Чудесна Іронія Бога : сорокові роки

Незабаром після залишення бібліотеки, він прийняв пропозиції лектора американської і англійської літератури. Він мандрував Аргентиною і Уругваєм, читаючи  тематичні лекції, які охоплювали період від Блайка до буддизму. Тривалий час він себе почував щасливим і добре оплачуваним - хоча він не міг  приховувати свій біль за напрямок, який обрала його країна. Режим Перона не тільки вдався до короткотривалого арешту самого Борхеса, але й спромігся зробити важчим життя для  сім'ї і друзів. У 1948 р. були затримані його мати та сестра Нора за участь у протесті. Його мама перебувала під домашнім арештом, але Нору заарештували і кинули до в’язниці, призначеної для повій. (Коли дали можливість Норі вийти на волю - після письмового вибачення адресованого Євіті Перон[1] – вона вибрала в'язницю). Борхес рідко читав лекції без присутності поліцейського інформатора в аудиторії, хоч у своїх Борхесіанських замітках він прийшов до висновку, що “агент був дуже занепокоєний своєю обов’язковою роботою, але йому були потрібні гроші”.

У 1949 році вийшла у світ його друга збірка коротких оповідань, “Алеф”. Для критиків заголовок цієї книги та головної історії (під тим самим заголовком) розкривають Борхеса як розчаровану людину, яка болюче заперечує здатність показати  всесвіт своїм противникам.

У 1950 році Борхеса обирають президентом Аргентинської Спілки Письменників (САДЕ). САДЕ мала славу   спілки, політичні ідеї членів якої були на півтонах і явно спрямовані проти пероністів[2], і як правило була під постійним наглядом уряду. Їхні типові вибори були дуже цікаві, проходили за допомогою красномовних обговорень членів спілки, комплексної сучасної літератури та філософії, присипали  нудьгою агентів, які залишали приміщення раніше, після їх виїзду мали місце дійсні політичні обговорення. Незважаючи на свої обережності, САДЕ зрештою була закрита.

У 1952 році Борхес опублікував свій головний збірник есе, “Інші Інквізиції”.

У 1955 році, коли відбулася Революція Кордоби,  режим знову став прихильним до Борхеса. І хоч уряд ще й досі був насправді військовий, він вирішив, що культура занадто постраждала від режиму Перона та його жінки Євіти. Із цього приводу знову відкрили САДЕ, а Борхеса призначили Директором Національної Бібліотеки, посада, яка була його мрією. Іронічно, але так що як і попередні два директори Національної Бібліотеки, Борхес на цей час вже був зовсім сліпий. Він сприймав це якомога стоїчно: "Я згадую чудову іронію Бога, який дає мені водночас 800.000 книг і темряву". Тим не менш Борхес взявся за роботу дуже серйозно і намагався перетворити бібліотеку в культурний центр, ось чому його перші кроки були спрямовані на відкриття бібліотечного журналу – який за Перона був закритий – та започаткування програми  лекцій. У 1956 році Борхес був названий професором англійської та американської літератури в Університеті Буенос-Айреса, посаду, яку він обіймав протягом дванадцяти років; того ж самого року він отримав Національну Літературну премію. В кінці сорокових років Борхес, здивований, збагнув, що почали писати книги про його життя і роботу, він швидко оточив себе широким колом відданих студентів, які із зацікавленістю слухали його лекції та вивчали світогляд. Приблизно в той же час він написав один з своїх найбільш  інтригуючих творів -   “Борхес і Я”.

З допомогою своїх студентів та матері, яка почала перекладати англійських класиків на іспанську мову, він продовжує свою творчу діяльність. Щоб компенсувати втрату зору, Борхес повертається знову до поетики, літературна форма, яку він міг легше виправити в своїх думках, ніж на папері. Також продовжував накопичення знань, набуваючи смак до старо-англосаксонської та норвезької мов. У 1960 році публікує "Творець", який пізніше,  англійською звався “Dreamtigers”. Борхес вважав, що цей збірник прози, поем та притч – це його найкраща і найбільш особиста праця.