Самоствердження особистості як психологічна проблема

У XX столітті феномен самоствердження практично повністю перейшов з відання філософії у відання конкретної науки, перш за все – психології, і сформувався як науково–теоретична проблема. Інтерес до цієї проблеми спостерігається у зв'язку з розробкою проблеми особистості. Особистість може бути визначена як функціональний психічний орган, який дозволяє індивіду інтегрувати своє "Я", як "людина, у якої є свої позиції, своє яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляду, до якого вона прийшла в результаті великої свідомої роботи" [186, с.37]. Орієнтирами особистісного і суб'єктного розвитку стають такі характеристики, як упевненість у собі, активна життєва позиція, прагнення до самовдосконалення, реалізації власних здібностей та самоствердження, які в цілому забезпечують людині успішність упродовж усього життєвого шляху.

Найбільш суттєвий розвиток у західній психології отримав генетичний підхід, який розкриває причини й витоки самоствердження особистості.

Засновник психоаналізу З.Фройд першим з учених висунув гіпотезу про неусвідомлені спонукання, які рухають людину. Інстинкти, на думку З.Фройда, є "…кінцевою причиною будь–якої активності" [299, с.5], у тому числі й процесу самоствердження особистості, котрий служить одним із засобів зняття напруги, розрядки (гомеостаз).

Процес самоствердження Фройд зв'язує з ідентифікацією людини. На початковому етапі життєдіяльності особистість самовизначається, тобто усвідомлює свій статус і роль у соціумі, а вже потім починає активно діяти. У зв'язку з цим Фройд писав, що "шляхом ідентифікації вона (людина) … в "Я" стверджується…" [299, с.128] співвідносячи себе з близьким соціальним оточенням.

Творцем першої наукової теорії самоствердження був автор концепції "індивідуальної психології" особистості, австрійський лікар–психіатр і психолог А.Адлер. Учень Фройда, Адлер виступив з запереченням домінуючої ролі сексуальних захоплень у розвитку особистості, висунув замість них прагнення до самоствердження, до переваги. Він підкреслює унікальність кожного індивіда і тих процесів, за допомогою яких люди долають свої недоліки, прагнуть до життєвих цілей.

 Перебуваючи під впливом поглядів Ф.Ніцше [214], З.Фройда [299], А.Адлер [7], говорячи про самоствердження людини, вводить поняття "прагнення до почуття власної переваги" на відміну від центрального ніцшеанського поняття "воля до влади". Прагнення до переваги він розцінював як "усезагальну передумову" для пояснення "всіляких душевний рухів" людей. У прагненні до переваги він бачив фундаментальний закон людського життя. "Я почав ясно бачити в кожному психологічному явищі прагнення до переваги. Воно зростає паралельно з фізичним розвитком і є внутрішньою необхідністю самого життя. Воно лежить в основі вирішення життєвих проблем... Всі наші функції ідуть слідом в його напрямку... Про які б передумови не фантазували наші філософи і психологи – про самозбереження, принцип задоволення, зрівнювання – всі вони не більш, ніж неясні відображення, спроби виразити цей великий стимул, що рухається вверх..." [7, с.118]

Адлер розрізнює самоствердження людини в нормі і в стані неврозу. Так, якщо невротик в процесі самоствердження цілком сконцентрований на своєму Я, на проблемі самоповаги, якщо він прагне до сили, до самозвеличення, до реалізації суто егоїстичних цілей і єдиний вихід бачить у досягненні переваги над іншим Я, в пригнічуванні їх, то нормальна людина на перше місце ставить подолання зовнішніх труднощів, вирішення реальних завдань, які висуваються життям, що в кінцевому результаті, як правило, передбачає подолання свого Я, набуття переваги над самим собою сьогоднішнім.

Етап "наукової теоретизації, який пов'язаний із вивченням самоствердження, став можливий у зв'язку з експериментальними дослідженнями А.Адлера. Головним джерелом мотивації А.Адлер вважав прагнення до самоствердження як компенсацію, яка виникає в ранньому дитинстві почуттям неповноціності, яка визначає специфічний для людини "життєвий стиль". Щоб докладно пояснити, як виникає і проявляється прагнення до переваги, Адлер висуває концепцію "почуття неповноцінності і компенсації", "... пробуджене бажання домогтися визнання розвивається паралельно почуттю власної неповноцінності. Мета цього бажання – досягнути такого положення, коли індивідуум виглядає таким, який переважає своє оточення" [7, с.66]. Будучи психіатром і спостерігаючи за хворими, А.Адлер був переконаний у тому, що фізичні недуги людей породжують у них почуття неповноцінності, а засобом його подолання Адлер вважав компенсацію – прагнення людини до переваги.

А.Адлер розглядає "прагнення до вдосконалення" як передумову самоствердження, як "великий стимул, що рухає вверх" [336], який даний нам разом із відчуттям людина–космос, завдяки якому людина підіймається в гору сходинками вдосконалення.

Заслуга Адлера в тому, що він правильно оцінив величезну силу прагнення до самоствердження в низці рушійних сил людської поведінки, не обмежувався лише тим, що розглядав його як прагнення, потребу, без аналізу реалізації цієї потреби, а в кінцевому результаті біологізував його, зводячи прагнення до прояву суто інстинктивних сил. Пізніше універсальне прагнення до прояву суто інстинктивних сил, відкрите Адлером, знайшло своє відображення в концепціях самореалізації К.Хорні, самоактуалізації К.Гольдштейна і А.Маслоу, актуалізуючій тенденції К.Роджерса, мотивації ефективності Р.Вайта. Останній назвав Адлера своїм "дідусем", підкреслюючи схожість між прагненням до переваги і мотивацією ефективності – внутрішньо підкріпленим прагненням усе далі просуватися в оволодінні новими знаннями і навичками.

 Якісно новим етапом у дослідженні самоствердження особистості є "метризації", пов'язані з ім'ям К.Левіна. Самоствердження було піддано вимірюванню. К.Левін увів поняття "психологічного поля" і довів, що зовнішнє психологічне середовище має такий самий польовий характер, як і внутрішній психологічний світ людини. Для цього ним було введено поняття "рівень домагань" і підкреслено, що він "визначається виключно здібністю індивіда" [339].

На основі численних досліджень Левін проводить якісно–теоретичний розподіл особистості і засобів самоствердження. Останнє чудово ілюструється таким судженням Левіна: "Індивід, який домагається успіху, звично ставить своєю наступною метою дещо більш вище, ніж його останнє досягнення. Хоча в довгочасній перспективі він керується своєю ідеальною метою, яка може бути достатньо високою, його реальна мета відносно наступного кроку залишається реалістично близькою до його справжнього положення. Навпаки, індивід, який не домагаєтьсяя успіху, має тенденцію до однієї з двох реакцій: він ставить собі дуже низьку мету, часто більш низьку, ніж його минуле досягнення ... або ставить мету, яка набагато перевищує його можливості. Останній стиль поведінки більш поширений. Іноді результатом виявляється те, що прийняття високих цілей являє собою просто жест без серйозного прагнення до них; в інших випадках це може означати, що індивід сліпо йде за своєю ідеальною метою, втрачаючи здатність бачити, що можливо в справжній ситуації" [339].

К.Левін експериментально підтвердив правильність адлерівських поглядів про зв'язок почуття неповноцінності і рівня домагань особистості: почуття неповноцінності розвивається тоді, коли рівень домагань вище від здібностей людини. К.Левін та його школа заклали подальші передумови для емпіричного дослідження самоствердження, зокрема вивчення деяких його характеристик" – упевненості–невпевненості людини в собі (Р.Альбероні, Р.Альберті, Дж.Вальпе, А.Лазурус, А.Еммонс та ін.).

Вся работа доступна по ссылке

https://mydisser.com/ru/catalog/view/328090.html