Момент виникнення та підстави припинення права власності

Момент виникнення права власності у набувача має суто практичне значення. Саме з цього моменту власник має можливість здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Саме власник несе збитки, якщо річ загинула без вини конкретної особи (повінь, землетрус, блискавка). З моменту виникнення права власності особа може захищати свої порушені права у судовому порядку та іншими дозволеними законом способами. З настанням цього факту пов'язані такі важливі правові наслідки, як визначення долі плодів і доходів, можливість звернення стягнень за рішенням суду на конкретне майно та ін.

Відповідно до ст. 334 ЦК України, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Переданням майна вважається передача майна з рук у руки фізичної особи. До передачі “з рук у руки” прирівнюється передача майна набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. [9, с. 124]

До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Право власності на окремі види майна обов'язково має підтверджуватися відповідними правовстановлюючими документами (договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання посвідчені нотаріусом; свідоцтво про право на спадщину, видане державним нотаріусом; свідоцтво про придбання об'єктів нерухомого майна з прилюдних торгів, видане державним та приватним нотаріусом; рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна; мирова угода, затверджена ухвалою суду тощо).

У договорі сторони можуть відійти від наведеного загального правила і визначити інший момент переходу права власності.

Випадкове знищення чи пошкодження речі – це загибель речі чи її пошкодження за відсутності вини з боку будь-яких осіб. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). Тобто усі невигідні наслідки у цьому випадку покладаються на власника незалежно від того чи фактично володів він на даний момент тим чи іншим майном, чи перебувало воно у нього в користуванні, чи ні. [13, с. 81]

Водночас, ця норма має диспозитивний характер, тобто сторони мають право по-іншому визначити, на кого покладаються збитки на випадок втрати (пошкодження) речі.

Підстави припинення права власності можуть бути поділені на дві групи. До першої належать випадки, коли припинення права власності в однієї особи водночас зумовлює виникнення права власності в іншої особи, тобто виникає правонаступництво (наприклад, при продажі речі право продавця на річ переходять до покупця). До другої групи можна віднести випадки, коли право на річ припиняється внаслідок того, що річ знищена чи використана власником.

Відповідно до ст. 346 ЦК України, право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Цей перелік не є невичерпним. Підстави припинення права власності можуть бути поділені на:

а) такі, що залежать від волі власника;

б) такі, що не залежать від волі власника. [9, с. 126]

До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна (продаж, дарування, міна) відмова власника від своєї власності, знищення майна власником тощо.

Другу групу становлять, наприклад, випадки примусового продажу або примусового вилучення майна, що передбачені законом (реквізиція, конфіскація), знищення майна власника іншою особою, загибель майна власника внаслідок стихійного лиха тощо.