Творчість: якісна характеристика мислення

Для подальшого дослідження категорії творчого мислення першочергового значення має розгляд співвідношення категорій творчості й відображення (мислення) в психології та педагогіці. 

Мислення і творчість тісно пов’язані з відкриттям нового, але не можуть бути ототожнені. Процес творчості пов’язаний з особливостями задач. У випадку наукової творчості задача полягає в пізнанні, наприклад, у мистецтву – у створенні творчих продуктів. У мистецтві пізнання (як збір вражень і матеріалів для твору) попереджує суто творчість. У той же час обидва види творчості мають загальні риси, серед яких центральна – домінуюча роль неусвідомлених процесів [283, 223].

Творчість у найширшому значенні визначається Я. Пономарьовим як механізм розвитку, як взаємодія, яка веде до розвитку. Таке розуміння є досить перспективним, воно включає аналіз природи творчості та аналіз явищ розвитку. Загальний критерій творчості виступає як критерій розвитку. Творчість людини виступає, таким чином, як одна з конкретних форм виявлення механізму розвитку [271, 17-18]. 

Узявши за основу саме такий концептуальний підхід, ми  розглянемо сутність творчості як якісної характеристики мислення відповідно до основних психологічних теорій особистості.

З часів античності вважалося, що існує внутрішній зв’язок геніальності і психічного розладу. Так, Аристотель писав, що уславлені поети, видатні художники, державні мужі часто страждали меланхолією і божевіллям [189, 19]. У більш пізні часи італійський невропатолог Ломброзо зробив висновок, що геній – це божевілля. Е. Кречмер, проаналізувавши великий масив біографічних матеріалів, визнав, що між геніальністю і галуззю психопатичних явищ дійсно існує певний взаємозв’язок. Але він далеко не вичерпує проблему геніальності, а лише висвітлює один важливий її бік [189, 30].

Представники різних психологічних напрямів і шкіл, визначаючи в цілому значення всіх факторів розвитку особистості, дещо розрізняються в їхній оцінці для формування творчої, обдарованої особистості. Зупинимося коротко на позиціях авторів, оскільки ці аозиції відображені в багато- численних джерелах.

Інтуїтивізм (А. Бергсон, Т. Рібо). Його представники центральним питанням творчості вважали проблему інтуїції, яку протиставляли розуму, інтелекту. Для розуму, на їх думку, є характерним механіцизм, який спроможний обслуговувати лише дію. Інтелект пізнає не самі речі, а лише їхні відношення, здатні привернути його увагу з огляду на можливі практичні дії. Інша справа – інтуїція. Вона покликана спрямовувати інтелект, переносити увагу від одного до іншого, змінювати напрям аналізу. Інтуїція складає сутність людського духу і самого життя, в її основі лежить творчий потенціал людини [298, 661].

Робиться спроба побудувати теорію творчості; засновується новий метод – генетичний – в аналізі творчої уяви і показується, як у процесі навчання та виховання людина набуває ознак оригінальності. Зазначається необхідність, фатальність творчості: людина творить не тому, що хоче, а тому, що не може не творити. Творча потреба сприймається спадково визначеною: “природа наділяє нас тільки одним – творчим інстинктом, тобто потребою творити у визначеному напрямі” [298, 661].

Психоаналіз. Головною відмінністю творчої діяльності представники психоаналізу вважали специфічну мотивацію. Відмінність полягає тільки в тому, яка мотивація лежить в основі творчої поведінки [372, 132]. Взагалі, предметом їхніх досліджень були творчі особистості (З. Фрейд). Такі особистості зберігають здатність, втрачену більшістю людей, звертатися до світу фантазій неусвідомленого. Творчі люди здатні на те, що психоаналітики описують як “витіснення на службі его”. Дослідження підтверджують психоаналітичну гіпотезу, що художники ( вширокому сенсі слова) можуть легко “пересуватися” між контрольованим мисленням (функцією его) і неусвідомленими думками [344, 76].

Теорія бісоціації у психології творчості (А. Кестлер) у багатьох аспектах є продовженням психоаналітичної теорії. Сутність ідеї складається з двох частин. У першій пропонується теорія творчого акту, що інтерпретує свідомі й несвідомі процеси, характерні для наукового відкриття, художнього твору і комічного натхнення. Автор прагне довести, що всі види творчої активності мають у своїй основі загальний принцип. Мета другої частини – показати, що певні основні принципи творчої оригінальності властиві всьому органічному світові – від яйця до зрілого мозку творчої індивідуальності [298, 676].

Біологізаторський підхід (Г. Гутман). Сферою прояву творчої активності визначається спочатку процес життя, а потім і космічний процес. Творча активність людини має корені в загальному життєвому принципі самодуплікації, що означає самотворення, самовідтворення. Людська творчість визначається як виявлення біологічної творчості на поведінковому рівні і включає перетворення тілесної організації в організовані розумові процеси [298, 669].

Індивідуальна теорія (А. Адлер).  Визнається значення спадковості, оточуючого середовища і виховання у формуванні творчої особистості і стверджується, що “люди володіють творчою силою, яка забезпечує можливість розпоряджатися своїм життям. Ця творча сила впливає на кожен бік людського досвіду: сприйняття, пам’ять, уявлення, фантазію і мрії” [372, 166]. Вона робить кожну людину індивідом, здатним до самовизначення. Найвищим досягненням адлерівської теорії є концепція творчого “Я”. В ній був утілений активний принцип людського життя – той, що надає їй значущості. Стиль життя формується під впливом творчих здібностей особистості, тобто кожна людина має можливість вільно створювати свій особистий стиль життя. Ця творча сила відповідає за мету життя людини, визначає метод досягнення даної мети. Вона робить кожну людину вільною, самовизначеною [372 166].

Взагалі ця теорія доводить, що кожна людина має своє “творче “Я”, яке вона намагається відкрити або створити переживання, які рано чи пізно здійсняться. Кожна людина – “творець власної особистості” [344, 150].

Представники аналітичної теорії особистості (К. Юнг) продовжили розвиток цієї ідеї. Ними стверджувалося, що кінцева життєва мета людини – повна реалізація “Я”, тобто становлення єдиного, неповторного і цілісного індивіда. Розвиток кожної людини в цьому напрямі унікальний, він продовжується протягом усього життя і включає в себе процес, який отримав назву індивідуація. Результат здійснення індивідуації, який дуже не просто досягається, називається самореалізацією. Ця кінцева стадія розвитку особистості доступна лише здібним, високоосвіченим, творчим людям. Тому самореалізація недоступна більшості людей [372, 197-205].

У межах психоаналітичної теорії (Е. Еріксон) проблема творчості пов’язується з психосоціальними стадіями розвитку особистості. Якщо людина встановлює свою ідентичність після пошуку і вивчення себе, вона набуває статусу “досягнутої ідентичності”. На цьому високому психологічному рівні вона набуває якостей, необхідних для творчості: незалежність мислення, здатність до складних моральних міркувань і висновків, стійкість до групового тиску [263, 135-136].

У теорії стадій розвитку особистості (Е. Еріксон), сьома стадія полягає в розвитку її сили продуктивності, найвищим рівнем якої є творча продуктивність. Високо розвинуту продуктивність можна описати наступним чином: продуктивні індивіди глибоко зайняті своєю роботою, а також схвильовані соціальними проблемами, вони терплячі до оригінальних ідей і традицій, здатні зберігати рівновагу [344, 186].

Деякі автори взагалі вважають, що в середині XX ст. відбулася переорієнтація психологічних досліджень творчості. Вона виявилася, перш за все, у відмові від унікальності творчого акта і творчої особистості. Замість уявлень про те, що своєрідність цієї особистості зумовлена генетичними, патологічними або іншими відхиленнями від нормального психічного статусу, з’являється переконання про загальність творчих потенцій,  лише підданих актуалізації в різній мірі [279, 23].

Представники гуманістичної психології (А. Маслоу), дослідили, що творчість є універсальною характеристикою людей, здатних до самоактуалізації. Здатність до творчості майже тотожна душевному здоров’ю, самоактуалізації і “повній людяності”. З цією творчою здібністю пов’язуються такі характеристики, як гнучкість, безпосередність, сміливість, відкритість і скромність. Тобто поняття креативності (творчої здібності) і поняття особистості, яка намагається самоактуалізуватися є одним і тим самим [372, 519].

В межах гуманістичних традицій існує також думка (Е. Фромм) про те, що “люди можуть бути автономними й унікальними, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством” [372, 249]. Тому свобода називається позитивною свободою, досягнення якої вимагає від людей спонтанної творчої активності в житті. Суть її полягає в тому, що всі люди потребують переборення пасивної природи, щоб стати активними й творчими будівниками свого життя [372, 249-250].

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/291123.html