Проблема дуалізму в приватному праві

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідності поділу права у об’єктивному смислі [белов, с.7] на публічне і приватне. Так, у Дигестах Юстиніана знаходимо: „вивчення права розпадається на два положення – публічне і приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні”. [дигест, с.83]

Термін „право” за влучним визначенням Цельса, - мистецтво доброго і справедливого, має багато значень, сере яких виділяють право в об’єктивному і суб’єктивному значенні. Право в суб’єктивному значенні – це сукупність правових норм, що регулюють діяльність людей в певній сфері, і відносини, які виникають між людьми в процесі її здійснення. Право в суб’єктивному значенні (суб’єктивне право) завжди обумовлено об’єктивним правом, є мірою можливої поведінки суб’єкта правовідносин.

Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтересу. Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголошений, наприклад, у відповідності зі статтею 67 Конституції України обов’язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірі, встановлених законом, є обов’язком публічно-правовим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні державою обов’язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо здійснення суверенітету і територіальної цілісності території України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки тощо. [1, ст.16-17] Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла реалізовувати гарантовані їх Конституцією права та свободи, здійснювати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів.

Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умовах можливий, але навряд чи є універсальним. [борис, с.6] Так, коли на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюється положення Цивільного кодексу України, коли йдеться про публічний договір, договір приєднання тощо, неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу – приватний чи публічний. У зв’язку з цим доцільніше було б визнати, що критерієм поділу, перш за все, є формальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, включаючи і Б.Черепахіна, який вказував: приватно-правове відношення побудовано на засадах координації суб’єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно-правове відношення побудовано на засадах субординації суб’єктів публічного права і є системою централізованого регулювання життєвих відносин. [череп, с.120]

Така точка зору уявляється переконливою. Вона відчутно підсилюється самою природою регульованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це передбачено Цивільним кодексом України, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Але при цьому не можна нехтувати і такою категорією, як інтерес, оскільки будь-яке правове регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, для задоволення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулюванню, впливають на вибір прийомів регулювання.

Таким чином, публічне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпорядкування їх учасників владним інституціям, і пов’язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації.

Приватне право – сукупність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу забезпечують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації. [покров, с.40]

Але між приватним і публічним правом немає і не може бути, як писав І.Покровський, „різкої демаркаційної лінії”. Так, у приватному (цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути (наприклад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності, публічний договір, договір приєднання тощо). Це пояснюється існуванням особливостей деяких об’єктів права власності, наприклад, земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабкішої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо. Навпаки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних засадах цивільного права. Так, публічні  юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками останніх, тобто, на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.

У свою чергу публічне і приватне право (система права) поділяються на галузі права. До галузей права традиційно відносять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права – цивільне, трудове право тощо.