---

Суть, види та економічна характеристика обліково-фінансових інструментів регулювання діяльності суб’єктів підприємництва

Необхідність державного втручання в економічну діяльність суспільства і надання йому соціальної спрямованості стало загальновизнаною умовою економічного зростання в ХХ ст. Для більшості розвинених країн соціальна орієнтація економічної моделі стала об’єктивною необхідністю, яка, на відміну від вільного ринку, забезпечує сталий економічний розвиток, що ґрунтується на економічній продуктивності та соціальній справедливості. Такі моделі економіки створювалися та впроваджувалися в життя у розвинених країнах. Апологетами соціальної орієнтації національних економік були відомі економісти – практики і вчені Л. Ерхард, К. Еклунд, Дж. Е. Стігліц, Л. Бальцерович. Серед вітчизняних дослідників цієї моделі господарства варто згадати таких науковців, як В. М. Геєць, І. О. Луніна та ін.

За визначенням відомого польського економіста Л. Бальцеровича, зазначений тип господарства – ні що інше, як ліберальний ринковий капіталізм, доповнений такими формами діяльності держави, які мають зберегти властивий капіталізмові динамізм і при цьому пом’якшувати деякі небажані побічні ефекти. У такій моделі господарства держава відіграє особливу роль у сприянні організації ринку та ринково-конкурентних відносин і вирішенні інших економічних проблем соціального спрямування [33, с. 181–186, 207–212].

Теоретик й організатор господарської реформи в повоєнній Німеччині Л. Ерхард, який серед важливих факторів відродження економіки першорядного значення надавав приватній ініціативі та конкуренції у поєднанні з активною роллю держави в господарському житті. До того ж, на відміну від своїх послідовників, він глибше мотивував природу соціально-ринкової моделі економіки. Вбачаючи пряму залежність між зростанням достатку народу та дієвістю економічної політики держави й економічного зростання, згадуваний дослідник наголошував: “...економічне процвітання дуже тісно пов’язане з долею держави, як і навпаки – визнання кожного уряду та кожної держави безпосередньо пов’язане з успіхами або невдачами їхньої економічної політики” [34, с. 17–18].

Щодо активної ролі держави у господарському житті суспільства фахівець з державних фінансів Ю. Немец вказував: “...в умовах “змішаної економіки” одні види діяльності здійснює приватний сектор, а інші – уряд, використовуючи державні засоби” [35, с. 61]. За таких умов процеси, пов’язані зі створенням матеріальних і нематеріальних благ та послуг, координують і впорядковують відповідно до вимог діючої економічної системи, що є “...сукупністю чинних у країні принципів, правил, законодавчо закріплених норм, що визначають форму і зміст основних економічних відносин, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічного продукту” [36, с. 394]. Її структура визначається присутністю суб’єктів ринкової економіки та їх взаємодією, що відображає зв’язки й відносини, пов’язані з їхніми організаційно-правовими формами, методами й економічними інтересами щодо руху товарів і послуг.

Вивчаючи змішану економіку сучасної держави соціального спрямування, відомий шведський вчений К. Еклунд вказував на складність органічного поєднання на практиці ринкового механізму з долею держави. Він зазначав, що такій економіці властиві риси як планового, так і ринкового господарства [37, с. 85–86]. Нетривіальний характер проблеми вищевказаного поєднання полягає у складності розбудови економічного порядку, оскільки практика розвинених країн свідчить, що важко визначити, яка саме економічна політика буде найбільш прийнятною і дієвою в кожній конкретній ситуації. Проте вибір економічної політики відповідного спрямування має визначальний вплив на формування основних засад і встановлення пріоритетів та напрямку економічного розвитку держави.

Розуміння економічної політики як засобу державного втручання, дія якого ґрунтується на знанні та використанні об’єктивних економічних законів, у більшості дослідників не викликає сумніву. Однак щодо визнання економічної політики як системи регулювання економічних процесів, погляди теоретиків і практиків не завжди збігаються. Перш за все, слід звернути увагу на підходи до встановлення ізоквантної характеристики економічної політики.

Аналіз існуючих комбінацій елементів економічної політики свідчить про наявність великої кількості підходів до їх встановлення. Це передусім підтверджує те, що вчені-економісти застосовують різні критерії для їх виділення з економічної політики, внаслідок чого інколи відбувається змішування економічних інструментів впливу держави з функціями та методами державного регулювання взагалі.

Одні економісти, насамперед науковці, вважають, що кількість методів регулювання економіки має бути великою. Зокрема, Л. І. Дідківська та Л. С. Головко доводять, що їх щонайменше чотирнадцять [31, с. 26–27]. І. Ф. Радіонова – прихильниця меншої кількості методів, які, на її погляд, слід застосовувати залежно від ситуаційного характеру їхньої дії [38, с. 59–64, 39, 139–148]. Такої ж думки про системний характер економічної політики дотримується науковець В. М. Ковальчук. Він пропонує розглядати економічну політику як вибір державою обмеженої кількості методів регулювання економіки з метою забезпечення збалансованого макроекономічного розвитку і добробуту нації. Безпосередніми методами регулювання економіки, на його погляд, є фіскальна, монетарна, структурна, соціальна та зовнішньоекономічна політика [40, с. 325].

Інші економісти акцентують увагу тільки на тих методах, які вони вважають найбільш дієвими в сучасних умовах розвитку економіки. Так, В. Н. Сумароков, характеризуючи рівень функціонування американської економіки (“рейганоміки”), обмежується аналізом лише тих показників, які, на його думку, достатньо повно характеризують економічну політику: збільшення кількості грошей в обігу; рівень безробіття, інфляції та продуктивності праці; обсяги особистих (приватних) заощаджень [41, с. 72]. Бюджетну і податкову політики, за допомогою яких реалізуються основні завдання державних фінансів, згаданий вчений не визнає як складові економічної політики держави.

Відомий вітчизняний вчений-економіст В. М. Геєць схильний розглядати економічну політику держави як систему, складовими якої є політики, пов’язані між собою низкою спільних цілей. Передусім він звертає увагу на активні політики, спрямовані на забезпечення економічного зростання: фіскальну та грошово-кредитну [42, с. 83]. Загалом можна погодитися з таким підходом до окреслення кола складових політики, які є найефективнішими у певні періоди розвитку національних економік. Досліджуючи економічну політику, доцільно акцентувати увагу на її системності, тобто не простій сукупності політик, позбавлених внутрішніх зв’язків, а такій їх сукупності, в якій усі вони взаємопов’язані й взаємодіють одна з одною, і яка внаслідок цього реагує та впливає на економічну діяльність суспільства як дещо ціле. Отже, економічну політику слід визнати системою відповідних політик держави, в якій усі вони взаємопов’язані, цілісно спрямовані на забезпечення економічного зростання. Її складовими є фінансова, структурна, соціальна, зовнішньоекономічна та інші політики, тобто політики, вплив яких на економічні процеси проявляється на загальнодержавному рівні.

Вибір таких пріоритетів економічної політики, як економічне зростання, що ґрунтується на розширеному відтворенні в реальному секторі економіки, є чи не найважливішим напрямком державного втручання в будь-якій країні, оскільки диспропорції у відтворювальних процесах призводять до дисбалансу в економіці та виникнення кризових явищ. Тому першочерговими завданнями державного регулювання відтворення капіталу підприємств реального сектору мають стати: покращення якості засобів виробництва з урахування досягнень НТП шляхом прискореного впровадження у виробництво результатів НДДКР; стимулювання і підтримування на належному рівні інвестиційно-інноваційної активності  підприємств; переливу промислового капіталу у депресивні регіони та перспективні галузі. Водночас, за сучасного розвитку продуктивних сил підвищення ефективності державного регулювання на рівні індивідуальних капіталів має доповнюватися завданнями, виконання яких більшою мірою пов’язане з суспільним капіталом. Насамперед, йдеться про подальший розвиток фундаментальної та прикладної науки, підвищення якості трудових ресурсів та оптимізацію за кількісними і якісними параметрами структури продуктивних сил.

Безперечно, сучасні суспільства не мають права ігнорувати й інші завдання економічної політики, а саме: підвищення рівня зайнятості населення, екологічної безпеки, забезпечення організації соціального захисту населення тощо.

Інакше кажучи, держава має спрямовувати економічне життя суспільства через систему планування і державного регулювання, покликаних попереджувати появу диспропорцій в економічному розвитку, регулювати створення матеріальних і нематеріальних благ, визначати пропорції, напрямки та структуру інвестицій, розміщення виробництва і зміну його галузевої структури. Одночасно здійснюється й вплив на економічну діяльність суб’єктів господарювання, пов’язаних з відтворювальними процесами. За таких умов конкретними об’єктами є: ефективність економічної діяльності суб’єктів господарювання, умови нагромадження ними фінансових ресурсів, їх інвестиційна діяльність тощо.

Економічну політику держави реалізують за допомогою відповідних методів впливу на соціально-економічний розвиток країни, які прийнято за організаційно-інституціональним критерієм поділяти на адміністративні й економічні.

Адміністративні методи втручання держави в економічну діяльність суспільства базуються на силі й авторитеті державної влади і є сукупністю заходів заборон, дозволів та примусу (встановлення правил, ліцензування, квотування). Вони не елімінуються зі створенням додаткових стимулів для економічних агентів і витрачанням державних коштів. Ці методи передбачають регулюючі дії, пов’язані із забезпеченням правової інфраструктури, та мають на меті створення правового поля для функціонування економіки. Основним призначенням адміністративного впливу на економічні процеси є: забезпечення стабільних умов діяльності суб’єктів господарювання усіх форм власності; захист конкуренції; усунення інформаційної асиметрії, гарантування прав власності та свободи прийняття економічних рішень.

Використання адміністративних методів регулювання ринку пов’язується із забезпеченням прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку і здійснюється за такими напрямками: сприяння розвитку конкуренції й обмеження монополістичної діяльності, обмеження негативних зовнішніх ефектів (екстерналіїв), захист національного ринку, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; запровадження системи норм і стандартів у сфері якості продукції, в галузі охорони навколишнього середовища тощо. Водночас застосування адміністративних методів державного втручання в економіку з метою підвищення ефективності суспільного виробництва не можна сприймати однозначно. На нашу думку, в ринкових умовах вони, як правило, є не суто адміністративно-обмежувальними, а об’єктивно виправданими заходами, за допомогою яких держава впливає на економічний вибір агентів ринку і, в окремих випадках, регламентує їх діяльність. Наприклад, заходи держави, пов’язані з націоналізацією чи денаціоналізацією, роздержавленням та приватизацією, регламентуванням зовнішньоекономічної діяльності щодо митних обмежень та цінового регулювання.

До того ж слід зазначити, що адміністративне регулювання, яке не є органічним елементом ринкової інфраструктури, потребує обмеженого й обережного його застосування з боку держави, оскільки їх владно-силова природа може призвести до зарегульованості економічних процесів, а також до зростання обсягів трансакційних витрат. Щодо останнього потрібно зауважити, що в ринкових державах набувають подальшого загострення проблеми негативного впливу на економіку адміністративних методів, що простежується у стимулюванні зростання трансакційних витрат. Як правило, це проявляється у перекладанні частини витрат держави на утримання інституціонального забезпечення ринкової інфраструктури на витрати і доходи агентів економічної системи. Обсяги такого перекладання навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою набувають загрозливих масштабів, а це, на думку Ш. Бланкарта, може призвести до викривлення попиту і пропозиції [43, с. 152]. На їх значні розміри вказує й учений Н. Даглас у дослідженні, присвяченому інституційним змінам та функціонуванню економіки. Він зазначає, що, наприклад, у США економічні ресурси, які витрачають на оплату управлінських послуг (трансакцій) державних і недержавних інституцій, досягають близько 45% національного доходу та мають тенденцію до зростання [44, с. 41].

На відміну від адміністративних, економічні методи, навпаки, адекватні природі ринку. Вони пов’язані з використанням державою фінансових ресурсів і безпосередньо впливають на кон’юнктуру ринку й опосередковано – на виробників та споживачів, тобто економічне регулювання діє через ринок за допомогою ринкових механізмів. Економічні методи є сукупністю заходів державного впливу, за допомогою яких створюють відповідні умови для спрямування ринкових процесів до сфери державних інтересів. Ці заходи регулювання пов’язані або зі створенням додаткового матеріального стимулу, або зі зниженням небезпеки фінансової втрати.

Варто зазначити, що між адміністративними й економічними методами державного втручання в економіку існує взаємозв’язок. Так, для того, щоб застосувати будь-який економічний регулятор, потрібно попередньо прийняти адміністративне рішення відповідних державних інституцій, наприклад, рішення про зміну податкових ставок, надання податкових пільг, встановлення облікової ставки тощо. Інакше кажучи, будь-які економічні регулятори підлягають адмініструванню. Водночас адміністративні регулятори змушують суб’єктів господарювання виконувати ті чи інші дії та здійснюють непрямий вплив на суміжні економічні процеси. Так, адміністративний вплив на механізм ціноутворення не лише визначає їх рівень, а й опосередковано впливає на стан попиту і пропозиції. Отже, можна вважати, що будь-які адміністративні методи регулювання мають ознаки, характерні економічним – непрямим регуляторам.

Дієвість економічних методів як заходів державного впливу, за допомогою яких створюють відповідні умови для спрямування ринкових процесів до сфери державних інтересів, тісно пов’язана з реалізацією завдань, які покладено на фінансову політику держави.

Слід зауважити, що на сучасному етапі серед вчених-економістів нема єдності щодо розуміння суті фінансової політики. Найбільш поширені два підходи до її визначення: у вузькому значенні вона охоплює сферу фінансів, а у широкому – не лише сферу фінансів, а й монетарну політику, управління грошовим обігом, державним підприємництвом тощо.

Прихильники думки, що фінансова політика охоплює лише сферу фінансів, доводять, що “...фінансова політика – це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему” [45, с. 52] чи діяльність уряду щодо цілеспрямованого використання фінансів [46, с. 594].

Проте більшість вітчизняних та зарубіжних економістів вважає, що фінансова політика – поняття багатопланове. На їхню думку, фінансова політика – це система заходів у сфері фінансів з метою цілеспрямованого впливу держави на розвиток фінансово-кредитної системи та національної економіки загалом [36, с. 357; 47, с. 182] або “...політика уряду країни щодо податків, бюджету, валютно-фінансових відносин, ринку цінних паперів, страхового ринку... Вона має на меті як суто фінансові цілі, так і загальноекономічні (вплив через фінансову сферу діяльності на стан та розвиток виробництва і надання послуг)” [48, с. 211].

На багатоплановість фінансової політики, що характеризується тісним зв’язком з грошовим обігом, валютним курсом і фінансовим законодавством, вказують автори “Большого экономического словаря”. Вони стверджують, що фінансова політика – це “...заходи держави з організації та використання фінансів для виконання своїх функцій; система форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх розподіл між соціальними групами населення, галузями діяльності й регіонами держави, фінансове законодавство щодо регулювання доходів і видатків, формування та виконання державного бюджету, податкове регулювання, управління грошовим обігом, вплив на курс національної валюти, структуру державних доходів і видатків”[49, с. 800].

З огляду на викладене вище, можна констатувати, що більшість вчених-економістів визнають спрямування фінансової політики на обслуговування руху значної частини ВВП, залучення до своєї сфери через фінансову систему практично всіх агентів ринку, вплив через бюджет на рівень фінансового забезпечення значної частини господарств і проведення соціальних заходів та тісно пов’язана з управлінням грошовим обігом, зовнішньоекономічною діяльністю. Такі підходи до розуміння економічної суті фінансової політики та її спрямування дозволяють зробити висновок, що вона є підсистемою економічної політики держави, складовими якої є взаємопов’язані політики у сфері розподілу і обслуговування руху ВВП, які спрямовані на забезпечення економічного зростання. При цьому потрібно зазначити, що реалізація фінансового впливу держави на суб’єкти економіки здійснюється за допомогою фінансової системи держави [50, с. 60]. Насамперед через взаємозв’язок і взаємозалежність таких її складових, як державні й місцеві фінанси, фінанси суб’єктів господарювання, фінанси домогосподарств та фінансовий ринок. Отже, фінансову політику держави слід вважати сукупністю законодавчо регламентованих і взаємоузгоджених заходів фінансового впливу, що реалізуються через фінансову систему, спрямовані на процеси мобілізації та використання фінансових ресурсів з метою забезпечення сталого макроекономічного розвитку країни.

Фіскальну політику можна визначити як систему економічно обґрунтованих заходів щодо формування та вдосконалення податкової системи держави у відповідь на зміну обсягу та структури державних видатків або щодо визначення й перегляду системи державних видатків у відповідь на зміну можливостей мобілізації податкових надходжень до бюджету держави з метою забезпечення сталого економічного зростання.

Разом з цим, таке розуміння терміну “фіскальна політика” не замінює термінів “податкова політика” і “бюджетна політика”. Вони співіснують. При цьому на відміну від податкової політики, що розглядається у контексті фіскальної політики як самостійний інструмент державного регулювання, вона має ширший зміст. На нашу думку, податкова політика – це політика встановлення та зміни основних елементів оподаткування з метою забезпечення акумуляції коштів у зведеному бюджетні, достатніх для фінансування суспільно необхідних видатків, а також з метою створення умов, сприятливих для економічного зростання. Отже, визначаючи податкову політику як таку, ми акцентуємо увагу на тому, що вона водночас має бути і фіскальною, і регулюючою.

Бюджетна політика як самостійний інструмент державного регулювання – це сукупність заходів щодо формування державного і місцевих бюджетів, а також управління міжбюджетними відносинами. Вона включає: визначення пріоритетних напрямків використання бюджетних коштів; визначення структури бюджетних видатків відповідно до встановлених пріоритетів бюджетної політики; встановлення оптимального співвідношення податкових і неподаткових доходів бюджетів; управління міжбюджетними відносинами; регулювання дефіциту (профіциту) бюджету, фінансування бюджетного дефіциту; управління державним боргом.

Залежно від економічної кон’юнктури та необхідності досягнення певної макроекономічної мети, уряд може окремо застосовувати інструменти податкової політики, зміни у видатках (бюджетну політику) або їх поєднувати, надаючи при цьому фіскальній політиці стримуючого чи стимулюючого характеру.

На думку відомих західних економістів П. Самуельсона і У. Нордхауза, основними інструментами фіскального регулювання є: а) податки, що зменшують особисті витрати населення і в результаті цього створюють можливість для здійснення державних витрат; б) державні витрати, що спонукають підприємства виробляти певні товари та послуги, а також трансфертні виплати, які забезпечують певний рівень доходів окремим верствам населення; в) регулювання або контроль, що стимулює економічну діяльність підприємств чи примушує відмовитись від неї [41, с. 58].

У широкому розумінні всі методи впливу фіскальної політики на відтворювальні процеси можуть розглядатись як макрофінансові інструменти. Аналізуючи будь-які платежі до бюджету чи окремі напрямки, форми і статті бюджетного фінансування, можна відшукати в них певні елементи державного фінансового регулювання. У вузькому розумінні до фіскальних макрофінансових інструментів відносяться ті форми взаємовідносин з бюджетом, які або створюються з метою регулювання певних процесів, або в них закладено відповідну регулюючу дію. Ми цілком погоджуємося з думкою С. В. Льовочкіна, що дієвість фінансових інструментів залежить від двох основних чинників: а) від обсягів відповідних грошових коштів – здатність інструменту забезпечувати реальний вплив на економічні процеси залежить від розміру платежу до бюджету чи обсягу асигнування з нього; б) від механізму їх функціонування – забезпечити регулюючий вплив інструменту неможливо, якщо в нього не закладено відповідних регулюючих елементів чи вони нереальні [51, с. 141].

При цьому, досліджуючи сутність фінансових інструментів у системі засобів фінансового впливу на економіку, не слід їх змішувати з іншими формами і методами, наприклад, фінансовим плануванням і прогнозуванням. Ми поділяємо думку тих вчених-фінансистів, які вважають, що ні планування ні прогнозування не є ні методом такого впливу, ні формою здійснення фінансових відносин, що не дає підстав вважати їх фінансовими інструментами, а за свою суттю є ні чим іншим як організаційним забезпеченням [51, с. 143].

Відповідно до ступеня економічного впливу держави на об’єкт регулювання, інструменти фіскальної політики поділяються на прямі та непрямі. До інструментів прямої дії належать дотації, державні гарантії, бюджетні інвестиції та кредити. За допомогою цих інструментів держава має змогу впливати на напрямки структурних зрушень та підтримувати конкурентоспроможність деяких підприємств відповідно до макроекономічних завдань. Через розподіл ризику між приватним сектором і державою остання заохочує власників (приватного) капіталу до підвищення їхньої інвестиційної активності, таким чином стимулюючи розширене відтворення. Непрямі інструменти призначені для впливу на підприємницьку діяльність будь-якої форми власності з метою забезпечення макроекономічних пропорцій розширеного відтворення шляхом створення передумов, що є необхідними для самостійного вибору суб’єктами господарювання варіантів, які відповідають завданням державної економічної політики на певному історичному етапі. До них слід віднести податки і податкові пільги, а також державні закупівлі.

Провідне місце у фіскальному регулюванні належить інструментам податкової політики. Це пояснюється всеосяжним характером податків – перебувають на перетині фіскальних інтересів держави й економічних інтересів платників, що наділяє їх значним впливом на економічні процеси та суб’єктів ринку [52, c. 71]. Таким чином, ефективна податкова політика забезпечує не тільки формування доходів держави, але є важливим засобом регулювання економік, забезпечуючи спонукальний чи стримуючий (залежно від державних пріоритетів) вплив на відтворювальну структуру економіки й темпи науково-технічного розвитку, а також на регіональну і галузеву структуру виробництва, рівень життя населення тощо. Вплив податкової політики на кількісні та якісні параметри економічної системи, фактично, відбувається через реалізацію внутрішнього потенціалу системи оподаткування, що відображається у двох функціях – фіскальній та регулюючій [53, c. 6].

Фіскальна функція є первинною і визначається у науковій літературі як забезпечення перерозподілу та мобілізації державою фінансових ресурсів для виконання нею своїх функцій [54, с. 14].

Регулюючу функцію необхідно розглядати як здатність податків впливати на поведінку економічних агентів, відтворення виробництва, нагромадження капіталу та його темпи, змінюючи платоспроможний попит. Цей вплив на різні сторони діяльності платників здійснюється як незалежно від волі держави, так і внаслідок свідомого використання державою податків як інструмента державного регулювання економіки. Незалежний вплив відбувається в результаті виконання податками фіскальної функції – вилучення частини доходів економічних агентів. Однак регулююча функція більше виявляється за цілеспрямованого використання державою здатності податків впливати на поведінку економічних агентів, її спрямування у необхідному напрямку. Реалізація цілеспрямованого впливу відбувається шляхом використання системи стимулів, що спонукають до певних дій і включають у себе важелі як заохочення, так і покарання.

Інтенсивне використання регулюючої функції податків розпочалося з другої половини ХХ ст. З того часу податки стали невід’ємним інструментом державного регулювання економіки, а об’єктом регулювання стали не лише окремі соціально-економічні явища, а й макроекономічні процеси. Забезпечення ефективної податкової політики базується на оптимальному, для конкретного періоду, поєднанні фіскальних і регулюючих властивостей податків відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку держави. До числа найбільш поширених засобів здійснення податкового регулювання належать зниження податкових ставок та податкові пільги.

Серед засобів податкового регулювання економіки сучасною економічною наукою та практикою перевага надається зниженню базових ставок оподаткування. Це пояснюється тим, що держави, стимулюючи у такий спосіб підвищення ділової та інвестиційної активності, уникають викривлення ринкового розподілу ресурсів. Зазначимо, що зниження ставок оподаткування значно обмежене у використанні, оскільки приводить до суттєвого скорочення податкових надходжень до бюджету і по суті є податковою реформою. При цьому, зниження базових ставок не забезпечує цілеспрямованого впливу на конкретні сфери й види діяльності, покращуючи тільки діловий клімат загалом.

Податкові пільги забезпечують унікальні можливості для держави щодо цілеспрямованого вирішення різноманітних економічних і соціальних проблем, що неможливо забезпечити за рахунок зниження ставки оподаткування. Крім цього, в останній чверті ХХ ст. вони стали важливим фактором міжнародної конкуренції за прямі іноземні інвестиції. Тому податкові пільги є дуже поширеним засобом податкового регулювання у багатьох країнах.

Варто зауважити, що застосування податкових пільг пов’язане з виникненням низки проблем. Як правило, їх запровадження призводить до скорочення доходів бюджету, ускладнення податкової системи, сприяє зростанню адміністративних витрат, порушенню принципів нейтральності та справедливості в оподаткуванні, а нерівномірне податкове навантаження призводить до необґрунтованого перерозподілу фінансових ресурсів між суб’єктами, провокуючи зловживання та боротьбу ділових кіл за пільги [55, с. 34].

З огляду на значні недоліки пільг, найбільш прийнятними вважаються інвестиційні пільги й ті, що стимулюють інноваційну діяльність (НДДКР). Використання індивідуальних пільг (спрямовані на конкретні підприємства, галузі, території) вважається менш прийнятним і є виправданим лише у випадках, коли їх застосування мотивується компенсацією неспроможності ринкового механізму забезпечити ефективний розподіл ресурсів у відношенні певних суб’єктів.

Найбільшого застосування пільги отримали з метою досягнення завдань інвестиційної, структурної, науково-технічної політик держав. Зокрема, активне використання податкових пільг згаданого спрямування використовувалось у різний час у США, Канаді, Австралії, Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та багатьох інших високо розвинутих країнах та країнах, що розвиваються [56, с. 98–99; 57, с. 27]. Продовження практики надання податкових пільг свідчить те, що за умови обґрунтованого механізму їх використання вони виконують завдання, заради яких запроваджувалися.

Враховуючи можливість позитивного і негативного впливу заходів податкової політики на економічні процеси, їх не можна визнати ідеальними інструментами державного регулювання. Насамперед тому, що обмежений і тимчасовий період їх застосування вимагає відповідного макроекономічного середовища, рівня розвитку ринкової інфраструктури. Крім цього, їх ефективність залежить від точності економічних прогнозів і часових лагів у процесі прийняття та проведення податкової політики.

Таким чином, інструменти податкової політики мають обиратися виважено, бути економічно обґрунтованими та застосовуватися з урахуванням конкретних умов і різноманітних факторів, що можуть впливати на результати податкової політики. Лише за таких умов можливо досягти відносної рівноваги між фіскальною та регулюючою функцією податків, тобто, коли реалізація регулюючої функції не призводить до суттєвих втрат бюджету, а в кінцевому підсумку сприяє активізації господарської діяльності агентів ринку і зростанню надходжень до бюджету.

Як зазначалося на початку параграфа, на сучасному етапі без участі держави неможливо забезпечити безкризовий розвиток економік. Її активна участь в економічних процесах, що спрямована на забезпечення стійких темпів економічного зростання стала однією з головних функцій поряд із національною обороною і соціальним захистом населення.

У межах цієї функції держава вирішує завдання структурної перебудови економіки, пришвидшення розвитку наукомістких галузей і прогресивних науково-технічних змін в народному господарстві, розвитку депресивних регіонів. Вирішення подібних завдань нерозривно пов’язано зі здійсненням державою заходів щодо ефективного впливу на відтворювальні процеси індивідуального і суспільного капіталу.

На думку відомого західного економіста Р. А. Масгрейва, до інструментів реалізації функцій держави у сфері структурної політики і політики економічного зростання, крім податкових та адміністративних інструментів, належать [58, c. 23]:

-        пряме надання державою певних благ, які фінансуються з бюджету (будівництво та експлуатація шляхів, інших об’єктів інфраструктури, державні замовлення на проведення НДДКР, розвиток державних підприємств з урахуванням структурних та економічних проблем);

-        пряма державна фінансова підтримка підприємств, здешевлення кредитів за рахунок бюджетних коштів, надання суспільних благ за ціною, нижчою від ринкової; часткове перебирання державою підприємницького ризику шляхом надання гарантій щодо тих видів діяльності, які становлять інтерес з точки зору економічного зростання і структурної політики (ризики інвестиційних проектів, інноваційного розвитку).

Зазначені інструменти можна вважати фінансовими пільгами вибіркової дії або субсидіями у широкому розумінні, що впливають на розподіл ресурсів у підприємницькому секторі. Отже, в ринкових умовах до них належать не тільки бюджетне фінансування поточних витрат, а й бюджетні інвестиції, державні кредити, гарантії та ін [58, с. 113].

При цьому слід зазначити, що саме по собі надання субсидій підприємствам не забезпечує позитивного регулюючого впливу на економічну діяльність агентів ринку, якщо їх механізм не відповідає таким принципам: прозорості, визначеності цілей та очікуваних результатів, умов надання підтримки, правового забезпечення відповідальності одержувачів субсидій за їхнє ефективне використання, обмеження терміну надання субсидій, публічного контролю за процесом надання і використання субсидій. У разі невідповідності механізму конкретних інструментів зазначеним принципам, вони сприяють перерозподілу державних коштів від ефективних до неефективних підприємств, внаслідок чого не спонукають до підвищення ефективності господарської діяльності; формують неринкову поведінку суб’єктів господарювання та негативні тенденції (накопичення боргів в очікуванні їх списання, боротьба за привілеї, безвідповідальність) [59, с. 132–133, 135].

Відповідно до вищезазначених принципів, субсидії, спрямовані на підтримку підприємств, прийнято поділяти на прямі та приховані (див. дод. А). До перших належать: бюджетні кредити, державні гарантії за кредитами, бюджетні інвестиції, дотації планово-збитковим підприємствам, а також державні замовлення. Прихованими субсидіями прийнято вважати: пільгові кредити, багаторазову відстрочку виплат основної суми кредиту і відсотків, списання заборгованості за кредитом, списання та реструктуризація податкової заборгованості, привілеї на отримання державних замовлень, придбання товарів і послуг у держави за цінами, нижчими від ринкових, використання державних земельних ділянок і будівель без сплати орендної плати [59, с. 132–133].

На думку фахівців МВФ (англ. – IMF), до прихованих належать також так звані квазіфіскальні операції – операції, що фінансуються національним банком та іншими державними фінансовими установами, які не знаходять свого відображення у бюджеті, але впливають на розмір бюджетного дефіциту: пільгове кредитування державних органів, підприємств, приватних структур; прийняття незабезпечених чи умовних зобов’язань та ін. Такий спосіб субсидування найчастіше застосовується у країнах Центрально-Східної Європи. Негативними наслідками використання таких операцій, у деяких країнах було те, що центральні та державні банки зазнавали значних збитків, що вплинуло дестабілізуюче на всю фінансову систему держави [60, с. 105]. На нашу думку, приховані субсидії, спрямовані на вирішення поточних проблем неефективних підприємств, не можуть забезпечити відповідний  регулюючий вплив, оскільки не сприяють усуненню першопричин неефективності їх господарської діяльності. Бюджетні кошти, спрямовані на здійснення подібних заходів, приречені на неефективність, оскільки в перспективі вони не будуть компенсовані для економіки ні збільшенням обсягів виробництва з одночасним підвищенням його ефективності, ні розширенням податкової бази. Використання прихованого субсидування слід розцінювати скоріше як політичний, ніж економічний засіб регулювання. З огляду на значний деструктивний вплив цього виду субсидування на економіку, його використання має бути мінімальним, або  відсутнім взагалі.

Принципова відмінність між прихованими та прямими субсидіями підприємствам реального сектора полягає у тому, що механізм останніх потенційно наділений регулюючими властивостями з метою забезпечення ефективного використання обмежених державних коштів.

Бюджетні інвестиції є важливим інструментом стимулювання розширеного відтворення, що почав використовуватися з цією метою у часи економічної кризи 30-х рр. ХХ ст. Вони мають обмежене коло застосування і спрямовуються на фінансування конкретних проектів, що мають вагоме значення для економіки. Здійснення таких інвестицій виправдане, коли вони реалізуються у межах загальнодержавних пріоритетів і забезпечують підвищення конкурентних переваг національної економіки та реальних можливостей їх використання, однак відсутні можливості використання фінансових ресурсів з інших джерел внаслідок значної вартості проекту, тривалих термінів окупності та інших чинників [59, с. 133–134]. На сучасному етапі, з метою оптимізації та підвищення ефективності бюджетних інвестицій, поширеним є дольовий характер фінансування й розподілу ризику подібних проектів між державою і приватними капіталом. Такий підхід, на наш погляд, є виправданим в умовах обмеженості бюджетних коштів.

Державні гарантії та кредити як інструменти регулювання економіки, забезпечують полегшений доступ до кредитних ресурсів підприємствам, що на загальних ринкових умовах не мають змоги скористатися банківськими кредитами. Як правило, вони надаються великим державним і колективним підприємствам, стратегічних або нових галузей економіки з метою фінансування масштабних інвестиційних програм спрямованих на технічне переоснащення виробництва, впровадження у виробництво нових видів продукції, технологій та інших цілей.

Цільові державні кредити передбачають надання підприємствам коштів з бюджету на умовах платності, строковості й поворотності, що підвищує відповідальність за їх використання й ефективність використання бюджетних коштів. На відміну від них, державні гарантії не передбачають прямого використання коштів бюджету, що робить їх привабливішими порівняно з бюджетними кредитами. Використання механізму державних гарантій фактично передбачає перебирання ризику кредиторів – банків, міжнародних фінансових установ, неповернення кредитних ресурсів та несплати відсотків за їх використання. Однак переваги для держави від використання цих інструментів значною мірою залежать від наявності дієвого механізму своєчасного повернення кредитів і реалізації принципу платності; забезпечення реальної відповідальності позичальників; проведення жорсткої політики щодо недопущення списання боргів або відшкодувань за рахунок коштів бюджету; надання кредитів повинно мати місце тільки для тих підприємств, що реально зможуть виконати свої зобов’язання [59, с. 133].

Важливим інструментом регулювання економічних процесів є державне замовлення (державні закупівлі). Його зміст полягає в тому, що держава як споживач може замовляти на основі добровільних контрактів продукцію, послуги й роботи в будь-якого суб’єкта господарювання незалежно від форми власності. За таких умов державне замовлення стає важелем централізованого управління структурними зрушеннями в економіці та стимулювання створення передової структури виробництва і розвитку НТП [61, с. 62–65]. Класичне поле державного замовлення – продукція, яку важко або неможливо придбати шляхом звичайної гуртової торгівлі. Державне замовлення у недержавному секторі економіки має бути не лише вигідним, а й пріоритетним для підрядника, оскільки він забезпечує собі гарантований збут продукції та усуває ризик неплатежів. Наприклад, у США та Великобританії на державні закупівлі витрачають майже 20% ВВП. Позитивний вплив державного замовлення реалізується лише при виконанні наступних умов: конкуренції між потенційними постачальниками; проведення державних тендерів для відбору найприйнятніших контрагентів; адекватного відображення інтересів споживачів у контрактах між замовниками і виконавцями; точного виконання контрактів [59, с. 134].

Отже, за умови обґрунтованості та адекватності інструментів фіскальної політики функціям і макроекономічним умовам держави, вони здатні забезпечити позитивний вплив на економічне зростання. У сучасних умовах вони застосовуються з метою макроекономічного регулювання всіма країнами світу. Відмінність полягає лише у значущості їх впливу на економічний розвиток, який визначається ступенем перерозподілу державою ВВП країни.