---

Методи регулювання платіжного балансу

Причини державного регулювання платіжного балансу:

1) платіжним балансам притаманна неврівноваженість, яка проявляється при тривалому і великому дефіциті в одних країнах і надзвичайно активному сальдо в інших;

2) після відміни золотого стандарту в 30-х роках XX століття стихійний механізм вирівнювання платіжного балансу шляхом цінового регулювання діє вкрай слабо;

3) в умовах інтернаціоналізації господарських зв'язків підвищилось значення платіжного балансу в системі державного регулювання економіки. [1]

Матеріальною основою регулювання платіжного балансу служать:

1) Державна власність, у тому числі офіційні золотовалютні резерви;

2) Зростання частки національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет;

3) Безпосередня участь держави у міжнародних економічних відносинах як експортера капіталів, кредитора, гаранта, позичальника.

4) Регламентація зовнішньоекономічних операцій за допомогою нормативних актів і органів державного контролю.

При регулюванні платіжного балансу виникає проблема: які країни (що мають активне сальдо чи дефіцит) повинні вживати заходи по його вирівнюванню.

Країнами з дефіцитом платіжного балансу, як правило, застосовуються наступні заходи з метою стимулювання експорту, стримування імпорту товарів, залучення іноземних капіталів та обмеження вивозу капіталу. [3]

1) Дефляційна політика – політика, спрямована на скорочення внутрішнього попиту, включає обмеження бюджетних видатків переважно на громадські цілі, заморожування цін і заробітної плати.

Одним із основних її інструментів служать фінансові та грошово-кредитні заходи:

- зменшення бюджетного дефіциту;

- зміни облікової ставки центрального банку (дисконтна політика);

- кредитні обмеження;

- встановлення меж росту грошової маси.

2) Девальвація – зниження курсу національної валюти, спрямоване на стимулювання експорту і стримування імпорту товарів. Щоправда, роблячи дорожчим імпорт, девальвація може призвести до зростання витрат виробництва вітчизняних товарів, до підвищення цін в країні і втраті отриманих з її допомогою конкурентних переваг на зовнішніх ринках.

3) Валютні обмеження – блокування валютної виручки експортерів, ліцензування продажу іноземної валюти імпортером, концентрування валютних операцій в уповноважених банках, спрямовані на усунення дефіциту платіжного балансу шляхом обмеження експорту капіталу і стимулювання його припливу, стримування імпорту товарів.

4) Фінансова і грошово-кредитна політика.

Для зменшення дефіциту платіжного балансу використовуються: бюджетні субсидії експортерам; протекціоністське підвищення імпортного мита; відміна податків з процентів, що виплачуються іноземним власникам цінних паперів з метою припливу капіталу в країну; грошово-кредитна політика, особливо облікова політика і таргетування грошової маси (тобто встановлення цільових орієнтирів її щорічного росту).

5) Спеціальні заходи державного впливу на платіжний баланс в ході формування його основних етапів:

- торгового балансу;

- “невидимих” операцій;

-  руху капіталу.

Важливим об'єктом регулювання є торговий баланс. Стимулюючими факторами для експортерів у вивозі товарів та освоєнні зовнішніх ринків є цільові експортні кредити, страхування їх від економічних і політичних ризиків; введення пільгового режиму амортизації основного капіталу; інші фінансово-кредитні пільги в обмін на зобов'язання виконувати певну експортну програму. Практикуються нетарифні обмеження, а також угоди з контрагентами про добровільне обмеження їх експорту (наприклад: США з Японією, Іспанією, Мексикою, Бразилією у 80-х роках).

З метою регулювання платежів і поступлень по “невидимих” операціях платіжного балансу застосовується:

- обмеження норми вивозу валюти туристами даної країни;

- безпосередня чи опосередкована участь країни у створенні туристичної інфраструктури з метою залучення (заохочення) іноземних туристів;

- сприяння будівництву морських суден за рахунок бюджетних коштів для зменшення видатків по статті “Транспорт”;

- розширення державних витрат на науково-дослідні роботи з метою збільшення надходжень від торгівлі патентами, ліцензіями, науково-технічними знаннями і т.д.;

- регулювання міграції робочої сили. Зокрема, обмеження в'їзду емігрантів для скорочення переказів іноземних робітників.

Таким чином, країна, яка має негативне сальдо (дефіцит) по основних статтях платіжного балансу, постає перед необхідністю стимулювання експорту національних і одночасного стримування імпорту іноземних товарів і послуг, а також залучення довгострокових іноземних капіталів та обмеження вивозу капіталів національних. Якщо цих заходів недостатньо для зменшення обсягу дефіциту по основних статтях балансу, мають бути використані методи балансування платіжного балансу за допомогою балансуючих статей.

Важливим у групуванні статей платіжного балансу та вимірюванні його сальдо є питання: які статті віднести до основних, а які – до балансуючих.

Вважається, що основними статтями платіжного балансу є такі, що, впливаючи на сальдо платіжного балансу, характеризуються відносною самостійністю. До них, як правило, відносять статті, що відображають поточні операції та рух довгострокового капіталу. Сальдо основних статей ототожнюють з поняттям “сальдо платіжного балансу”. [4]

До балансуючих статей платіжного балансу відносять такі, що характеризуються обмеженою самостійністю. Це, як правило, статті, що відображають зміни у валютних резервах, короткострокових активах, окремі види іноземної допомоги, зовнішні позики, кредити міжнародних фінансових організацій. Підсумкові показники основних і балансуючих статей взаємно погашаються. Отже, якщо обсяги платежів по основних статтях платіжного балансу перевищують суми надходжень по них, то держава мусить вдаватися до балансуючих статей. Методи балансування сальдо платіжного балансу можуть бути поділені на тимчасові та остаточні.

До тимчасових методів балансування належать:

- одержання іноземних позик і ввезення підприємницького капіталу;

- використання короткострокових кредитів за взаємними угодами між центральними банками країн за системою “своп”;

- використання нафтодоларів шляхом перерозподілу валютної виручки нафтодобувних країн від експорту нафти;

- надання МВФ країнам-членам резервних кредитів (резервна позиція в МВФ);

- мобілізація коштів на світовому фінансовому ринку (кредити банківських консорціумів, облігаційні позики);

- пільгові кредити по лінії програм іноземної «допомоги».

Остаточними методами балансування вважаються:

- вивіз золота (при золотому монометалізмі);

- купівля іноземної валюти в обмін на золото або отримання кредиту в іноземній валюті під заставу золота з подальшим використанням валюти для розрахунків (після відміни золотого стандарту);

- використання для остаточних розрахунків коштів з внутрішніх валютних резервів країни;

- обмін СДР на певну кількість необхідної іноземної валюти;

- отримання іноземної “допомоги” у вигляді субсидій та дарувань.