Акти та рішення, що приймає Рада з прав людини, її допоміжні органи та їх юридична сила

РПЛ є одним з найбільш завантажених і одним із найбільш активних допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН, що передбачає ухвалення Радою великої кількості документів, спрямованих на реалізацію її компетенції. Це відповідає загальній оцінці повноважень ООН у галузі прав людини: «Функції і повноваження Організації Об’єднаних Націй у галузі прав людини надзвичайно різноманітні. Її органи ухвалюють рекомендації, виносять рішення, скликують міжнародні конференції, готують проекти конвенцій, проводять дослідження, надають консультативну допомогу окремим країнам. У ряді випадків вони здійснюють і контрольні функції за дотриманням державами зобов’язань, взятих за Статутом ООН та за міжнародними угодами»[1].

Але РПЛ не простий допоміжний орган Генеральної Асамблеї ООН, який підтримує її діяльність з прав людини. Рада не лише готує проекти резолюцій Асамблеї із цих питань, але й приймає у межах компетенції власні рішення. До того ж, Генеральна Асамблея створила в Раді процедури і механізми, які також уповноважені ухвалювати власні акти, що можуть бути спрямовані до РПЛ або безпосередньо до держав-членів ООН. Рада також уповноважена створювати в разі необхідності власні допоміжні органи, що також ухвалюють акти, які можуть бути актами внутрішнього права ООН, а можуть мати значення і для розвитку загального міжнародного права прав людини. Рада також за допомогою своїх актів координує діяльність Верховного комісара ООН з прав людини і УВКПЛ. Таким чином, виникає питання класифікації та міжнародно-правової оцінки цих нормативних актів.

Основним видом актів Ради з прав людини є резолюції. Цікаво, що право Ради приймати рішення у формі «резолюції» ніде в документах Генеральної Асамблеї не згадується. У фундаментальній резолюції Генеральної Асамблеї ООН 60/251 про заснування РПЛ закріплено її право робити рекомендації, надавати звіти, приймати власні правила процедури, застосовувати або удосконалювати процедури Комісії з прав людини тощо. Повноваженням приймати «резолюції і рішення» РПЛ наділила себе сама, користуючись наданим їй правом приймати власні правила процедури. У пункті 11 резолюції Генеральної Асамблеї ООН говориться із цього приводу: «Рада має застосовувати правила процедури, встановлені для комітетів Генеральної Асамблеї, з урахуванням їх застосовності, якщо Генеральна Асамблея або Рада згодом не домовляться про інше». На цій підставі Рада прийняла Правила процедури як додаток до власної резолюції 1/5 і записала, що результатом її роботи є «резолюції і рішення». А у пункті 118 додано, що актами Ради «окрім резолюцій і рішень» можуть бути «рекомендації, висновки, резюме обговорень и заяви Голови. Оскільки такі результати матимуть інші правові наслідки, вони повинні доповнювати, а не замінювати собою резолюції і рішення». Таким чином, РПЛ не лише надала собі право приймати резолюції і рішення, а й розширила перелік таких актів, одночасно зазначивши, що вони можуть мати «правові наслідки».

Резолюції РПЛ. Резолюції є основним, найбільш значущим нормативним актом РПЛ, які вона приймає на своїх сесіях. Предметом резолюції можуть бути різні питання повноважень Ради.

 Резолюції, спрямовані до Генеральної Асамблеї ООН з пропозицією ухвалити документ з прав людини. На практиці такі резолюції Ради містять проекти резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Так, на своїй першій сесії РПЛ прийняла резолюцію, адресовану Генеральній Асамблеї ООН, з проханням відкрити для підписання, ратифікації та приєднання Міжнародну конвенцію для захисту всіх осіб від насильницьких зникнень[2]. Але таке рішення було оформлене у вигляді проекту Резолюції ГА ООН. Так само Рада прийняла і рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН прийняти Декларацію ООН про права корінних народів[3].

В оцінках такої практики Ради можна почути твердження, хоча і з певними застереженнями, що Рада створює міжнародні стандарти прав людини. Так, П. Сандс і П. Клейн пишуть, що РПЛ може запроваджувати дії, що пов’язують всіх членів ООН з тим чи іншим «класичним джерелом міжнародного права»[4]. Р. Фрідман пропонує піти в цьому питанні ще далі, говорячи про «можливий внесок Ради у розвиток міжнародного права» на підставі п. 5 (в) Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 60/251, де обумовлено право Ради рекомендувати Генеральній Асамблеї прийняти норми в галузі прав людини, які вже є юридично обов’язковими відповідно до міжнародного звичаєвого права[5]. На нашу думку, ставлення до актів Ради як до правотворчих потребує обережності.

Дійсно, Рада, як і свого часу КПЛ, бере участь у розробці документів, що можуть містити проекти міжнародних і міжнародно-правових актів. Але правовий статус РПЛ не надає їй права приймати резолюції від імені ООН. Рада зобов’язана спрямовувати такі свої акти до Генеральної Асамблеї, яка також не має повноважень створювати норми загального міжнародного права. Тим не менше, Генеральна Асамблея може ініціювати своїми резолюціями правотворчий процес, чого не має РПЛ за своїми повноваженнями, залишаючись допоміжним органом Асамблеї.