дослідження «ідеологічної» сфери суспільства на предмет пошуку криміногенних феноменів. Так, в рамках тривимірної моделі злочинності одним з її елементів є соціально-нормативний, що розуміється як схвалення або осудження діяння особи відповідно до соціальних норм. Під останніми розуміються панівні стереотипи думки та/або поведінки, тобто колективні уявлення [182, с. 92].

Ще з радянських часів в якості чинника злочинності у сімейній сфері кримінологами визнаються певні застарілі стереотипи («пережитки»), що відповідно до механізму соціальної інерції транслюються від покоління до покоління, обумовлюючи відтворення злочинності. Сфера сім’ї як найбільш консервативна визнається схильною до їх збереження [193, с 13].

Як ми маємо змогу зрозуміти, підґрунтям цієї позиції є ідея прогресу суспільства та відповідно ідея прогресування нормативної сфери. Цей методологічний стереотип укорінився у юридичній та кримінологічній думці та майже не зустрічає критики з боку науковців. При цьому нерідко за ознаки прогресу визнаються будь-які зміни поза їх оцінкою. Особливо яскраво ця тенденція проявляється у реакції на зміни у нормативному оформленні сімейних стосунків, та, зокрема, стосунків батьків та дітей.

Досить стандартним, причому не тільки в рамках гендерних штудій, для яких це є закономірним, останнім часом стало покладання «вини» за насильство у сім’ї на гендерні стереотипи, притаманні відмерлому патріархальному суспільству, тобто на феномен влади чоловіка (батька) у сім’ї та суспільстві [100, с. 379], [233, с. 4], [213, с. 71].

Саме тому дослідження нормативного аспекту проблеми насильства в сім’ї та, зокрема, щодо дітей, треба визнати, мабуть, одним з найбільш затребуваних.

Проблема фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей, має цього часу переважно наступний акцент. В якості основного або одного з найбільш значущих факторів насильства щодо дітей незаперечно позиціонується невизнання батьками прав дитини в якості домінуючих норм [136], [63] та вчинення фізичного насильства під виглядом «традиційних» фізичних покарань.

Ця інтерпретація є особливо актуальною на певній «ділянці» публічного простору (державного управління та інститутів громадянського суспільства), що є зосередженим на проблемі забезпечення прав людини та, зокрема, прав дитини. Керуються цим уявленням як незаперечним фактом та приділяють йому першочергову увагу міжнародні інституції та активісти багатьох правозахисних організацій [42], [225], [135].

Основним моментом, навколо якого розгортається проблема фізичного насильства, що чинять батьки щодо дітей, у публічному просторі, є позиція ставлення до фізичних покарань як до дій, що перебувають у протиріччі із правами дитини, а тому є насильством. Цей дискурс доповнюється позицією недовіри до здатності батьків вірно визначити необхідність та параметри фізичного впливу щодо дитини як методу виховання. При цьому насильство розуміється максимально та невиправдано широко — як завдання дискомфорту.

Розмірковуючи над цими поясненнями, треба визнати, що збір, аналіз та інтерпретація емпіричної інформації, якою оперують кримінологи, державні службовці, політики та представники правозахисних організацій, залежать, перш за все, від обраної ними методологічної позиції щодо відношення між правом та іншими нормативними системами (моральними нормами, соціальними нормами, релігійними нормами). Категоричність та масштабність висновків, а також послідовність, одноманітність тону, практична відсутність публічної та наукової дискусії у питанні щодо нормативного (зокрема, правового) оформлення стосунків батьків та дітей свідчать про вирішення цього конфлікту на користь «сильного». Адже названа позиція, латентно фіксуючи конфлікт нормативних змістів різної природи, не передбачає інших вирішень проблеми, окрім необхідності формування громадської думки, яка apriori визнається як така, що може та має бути сформована шляхом застосування певних технологій [89, с. 43], та реконструкції національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16791.html