Поняття, зміст та підстави набуття права власності

Право власності – центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливо без виробництва матеріальних благ. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом усієї історії його розвитку.

Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому матеріальні блага розподілялися в общині згідно з усталеними традиціями. Із виникненням державно-правової надбудови у суспільстві економічні відносини власності також повинні отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форму права власності.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін “право власності” традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному та суб'єктивному. Інститут права власності є центральним інститутом цивільного права. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право.

Право власності в об'єктивному розумінні – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження існуючими у суспільстві матеріальними благами.

Право власності у суб'єктивному розумінні становлять його правомочності – право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника фактичного впливу на річ.

Право користування – це юридична можливість видобування власником споживчої властивості речі.

Право розпорядження – це юридична можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити). Суб’єктами права власності відповідно до чинного цивільного законодавства України є: український народ, фізичні особи, юридичні особи, Держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави, інші суб’єкти публічного права тощо (ст. ст. 2, 318 ЦК).

Види права власності: право власності українського народу (ст. 324 ЦК); право приватної власності (ст. 325 ЦК); право державної власності (ст. 326 ЦК); право комунальної власності (ст. 327 ЦК); право довірчої власності (ст. 316 ЦК).

Підстави набуття права власності – це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні та похідні.

Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво) (ст. 331 ЦК); переробка речі (ст. 332 ЦК); привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333 ЦК); знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини (ст. ст. 335-338, 340, 343 ЦК); набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто після закінчення певного часу, коли особа, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю, може стати її власником (ст. 344 ЦК).

Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника купівля-продаж (ст. 655 ЦК), поставка (ст. 712 ЦК), контрактація (ст. 713 ЦК), дарування (ст. 717 ЦК), міна (ст. 715 ЦК) та інші договори щодо передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом (ст. 1233-1257 ЦК).

Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна (ст. 345 ЦК).