Загально-соціальне попередження злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин

У кримінологічній науці використовується низка термінів, що мають загальну змістовну основу, яка характеризує вчинення дій для недопущення якогось явища, події, вчинку — «профілактика», «припинення», «попередження, запобігання» тощо [71, с. 319]. При цьому загальне упереджувальне значення, яке проявляється незалежно від стадії недопущення та перешкоджання вчиненню злочинів, мають такі синонімічні терміни як «попередження» та «запобігання» [71, с. 320].

А.Б. Блага, один з провідних українських кримінологів, які досліджують насильство в сфері сім'ї, використовує термін «профілактика». Загальною сутністю явища, що позначається вказаними термінами, є перешкоджання дії причин, умов злочинності та її проявів через їх обмеження та нейтралізацію, а за можливістю — усунення їх дії [71, с. 320].

Слід зазначити, що безумовно справедливою є теза класичної школи кримінального права про переваги попередження злочинності порівняно із усуненням її наслідків. Коли мова йде про попередження злочинів, що чиняться щодо дітей, ця теза набуває максимальної моральної напруженості, адже наслідки злочинного фізичного насильства, що чиниться щодо дітей, мають не лише безпосередній та очевидний характер, але також вірогідний тотальний вплив на розвиток особистості [2].

Користуючись доробками А.Б. Благої, що базуються на загальноприйнятому у кримінологічній науці поділі попередження злочинності, виявляється доцільним визначити два види попередження насильства в сім'ї — загально-соціальне та спеціально-кримінологічне [19, с. 48]. Загально-соціальне попередження насильства в сім'ї слід визнати головним [19, с. 49].

На загальносоціальному рівні розкривається кримінологічна політика в цілому, яка полягає в розробці на законодавчому рівні програм протидії злочинності, а також різноманітних соціальних програм, утілення яких дозволить контролювати рівень злочинності в суспільстві. Передусім, законодавство у сфері протидії злочинності включає в себе норми матеріального кримінального права, кримінально-процесуального права, кримінально-виконавчого права. Законодавство регламентує не кримінально-репресивний бік попередження злочинності, а організаційні питання протидії злочинності в цілому та її окремих складових: кримінолого-соціальні, кримінолого-виховні, кримінолого-психологічні та інші форми впливу на злочинність [245, с. 127].

Вважаємо, що буде доцільним зосередити розгляд питання про попередження злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей, враховуючи специфіку цього дослідження. Остання полягає в дослідженні випадків нетяжкого кримінального фізичного насильства, що можливо порівняти із застосуванням фізичної сили проти волі дитини в якості засобу виховання.

Загальна позиція відносно попередження злочинності, що є приналежною соціологічній традиції кримінології, є наступною: зменшення рівня злочинності пов’язане із поліпшенням самопочуття населення, із рівнем економічного стану суспільства та відповідно окремих сімей. А.Б. Блага закономірно відносить до загально-соціальної профілактики насильства в сім'ї підвищення освіти, культури, життєвого рівня населення, що, обумовлюють гуманізацію людських відносин і пом’якшення звичаїв [19, с. 49].

Цілком очевидною та найбільш розповсюдженою є ідея, що поліпшення економічного стану сімей позитивно впливає на якість їх життєдіяльності, навчання та виховання дітей. Так, багато які з соціальних цінностей стають для них доступними або більш доступними, що закономірно покращує стан стосунків у сім’ї. Але треба визнати, що прямої детермінації між економічним благополуччям сім'ї та станом нормативної сфери свідомості батьків щодо сім'ї, батьківства та батьківського виховання немає. Розвиток ціннісної сфери суспільства вимагає спеціальних зусиль, тобто, як було раніше зазначено, звернення до джерел ціннісного характеру та, перш за все, до духовних джерел. Метою цих заходів є протидія прагматичному ставленню до проблеми сім'ї як основному змісту аномії соціального інституту сім'ї.

Конвенція ООН про права дитини передбачає обов’язок держав, які приєдналися до Конвенції, розробляти та застосовувати організаційні, соціальні, педагогічні заходи та заходи впливу на громадську думку з метою досягнення практичного ефекту [108]. Відповідно Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про Загальнодержавну програму Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на період до 2016 року». Лейтмотивом цієї програми є утвердження у свідомості всіх членів суспільства думки про людську гідність дитини, значення та першочерговість її інтересів та прав. Це повною мірою стосується й проблеми фізичних покарань [203].

Представники психологічної науки пропонують акцентувати увагу на шкоді, що спричиняють фізичні покарання, педагоги — на можливості досягти цілей виховання іншими ніж застосування фізичної сили (фізичне покарання) шляхами та на мнимості ефективності фізичного покарання. Відмови батьків від застосування фізичних покарань передбачається досягти шляхом підвищення педагогічної компетенції батьків. Так, багато робіт іноземних спеціалістів у країнах, де батьки та вихователі мають право застосовувати фізичну силу з метою забезпечення виховання дітей (США, Канада), присвячено доведенню емпіричним шляхом та шляхом публікації негативних наслідків фізичних покарань [2]. Так, до довготривалих наслідків фізичних покарань відносять депресії, агресію, насильство в період залицяння, зловживання щодо своїх дітей у майбутньому [55]. Публікація досліджень переслідує мету формування уявлення публіки про те, що тілесні покарання дітей провокують їх антисоціальну та кримінальну поведінку у підлітковому та дорослому віці [2].

Безумовно, проведення та публікація таких досліджень переслідує мету формування у суспільній свідомості нетерпимості до фізичних покарань, чим очікується ініціювати та/або посилити дію соціального контролю (контролю з боку суспільства), а також примушення законодавців до заборони (шляхом деліктизації або криміналізації) тілесних покарань. Але, як свідчать дані, громадська думка у багатьох країнах виступає проти заборони тілесних покарань. Так, у США батьки виступають проти ратифікації Конвенції ООН про права дитини, відповідно до сучасного тлумачення якої фізичні покарання визнаються протиправними [208], [231].

Але не в усіх країнах враховують думку суспільства. Ця позиція цілком відповідає позиції ООН та Ради Європи: «… відповідальні політичні діячі мають вести за собою громадську думку, а не йти у неї на поводу» [89, с. 43].

Треба сказати, що цього часу на теренах пострадянських країн, зокрема, в Російській Федерації та в Україні, активно розвивається ідея створення ювенальної юстиції. Виділення окремої галузі права, окремої галузі юридичної науки, спеціальної форми судочинства, що побудовані на автономістській парадигмі ювенального права, як передбачається, сприятиме утвердженню цінності дитини та забезпечить її автономію. Але при цьому ювенальна юстиція передбачає і свій специфічний метод правового регулювання, який викликає обурення та спротив деяких верств населення [15]. Та, хоча підґрунтям цього спротиву є, зокрема, деякі міфи про ювенальну юстицію [117], та аргументація проти неї подекуди є хибною, така реакція відповідальних батьків має бути проаналізована [181]. Треба визнати, що за умови розвитку в Україні дійсно демократичного суспільства, дійсної, а не декларативної демократії, небайдужі батьки та батьківські громадські організації мають бути визнані в якості обов’язкової сторони законодавчого процесу. Тому неможливо погодитися із позицією європейського співтовариства про незначущість громадського спротиву. Це – ознака відсутності дійсної демократії, тобто прояв тоталітаризму.

Одним з основних шляхів попередження злочинного фізичного насильства щодо дітей та насильства на глобальному рівні (не тільки на макросоціальному, але також на рівні Європи та світу) є законодавчі реформи. Держава визнається основним суб’єктом попередження насильства. Так, згідно рекомендацій Комітету ООН з прав дитини та інших міжнародних інституцій держави, які приєдналися до Конвенції ООН про права дитини, мають внести до національного законодавства пряму заборону фізичних покарань. Адже саме відсутність у соціальній свідомості чіткої негативної оцінки фізичних покарань безумовно розглядається як фактор насильства [167, с. 25].

Про ефективність правового контролю свідчать переважні шляхи виявлення фактів злочинного фізичного насильства щодо дітей. Дані проведених автором досліджень свідчать про те, що педагоги, соціальні та медичні працівники є ініціаторами звернення до органів внутрішніх справ у разі виявлення на тілі дитини тілесних ушкоджень. Такі заходи забезпечують притягнення до відповідальності винних осіб та превенцію вчинення насильства. Таким чином, обов’язок медичних, педагогічних та соціальних працівників повідомляти державні органи про факти насильства та здійснювати заходи із усунення наслідків насильства є одним з ефективних заходів попередження насильства, але такого, що чиниться повторно.

І хоча сам по собі закон вважається ефективним «педагогічним» засобом, законодавча реформа має супроводжуватися заходами правової просвіти громадської думки та батьків [89, с. 50]. Тому одним з напрямів попередження насильства щодо дітей вважається внесення до свідомості громадян норми про рівність прав дорослої особи (батьків) та дитини.

Згідно даних опитування, що було проведено Державним інститутом проблем сім’ї та молоді, та Центром «Соціальний моніторинг», більшість респондентів (батьків, працівників відповідних служб) висловили думку, що є можливість та необхідність змінити терпиме ставлення до насильства в сім’ї шляхом проведення всеохоплюючої просвітницької кампанії, впроваджуючи у свідомість населення гуманістичних моральних і культурних цінностей, заснованих на пріоритеті прав людини [224, с. 80]. Таким чином, вони вважають, що необхідно підвищувати правову обізнаність та правову культуру.

Іншою необхідною ланкою цього процесу є внесення до свідомості дітей знання про їх права та про обов’язки батьків. Але цей захід є доволі проблематичним. Як вже нами неодноразово зазначалося, коли до сімейних стосунків вноситься правовий момент, сім’я починає розпадатися, тобто виникає відчуження між особами. Це, в свою чергу, провокує непорозуміння та конфлікти. Тому, такий позитивний на перший погляд захід як введення до свідомості дитини знання про її права та обов’язки батьків щодо неї має бути діалектичним. Тобто необхідно, щоб він не був однобоким, ігноруючи обов’язки дитини щодо батьків. Звісно, що дитина є таким специфічним суб’єктом права, який має неповну або часткову дієздатність за умови повної правоздатності. Але окрім юридичних обов’язків є також моральні. Таким чином, заходи правової просвіти дітей мають поєднуватися із заходами підтримки їх сімейної свідомості, тобто в контексті відповідальності батьків та визнання неспроможності батьків виконувати свої обов’язки у разі відсутності відповідних зустрічних зусиль дитини. Тому необхідним є формування та підвищення культури сім’ї, усвідомлення її в якості цінності.

Одним з напрямів попередження фізичного насильства у формі фізичних покарань визнається також стратегія «позитивного виховання». У загальних рисах під позитивним вихованням розуміється така система принципів та методів взаємодії батьків та дітей, що відповідає позиціям нормальної, можна сказати, природної педагогіки. Так, зокрема, до заходів позитивної педагогіки відносять задоволення потреби дитини у любові, прищеплення їй моральних цінностей, визнання особистості дитини, виховання її самостійності [89, с. 30]. Єдиною проблемою, що виникає при розгляді рекомендацій щодо позитивного виховання, є, як убачається, ігнорування можливості наявності у дитини злої волі, тобто застосування концепції «вільного виховання», що має ознаки педагогічного та етичного анархізму, ігноруючи проблему абсолютних цінностей та підмінюючи їх викривленою трактовкою. Тож, таким чином ігнорується наявність у дитини негативної автономності, тобто нездатності (або недостатньої, нерозвиненої здатності) до позитивного самокерування.

Загальновизнано, що дитина вимагає особливої охорони з огляду на свою фізичну неповноцінність (слабкість, недосвідченість). Також дитина перебуває у залежності від батьків. Це може бути не тільки матеріальна залежність, але також психологічна та навіть моральна. Діти прив’язані до своїх батьків. Але, окрім цього, дитині потрібна саме сім’я для того щоб стати повноцінною особистістю. Саме тому будь-яка інтервенція до сім'ї має бути обмеженою.

В якості «панацеї» також часто позиціонується посилення інтенсивності імперативного впливу відповідних державних органів або неконкретизовано держави. Так, пропонується встановлення кваліфікованих складів злочинів, що передбачають злочини проти неповнолітніх [101, с. 92—95].

В процесі виконання цього дослідження було з’ясовано, що природа відносин батьків та дітей має ціннісний характер, тобто є приналежною етичній реальності, абсолютним цінностям. Та, як убачається, саме цей, найсуттєвіший та найперспективніший потенціал сім’ї досі не береться до уваги та не реалізується у розробці стратегії попередження насильства сім’ї. Так, Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» [75] та проект Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» [198] передбачають лише заходи імперативного (репресивного) характеру, зокрема, шляхом застосування розширювального визначення поняття «сім’я» та відповідно «домашнє насильство» («насильство в сім’ї») та супроводження жертв насильства.

На завершення зазначимо, що насильство щодо дітей як соціальне явище вимагає, перш за все, впливу на детермінанти, що мають глобальний характер. Стан нормативної сфери сучасного українського суспільства характеризується станом соціальної аномії, тобто кризою абсолютних цінностей. Стан сфери сімейних відносин як ступінь їх відповідності абсолютним цінностям, породженням яких вона є, свідчить про ступінь відповідності наявних соціальних практик природі сімейних відносин як відносин, передусім, етичної природи.

Однією з передумов ефективного попередження злочинності є, безумовно, врахування специфіки сфери, в межах якої виникають злочини (існує злочинність). Згадаємо зазначені у цій роботі характеристики сім’ї, що мають бути враховані при розробці заходів попередження насильства. Сім’я є закритою сферою та, більш за це, – має бути відносно закритою сферою задля успішного існування. Відносна закритість сім’ї є закономірним наслідком та одночасно умовою її існування. Сам факт створення сім’ї, мотив її створення особами, зокрема, народження дитини є наслідком бажання осіб створити «своє власне» середовище. Момент самостійності дій із створення сім’ї та дійсна самостійність сімейного існування є природною передумовою виникнення не тільки юридичної, але також  моральної відповідальності за наслідки своїх дій. Тобто особа починає усвідомлювати (має усвідомлювати), що сім’я як справа її рук є відповідно предметом її цілеспрямованих вольових зусиль. Інтервенція у сім’ю із метою попередження повинна мати непрямий, тобто опосередкований характер. Саме тому заходи державного характеру (з боку державних органів) повинні мати, за умови наявності такої можливості, характер неімперативний, тобто використовувати методи апеляції до інших ніж юридичний обов’язок та загроза відповідальності характер.

Вся работа доступна по ссылке

http://mydisser.com/ru/catalog/view/16791.html