Загальні підстави для відповідальності за порушення зобов’язань з морського перевезення вантажу

Однією з важливих гарантій належного виконання сторонами зобов’язань за договором морського перевезення вантажу є цивільно-правова відповідальність. Не дарма відзначається: “Цінність цивільного права полягає в тому, що воно в своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких впливів на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності”. Ці майнові санкції є додатковим (акцесорним) зобов’язанням порушника, що виникає лише за умови скоєння правопорушення. Тобто порушник повинен на результати своєї діяльності накладати додаткові зобов’язання майнового характеру, крім тих, що передбачені законом чи договором. Це  проявляється в санкціях.

Загальними підставами для відповідальності за порушення зобов’язань є порушення особою своїх зобов’язань та вина (умисел або необережність), крім випадків, коли законом або договором передбачено інше. Загалом в літературі віділяють декілька груп умов для покладання на винну сторону відповідальності. Серед них стосовно підприємницької діяльності відзначають умови:

—                                   правосуб’єктні – тобто наявність деліктоздатності правопорушника;

—                                   нормативно-правові – передбаченість такої відповідальності нормою права: законом (іншим нормативним актом) чи договором. Таке застереження має як теоретичне, так і практичне значення, у тому числі для здійснення вантажних перевезень морським транспортом. Якщо сторони послались на те, що “відповідальність сторін визначається чинним законодавством”, а в подальшому виявилося, що чинне законодавство такої відповідальності не передбачає, притягнути винну сторону до відповідальності вкрай важко. Таке положення має важливе практичне значення при здійсненні міжнародних вантажних перевезень морським транспортом, коли визначається те законодавство, в якому не передбачена відповідальність однієї із сторін, що дає можливість для зловживання своїм становищем. Справа в тому, що фахівців у галузі міжнародного приватного права мало, а зі знанням хитросплетінь національного законодавства – ще менше, що дає можливість для зловживання правом. [1]

Третя група умов, вважаю, є центральною і визначає особливості правового зв’язку між скоєним цивільно-правовим порушенням та його наслідками. До них відносяться:

—                      наявність збитків у виді прямих збитків чи упущеної вигоди;

—                      скоєння правопорушення – невиконання чи неналежного виконання стороною за договором своїх обов’язків;

—                      причинний зв’язок між допущеним порушенням виконання умов договору та збитками. При встановленні необхідного причинного зв’язку суд зазвичай виходить із того, що дана причина є необхідною умовою настання шкоди, вона повинна створювати реальну можливість настання такої шкоди та її невідворотно спричиняє. В літературі також відзначається, що причинний зв’язок характеризується такими рисами: має об’єктивний характер і є дійсним та реально існуючим зв’язком між явищами та їх наслідками; завжди є конкретним, необхідним за даних умов зв’язком між явищами, де одне – причина – передумовлює інше – наслідок ;

—                      вина правопорушника.

Між тим, слід звернути увагу на дискусійність питання про співвідношення санкцій та цивільної відповідальності. О. Е. Лейст зазначав: “У юридичному обов’язку відображено вимогу належної поведінки, а санкція – спосіб державного примусу до виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення”. [2]Заперечуючи цю позицію, С. В. Курільов  вказував на ту обставину, що зобов’язаність і примусовість не співпадають. Санкція є лише вказівкою на наслідки скоєного правопорушення. В. П. Грибанов виділяв три групи санкцій в цивільному праві: конфіскаційні, штрафні та компенсаційні. Якщо ж під санкцією розуміти встановлену законом міру майнових або інших невигідних для порушника наслідків, що застосовуються при порушенні закону, невиконанні взятих на себе зобов’язань, заподіянні шкоди чи  передбачених законом інших підставах, то примус до виконання обов’язку  в натурі  теж може бути віднесено до відповідальності. Втім, більшість цивілістів схиляються до позиції про те, що цивільно-правова відповідальність є такою санкцією за правопорушення, яка викликає для правопорушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб’єктивних цивільних прав або покладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов’язків. Схиляючись також до такої думки, вважаю, що інші правові засоби стимулювання належного виконання зобов’язань не можуть бути віднесені до цивільно-правової відповідальності. Наприклад, така оперативно-господарська санкція, як відмова від укладання із недобросовісним контрагентом договору, в подальшому не передбачає ні обмеження якогось суб’єктивного права, ні додаткових обов’язків.

Не можемо погодитися з тим, що відповідальність розглядається виключно у площині відносин між порушником та державою лише на тій підставі, що несприятливі для порушника наслідки покладаються від імені держави. Може, у свій час це відображало специфіку господарювання в умовах соціалізму, і С. М. Братусь тоді був правий. Але в сучасних умовах держава виступає лише в рослі арбітра і то не завжди. Головне у відповідальності – обов’язок понести негативні наслідки майнового або особистого характеру за скоєне правопорушення. Ці наслідки повинні бути адекватні скоєному правопорушенню, розміру заподіяної ним шкоди, умовам скоєння цього правопорушення та іншим чинникам об’єктивного та суб’єктивного характеру. В літературі відзначається, що розширення змісту юридичної відповідальності понад поняття її в вузькому значенні повинно кореспондуватися із обов’язком порушника понести негативні наслідки невиконання чи неналежного виконання його обов’язків. При цьому зазначається, що не кожна санкція в цивільному праві є мірою цивільно-правової відповідальності. Крім цієї, існують інші позиції, наприклад,  Недбайло вважав, що головне у відповідальності – це її позитивний характер, тобто обов’язок діяти правомірно, а В. А. Тархов у юридичній відповідальності вбачає урегульований обов’язок дати відповідь у своїх діях.

Підставою для покладення відповідальності на суб’єкта господарської діяльності є скоєне ним господарське правопорушення. Така позиція є домінуючою і виходить з того, що підставою для притягнення до цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення. В той же час підстави для  цивільно-правової відповідальності розділяють на юридичні та фактичні: перші – сам закон, а другі – склад цивільного правопорушення . Не можна залишити поза увагою той факт, що на підставі теоретичних розробок про юридичну відповідальність проводиться висловлена нами вище ідея про необхідність для притягнення до цивільно-правової відповідальності трьох груп підстав: правосуб’єктних, нормативно-правових та юридико-фактичних. Поділяючи цю позицію, ми зазначаємо, що чинне законодавство передбачає ще один рівень підстав – спеціальні, відсутність спеціальних вказівок закону чи договору про незастосування санкцій і звільнення від них. Наприклад, відповідно до ст. 277 КТМ України загальна аварія розподіляється між судном, фрахтом і вантажем пропорційно їх вартості. Таким чином, тут діють інші правила відповідальності, ніж загальні.

Іншими словами, суб’єкт відповідає за невиконання (неналежне виконання) зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив всіх залежних від нього заходів недопущення господарського правопорушення, або не доведе, що допущене ним правопорушення стало наслідком перешкоди, яка перебувала поза його контролем (війна, стихійне лихо, страйки, урядові заходи і обмеження, вибухи, пожежі тощо), і що за цих умов він не міг розумно запобігти цій перешкоді чи її наслідкам або подолати їх. Іншими словами, не кожне порушення прав управоможеного суб’єкта може вважатися правопорушенням, як і не кожне порушення юридичного обов’язку сторони за договором морського перевезення вантажу забезпечене мірою цивільної відповідальності.

Під самим правопорушенням як підставою для притягнення до цивільної відповідальності закон визначає невиконання його або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього зобов’язання. При цьому ЦК встановлює, що підставою для притягнення до відповідальності порушника є наявність вини (умислу чи необережності), крім випадків, коли законом або договором передбачено інші підстави відповідальності.