---

Розвиток підприємництва в сільській місцевості

Важливим чинником, що впливає на рівень доходів селян, зайнятість населення та можливість працевлаштування, є наявність у сільській місцевості різноманітних суб’єктів господарської діяльності. У сільських населених пунктах України на початок 2006 року знаходилось 18,0 тис. підприємств сільського господарства (крім фермерських господарств), 1,5 тис. підприємств лісового господарства; 0,5 тис. та 3,9 тис. підприємств та організацій відповідно добувної та обробної промисловості; 1,3 тис. закладів відпочинку (санаторії, будинки відпочинку тощо); 1,1 тис. транспортних підприємств; 0,9 тис. підприємств рибного господарства; 0,8 тис. будівельних організацій (табл. 1.7) [48].

Таблиця 1.7

Суб’єкти господарської діяльності, розташовані в сільських населених пунктах, 2007 р.

Господарюючі суб’єкти за видами економічної діяльності	Кількість господарюючих суб’єктів, тис. одиниць	Населені пункти, в яких розташовані суб’єкти господарської діяльності
		тис. одиниць	% до загальної к-ті сільських населен. пунктів
Сільське господарство (крім фермерських господарств)	18,0	12,7	44,6
Лісове господарство	1,5	1,3	4,5
Рибне господарство	0,9	0,7	2,4
Добувна промисловість	0,5	0,4	1,5
Обробна промисловість	3,9	2,2	7,6
Будівельні	0,8	0,6	1,9
Транспортні	1,1	0,7	2,4
Заклади відпочинку (санаторії, будинки відпочинку тощо)	1,3	0,3	1,1

 

Загальна кількість зареєстрованих суб’єктів ЄДРПОУ на 1 січня 2009 року у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві становить 84,7 тис. юридичних осіб, або 7,0% від загальної кількості по всіх галузях економіки України.

Природно, що в сільській місцевості найпоширенішою сферою підприємницької діяльності є сільське господарство. Проте, сільськогосподарські підприємства у переважній більшості не є високоефективними. Рівень рентабельності всієї їх діяльності у 2005-2006 роках становив відповідно 9,8 та 7,4%. У 2007 році за рахунок доброго врожаю він зріс до 15,1%. Близько третини сільськогосподарських підприємств одержують чисті збитки (у 2007 році лише 28% підприємств). Середньомісячна заробітна плата найманих працівників в сільськогосподарських підприємствах не є високою. Підвищення ефективності сільськогосподарських підприємств вимагає зростання продуктивності праці, інтенсифікації виробництва, скорочення чисельності зайнятих. А отже сільськогосподарські підприємства перестають бути основним місцем зайнятості сільських жителів. Якщо в 2001 році у сільськогосподарських підприємствах середньооблікова кількість найманих працівників становила 2,1 млн. осіб, то в 2007 році цей показник скоротився до 0,8 млн. працівників (табл. 1.8).

Розвиток сільськогосподарських підприємств характеризується не тільки скороченням числа сільських жителів, які зайняті у виробничому процесі, але й зменшенням кола осіб, які претендують на результати діяльності підприємств (їх доходи), і, серед яких розподіляються наявні прибутки. Власниками сільськогосподарських підприємств (засновниками, учасниками, акціонерами) є лише 5% сільських мешканців. Всі інші сільські жителі можуть бути найманими працівниками підприємств та/або надавати підприємствам в оренду свою землю та майно.

 

Таблиця 1.8

Основні показники діяльності сільськогосподарських підприємств

Показники	2001р.	2002р.	2003р.	2004р.	2005р.	2006р.	2007р.
Рівень рентабельності всієї діяльності підприємств, %	5,0	-1,9	-0,03	12,6	9,8	7,4	15,1
Частка підприємств, які одержали чистий прибуток, %	56,1	46,2	49,5	66,2	64,7	67,6	72,0
Частка підприємств, які одержали чистий збиток, %	43,9	53,8	50,5	33,8	35,3	32,4	28,0
Середньооблікова кількість найманих працівників, тис. осіб	2131	1774	1436	1174	1038	910	778
Середньомісячна номінальна заробітна плата найманих працівників, грн.	151	178	210	295	415	553	733

 

Феномен аграрного виробництва і сільської місцевості в Україні полягає в тому, що політика економічного зростання в секторі сільськогосподарських підприємств не в змозі забезпечити подолання бідності в сільській місцевості, як і підвищення доходів всього сільського населення. Це обумовлено тим, що в сільськогосподарському виробництві зайнята лише незначна частина сільського населення (і кількість зайнятих скорочується), а результатами (доходами) такого зростання розпоряджається ще менша чисельність власників (засновників, учасників) сільськогосподарських підприємств. При цьому сільським жителям, у яких аграрні підприємства орендують землю та майно, виплачується фіксований розмір орендної плати, який не залежить від результатів сільськогосподарського виробництва.

Найчисельнішою організаційною формою аграрного підприємництва є фермерські господарства. Протягом останніх років їх налічується близько 43 тис. господарств, в яких зайнято понад 115 тис. працюючих (табл. 1.9). Дослідження свідчать, що діяльність фермерських господарств забезпечує більші доходи домогосподарствам їх членів, порівняно з іншими сільськими жителями. Проте, навряд чи можна очікувати в майбутньому стрімкого збільшення кількості фермерських господарств. Як форма підприємницької діяльності сільських жителів, що передбачає наявність ризику, ведення фермерських господарств вимагає від їх членів певного досвіду, знань і вмінь та відповідного підприємницького хисту. А отже не може набути масовості в сучасній сільській місцевості України.

Таблиця 1.9

Основні показники діяльності фермерських господарств

Показники	2001р.	2002р.	2003р.	2004р.	2005р.	2006р.	2007р.
Кількість фермерських господарств, тис. одиниць	41,6	43,0	43,0	42,5	42,4	43,1	43,4
Середня площа с-г. угідь в користуванні 1 гос-ва, га	62,1	65,6	71,9	80,4	86,2	92,1	96,7
Чисельність працюючих, тис. осіб	139,9	141,5	131,5	130,3	133,5	132,0	115,3

 

Низький розвиток суб’єктів господарювання в інших, несільськогосподарських сферах економічної діяльності в сільській місцевості, не дає можливості більшості сільських жителів знайти гідну роботу за місцем проживання та змушує їх виробляти продукцію в своєму домогосподарстві (особистому селянському господарстві). За даними статистичних спостережень понад 40% з числа зайнятих сільських жителів працювали за межами свого сільського населеного пункту, з них переважна більшість (71,0%) — в містах і селищах міського типу. Протягом останніх років збільшується кількість сільських жителів, які працюють за кордоном. Найбільше таких працівників у Чернівецькій області (13,5% від загальної кількості працюючих області), Івано-Франківській (8,7%), Тернопільській (8,6%) та Закарпатській (6,5%).

Викликає занепокоєння той факт, що кількість населених пунктів, на території яких відсутні будь-які суб’єкти господарської діяльності, становила майже 14 тис. одиниць або 49,3% від загальної кількості всіх сільських населених пунктів. В переважній більшості будь-які суб’єкти господарської діяльності відсутні в населених пунктах з числом жителів до 999 осіб. Проте практично в кожній з областей, за виключенням Кіровоградської області, є сільські населені пункти з числом жителів понад 1000 осіб, у яких відсутні будь-які суб’єкти господарської діяльності. Всього в Україні 553 таких населених пунктів.

Як наслідок поганого стану розвитку суб’єктів підприємництва у сільській місцевості, умови для існування значного сегменту сільського населення забезпечує самозайнятість сільських жителів у домогосподарствах (особистих селянських господарствах). Проте особисті селянські господарства не вирішують проблеми сільської бідності у середньо- та довгостроковій перспективі. Низькі доходи, які нині існують у сільській місцевості, можуть привести значну частку сільського населення у стан постійної бідності, оскільки вони не здатні накопичувати кошти для покращення умов життя сільських жителів. Особисті селянські господарства не сплачують податки і не забезпечують фінансування освіти і медичного обслуговування в сільській місцевості тощо.

Держава повинна розробити політику стимулювання зайнятості в несільськогосподарській сфері сільської економіки. Надання послуг, таких як будівництво якісних доріг у сільській місцевості та підтримка їх стану, забезпечення надійного електро- та водопостачання, за умови скорочення реєстраційних зборів, плати за доступ на ринки та податків з дрібних підприємців та підприємств у сільській місцевості є надзвичайно важливим для збільшення зайнятості у несільськогосподарському секторі у середньостроковій перспективі. Висока якість програм освіти та охорони здоров’я у сільській місцевості також актуальна, оскільки дає можливість наступному поколінню мешканців села знайти гідну роботу. У сільській місцевості мають бути широкомасштабні програми підтримки накопичення активів мешканцями сіл (придбання землі, худоби та обладнання), що сприятиме підвищенню доходів і рівня життя сільських жителів у майбутньому. Підтримка життєздатних домогосподарств та переорієнтація їх на підприємницькі засади сприятиме поглинанню надлишкової робочої сили у сільській місцевості. Дрібні господарства краще використовують місцеві ресурси, наприклад, такі як ремонтні майстерні, послуги постачання сировини та торговельні послуги.

Кожен сільський житель має певний набір ресурсів, від обсягів і структури яких залежать його можливості забезпечити відповідний рівень доходів та протистояти негативним змінам в житті (втрата роботи, хвороба, пожежа тощо). Основними ресурсами, що мають у розпорядженні селяни:

- фінансові, які формуються за рахунок всіх доходів;

- матеріальні (житло, худоба, техніка і господарський реманент тощо);

- природні (кількість та якість землі, що є у власності або розпорядженні тощо);

- соціальні (рівень взаємодопомоги, можливості щодо розв’язання конфліктів та інші);

- людський капітал особистості (рівень освіти, здатність перекваліфікації та продовження навчання, стан здоров’я, можливості і бажання займатися підприємницькою діяльністю) тощо.

Важливими напрямками реалізації ресурсів є розвиток підприємництва у сільській місцевості та сприяння діяльності, яка не пов’язана з сільським господарством. В умовах реформування сільськогосподарських підприємств і скорочення зайнятих в аграрному секторі, вони є досить актуальними.

У сільській місцевості України спостерігається низька активність розвитку підприємництва, порівняно з містами. Це обумовлено різними чинниками, зокрема можливістю сільських жителів здійснювати напівтоварне сільськогосподарське виробництво на своїх прибудинкових земельних ділянках (особистих селянських чи підсобних господарствах). Ці особисті господарства перестали виконувати функції лише підсобної діяльності і для переважної більшості селян стали основним місцем прикладання праці. Проведені дослідження свідчать, що члени домогосподарств на присадибній ділянці працюють в средньому до 295 днів на рік по 8,6 годин на добу.

Сільські домогосподарства продають п’яту частину вирощеної на своїй земельній ділянці продукції. Близько 10% сільських домогосподарств продають понад половину виробленої продукції, тобто функціонують як товарні господарства. Дослідження показують, що товарність господарства і доходи сільських жителів зростають із збільшенням розміру земельної ділянки, яку обробляє сім’я. Поліноміальна логістична регресія свідчить, що із збільшенням площ земельних угідь, які обробляються сім’єю, ймовірність досягнення високого рівня доходів зростає, а ймовірність бідності при цьому різко зменшується. Ця залежність є справедливою й для фермерських господарств.

Не зважаючи на відносно високі доходи фермерських сімей, лише 4% мешканців сільської місцевості планують у найближчі роки зайнятися фермерством. Більшість сільських жителів не збираються створювати фермерське господарство. А окремі селяне взагалі не обробляють належні їм земельні ділянки.

За даними Державного комітету України із земельних ресурсів майже 1,4 млн. земельних паїв не використовується. Понад мільйон осіб ні самі не обробляють надані їм земельні ділянки, ні в оренду нікому не здають. Як результат, в масштабах держави 4,8 млн. га розпайованих сільськогосподарських угідь не обробляється. У постраждалих від Чорнобиля Рівненській, Чернігівській та Житомирській областях не обробляється від 22% до 34% розпайованих площ. В інших регіонах частка таких площ також немала: 24,3% — у Тернопільській області, 21,7% — у Хмельницькій, 20,7% — у Львівській, 19,9% — у Харківській, 0,1% — у Запорізькій, 0,9% — у Одеській, 1% — у Дніпропетровській, 1,3% — у Кіровоградській, 2% — у Миколаївській областях, 13,8% — в Автономній Республіці Крим.

Селяни, маючи у власності землю, не можуть нею, залежно від своїх планів і потреб, вільно розпорядитися — продати, віддати під заставу для отримання кредиту тощо. У цьому плані важливим є відміна мораторію на продаж земельних ділянок і запровадження повноцінного ринку землі, як найважливішого заходу для підвищення рівня життя сільських жителів. За рахунок механізмів земельного ринку сільські мешканці матимуть можливість вийти за рамки наявних зараз площ і обмежень, підвищити рівень товарності своїх господарств, збільшити власні доходи, диверсифікувати діяльність.

Сільські жителі, які мають підприємницький хист і здібності, первинний капітал, доступ до ринків збуту товарів і послуг тощо, намагаються розвивати власний бізнес. Натомість, переважна більшість селян позбавлена цього та не має ресурсного забезпечення для реалізації можливих підприємницьких проектів. Відповідно, їм потрібна допомога в реалізації трудових навичок і можливостей. Це можуть бути підприємницькі поради, консультації і навчання, кредити на розвиток власної справи тощо.

Перспективи розвитку підприємництва в сільській місцевості формують бачення селянами майбутнього їх дітей. Дослідження свідчать, що про сільськогосподарський бізнес як рід занять для своїх дітей мріють всього 24% фермерів і лише 8% інших сільських жителів. Близько 15% селян хотіли б, щоб їх діти залишилися жити в селі, але зайнялися несільськогосподарським бізнесом. Половина сільських жителів (в т.ч. й фермерів) хотіли б, щоб їх діти виїхали з села. Таким чином, без зміни ставлення влади до розвитку сільської місцевості українське село має ризик залишитися без нового покоління підприємців.