Компетенція Ради ООН з прав людини

З’ясування повноважень будь-якого органу міжнародної міжурядової організації відбувається виключно в межах повноважень самої організації. Зазвичай компетенцію організації визначають як коло повноважень, що відносяться до її відання. Загальноприйнятим є підхід, за яким повноваження організації поділяють на предметні, юрисдикційні, іманентні і домислювані. Таким повинен бути і поділ на види компетенції допоміжних органів міжнародної організації, оскільки вони у своїх повноваженнях не можуть виходити за межі повноважень головних органів організації, що їх створила, а тим більше – за межі повноважень самої міжнародної організації.

Повноваження будь-якого міжнародного органу чи органу міжнародної організації походять від узгодженої позиції суб’єктів, які цей орган створюють. Це випливає з правової природи міжнародної організації, що має міжнародно-правову договірну основу. В основі статутних повноважень організації лежить її предметна компетенція, тобто коло повноважень, що належать віданню міжнародної міжурядової організації та її органів, відповідно до її статуту. Як пише про це П. Маланчук, «коли держави створюють міжнародну організацію, вони засновують її для конкретних цілей і надають їй обмежені повноваження»[1]. Тому держави зазвичай прискіпливо ставляться до визначення повноважень органів міжнародної організації, у тому числі тоді, коли головні статутні органи створюють свої допоміжні органи. Окрім цього, велике значення мають юрисдикційні повноваження міжнародної організації, які проявляються у наявності юридичної сили рішень, що приймає організація в межах своєї предметної компетенції.

Повноваження органів міжнародної організації завжди мають особливості, однак ще більшу специфіку можуть мати повноваження допоміжних органів. Ключовим питанням у повноваженнях допоміжних органів є їх межі або їх відсутність. Позиції різних вчених тут можуть суттєво відрізнятися. Наприклад, К. А. Бекяшев зазначає: «Функції будь-якого допоміжного органу ООН мають обмежений характер. Вони виконують чітко окреслену їх установчим актом роботу. Діяльність цих органів повністю визначається головним органом, вони перебувають у повному підпорядкуванні і під виключним контролем цього головного органу, вказівки якого для них є обов’язковим. Це означає, що головний орган може скасувати будь-яке рішення допоміжного органу або обмежити функції і повноваження допоміжного органу, вилучити з його компетенції те чи інше питання, сам може розглянути дане питання»[2]. Отже, поняття повноважень органу має суттєве значення для його дослідження як допоміжного. За словами В. І. Маргієва, «для визначення поняття допоміжних органів велике значення має виявлення їх компетенції»[3]. Допоміжний характер органу визначається через наявність у нього повноважень у межах компетенції основного органу, у нашому випадку – Генеральної Асамблеї ООН.

Водночас спеціальні наукові дослідження повноважень допоміжних органів Генеральної Асамблеї ООН достатньо обмежені. Ще 1974 року В. І. Маргієв звертав увагу на те, що «у літературі з міжнародного права проблемі допоміжних органів ООН приділялося мало уваги. Дослідники Організації Об’єднаних Націй не займалися всебічним вивченням компетенції і діяльності цих органів, обмежуючись або згадуванням цієї категорії органів, або дослідженням окремих аспектів їх проблематики, або розглядаючи діяльність лише деяких з них»[4]. Власне його робота, спеціально присвячена допоміжним органам ООН, залишається чи не єдиною із цього питання. Узагальнюючих досліджень, що акцентують увагу на повноваженнях таких органів, особливостях їх компетенції та співвідношенні компетенції з іншими органами ООН, вкрай мало. Для прикладу можна навести дослідження 1984 року М. В. Буроменського про Конференцію (Комітет) із роззброєння «Механізм переговорів про роззброєння (міжнародно-правовий аспект)»[5]. Лише КПЛ (більшою мірою) та РПЛ (меншою мірою) стали більш популярним предметом спеціальних досліджень допоміжних органів ООН, але переважно з питань внеску в розвиток прав людини, а не з питань дослідження сфери компетенції.

Отже, у разі створення допоміжних органів міжнародної організації їх повноваження завжди потребують предметної правової оцінки. Л. Пауллсон пише про співвідношення головного і допоміжного органів ООН: допоміжні органи повинні створюватися зі «статусом, який віддзеркалює материнський орган у тому сенсі, що його створено цим останнім», та з можливістю збереження певної «незалежності» від головного органу, лишаючись при цьому його невід’ємною частиною[6]. Крізь призму такого підходу доречно дослідити компетенцію Ради ООН з прав людини.