Бібліотеки і Лабіринти Саду: Сон Дитинства

Хорхе Луїс Борхес народився у Буенос-Айресі (Аргентина) 24 серпня 1899 року в один і той же рік,  що і Володимир Набоков. Невдовзі після його народження сім'я переїжджає до Палермо, передмістя в північній околиці міста, названого на честь столиці Сицилії. Хоча теперішній Палермо є добре розвинутим районом із високим рівнем життя, на початку століття це  передмістя було територією, де проживав нижчий клас, відомий людьми із підпілля, які не погоджувалися з політикою уряду та майстрами володіння ножа  - компадріто[1]. Передмістя, яке містило частину будинків розпусти і кабаре, воно могло б бути часто небезпечним місцем, де постійні жителі танцювали танго і розказували захоплюючі історії про ґаучі та змагання з ножами. Аромат цього району постійно був присутній в ранніх та пізніх творах Борхеса. Його сім'я дуже відрізнялася від своїх сусідів. Його батько, Хорхе Ґільермо Борхес,  був юристом і викладачем психології, чия особиста віра була заснована на анархії, а його мати, Леонор Асеведо де Борхес  нащадок  довгої лінії солдатів і борців за свободу, була гордою жінкою. Її мати, Ісідоро де Асеведо Лапріда, у свою чергу тримала свою хату, прикрашену родинними  предметами (наприклад, мечами, строями (уніформами) і портретами видатних героїв).  Борхеса любили надзвичайно: як батько, так і мати. Батько навчив його філософії, одного разу, використовуючи шахматну дошку, пояснив Зенонів парадокс;  а мати – піклувалася про свою “дитину” аж до 99 років.

Його батьки говорили і читали вільно англійською мовою, яка була передана  батьковим дідом, полковником Франциско Борхесом, котрий  одружився з англійкою з роду  Стафордшир, Франсіс Гаслам. Хоча Полковник Борхес передчасно загинув у 1874, бабусина наука оточувала майбутнього письменника: це були історії  із “диких” прикордонних днів. Борхес часто помічав, що сухий англійський розум бабусі сприяв виробленню його стислого стилю. (Цікаву паралель можна провести з Ґабріелем Ґарсіа Маркесом, який також визнав, що його фабули були створені на основі бабусиних розповідей про Колумбію).

Борхесова бабуся також читала  йому англомовні журнали; а ще найняла  місіс Тінк, англійку за походженням, як няню та гувернантку. Борхес  пізніше коментував, що родина була настільки двомовна, що він аж до його пізнього дитинства навіть не роздумував, що англійська та іспанська були окремими мовами.

Сестра Нора, на два роки молодша за нього, була його єдиним справжній другом дитинства. Разом вони винайшли уявних партнерів в іграх – “Кілос” і “Вітряк” – діяли за сценаріями книг, які їм розповідали; блукали поміж заплутаних стелажів у бібліотеці та у лабіринтному саду. Ці два  зображення,  бібліотека та лабіринти, знайшли потім нескінченне втілення в його письменницьких творах.

Протягом літа вони проводили відпустки на їхній дачі  в Адроґе, поблизу міста, де цілком могли розслабитися в європейському середовищі з тенісними кортами, школою  англійського стилю,  і лабіринтами саду, які пахнули   “повсюдним запахом евкаліптових дерев”.  Молодий Джорджі – як називали його батьки та близькі – любив також ходити у зоопарк, де міг годинами спостерігати за тваринами, особливо його улюбленими тиграми. Тигри настільки  привертали його увагу, що вже наприкінці життя він визнав:  “Я користувався тим, щоб зупинятися на довгий час перед кліткою тигра, аби побачити, як вони рухаються з кінця в кінець клітки. Мені подобалася їх природна краса, їх чорні та золотисті смуги. І тепер, коли я сліпий, один єдиний колір залишається для мене, і це є колір тигра”.

Але незважаючи на його ігри з  сестрою та дні відпочинку в Aдроґе, Борхес часто помічав, що він відчував себе відділеним від інших, так “якби в ньому “щось” інше росло” (за його власними словами). Він був, як і кожна дитина середньої буржуазії у Палермо, по суті книжковою і жахливо короткозорою; дитиною, яка переховувалася у своєму домі, боючись зустрічі із своїми однолітками. Як майже всі  хлопці , уявляв себе активною частиною місцевості,  активною частиною “місцевої театральної декорації”. Він подружився з місцевим поетом, своїм сусідом, Еварісто Каррієго[2], нерозсудливою людиною, яка являє собою багато чого із "сентиментального machismo" аргентинської традиції. Для молодого мрійника Каррієго стає одним із невеликих ідолів, до яких намагається бути схожим. Через багато років,  повертаючись до Буенос-Айресу, проживши сім років в Європі, Борхес визнає, що  “протягом років, які я вважав, що виріс в передмісті. ..  на ризикованих вулицях і видимих заходах сонця, правда в тім, що я виріс у саду, що за будинком із ланцетовидного поруча та у безмежній бібліотеці англійських книг.”  Він пізніше написав невелику книгу на честь поета Карріего, в якій він примиряється із фактом того, що в своїй молодості не був мешканцем вулиць, але скоріше спокійним інтелігентом. Проте, зображення  “компадріто”, “блукаючого ґавчо[3]” з’являється у творах Борхеса в продовж  його літературної діяльності.

Завжди сподівався стати письменником. Його батько також зробив декілька спроб писати  і, оскільки його сліпота, яка зростала роками стала мовчазним підтвердженням того, що саме його син повинен взяти на себе втілення цієї мрії. (Звичайно, сліпота була природжена у Борхесів, і  відповідно пізніше і він втратив зір).

Борхес  почав писати у шестилітньому віці, здебільшого примхливі історії, які натхненні творами Сервантеса. Коли йому було дев'ять років, він переклав “Щасливий Принц” Оскара Вайльда на іспанську мову, який не без сторонньої допомоги з'явився друком  у місцевій газеті під назвою “Ель Паіс”[4]. Через те, що твір був підписаний  тільки ім’ям “Хорхе Борхес”, всі припускали, що це була робота його батька.  Після деяких візитів у Пампу, де  жили його двоюрідні брати, які володіли ранчо на річці Уругвай,  він спробував написати поему про ґаучо, але швидко визнав, що ця поема була невдалою. Все одно його перебування у Пампі мало наслідки: він навчився плавати, їздити верхи, зберіг багато образів, які з часом втілились у його пізніших історіях.

У 1908 році Борхес почав учитися в школі – до того часу  почуття анархіста батька тримали його далеко від неї — але він не навчився нічого, крім аргентинського націоналізму, також лякався порівняно низького морального та інтелектуального рівня інших студентів. Вживання в основному англійського стилю одягу у антианглійській школі, використання окулярів з товстого скла, і наявність освіти, вищої за своїх однокласників, спричинили безжалісні знущання над Борхесом з боку інших студентів. Одержимий донкіхотським почуттям родової честі, він не зміг дозволити собі відійти від боротьби; але, на жаль, його витримка не змогла захистити його гордість, і він закінчує тим, що йому більш близьким стає почуття переможеного, аніж переможця.

Насправді він дійшов до того, що став ненавидіти школу.