---

Принципи побудови індексу інфляції як цільового показника цінової стабільності

Нині розрахунок інфляції набуває особливої важливості. Адже, по-перше, рівень інфляції суттєво зменшився у переважній більшості країн світу, починаючи з 80-х років минулого сторіччя. По-друге, інфляція разом із сталими темпами економічного зростання та справедливим розподілом національного багатства є головною метою економічних політик у світі. По-третє, дедалі більше держав установлює кількісні показники інфляції визначальною ціллю монетарної політики власних центральних банків. Сукупність цих чинників підвищує важливість точного та правильного виміру інфляції.

Тому проблема визначення оптимальної міри інфляції для конкретної економіки стає визначальною для ефективного здійснення макроекономічної політики загалом, і для монетарної політики центрального банку зокрема. Але поняття інфляції є дуже неоднозначним, а методи її вимірювання і тепер широко дебатуються в теоретичній літературі та залишаються такими ж і
при практичному застосуванні статистичними інститутами всього світу
[127; 233–235; 265].

Немає єдності в тому, який саме ціновий індекс адекватний цілям монетарної політики. Наприклад, які ціни повинні бути у фокусі уваги центральних банків – споживчі, ціни виробників, ціни на фінансові активи та нерухомість або їх комбінації в певній пропорції, – чи слід використовувати дефлятор ВВП? Особливо це питання дебатується в перехідних економіках і, зокрема, в Україні, де вимірювання інфляційних процесів має не тільки економічний, а й політичний характер.

Ціллю цього підрозділу є формулювання основних принципів побудови індексу інфляції, який би, з одного боку, найкращим чином віддзеркалював інфляційні процеси в економіці, а з іншого – відповідав вимогам, що висуваються перед цільовим показником монетарної політики будь-якого центрального банку і, зокрема, для України.

Вимірювання інфляції є процесом, за якого зміни цін окремих товарів та послуг об’єднуються, щоб отримати міру змін загального рівня цін в економіці. Формалізуючи цей процес, можемо визначити, що агрегована інфляція  у період t визначається за виразом:

π_t  = f(Δp¹_t, Δp²_t,…, Δp^N_t),                                    (1.13)

де f – функція, яка агрегує набір N-змін окремих товарів та послуг за
період t.

Проблема вимірювання загального рівня цін, на нашу думку, розкладається на три ключові питання, які потребують вирішення:

·       по-перше, ми повинні визначити, який саме набір індивідуальних товарів та послуг треба включити або в більш загальному сенсі – знайти сферу охоплення вимірювання;

·       по-друге, ми повинні бути впевнені, що зміни індивідуальних компо­нент вимірюються найкращим чином;

·       і, по-третє, ми повинні вибрати найкращий метод агрегації індиві­дуальних компонент з точки зору кращого вимірювання загального рівня цін.

Вибір цільового показника для монетарної політики

Переважна більшість центральних банків, яка використовує імпліцитне або експліцитне таргетування інфляції, використовує як цілі індекс споживчих цін (ІСЦ). Водночас є й інші індикатори, що характеризують інфляцію в економіці. Серед них найбільш уживаними є індекс цін виробників (ІЦВ) та дефлятор ВВП (ДВВП). Для того, щоб визначити, яка концепція найприйнятніша як цільовий показник для монетарної політики центрального банку, ми повинні розглянути такі аргументи «за» чи «проти» основних цінових індексів.

По-перше, репрезентативність або охват широти вимірювання цінової динаміки. З цієї точки зору, охват індексу цін виробників є достатньо вузьким і він сфокусований головним чинам на ціновій динаміці виробничого сектору економіки. Тому ІСЦ та дефлятор ВВП мають значно більший охват зміни цін в економіці і не обмежуються лише виробничою сферою як ІЦВ. З іншого боку, обсяги імпорту мають негативну вагу в дефляторі ВВП, тобто імпліцитно зростання цін на імпорт зменшує дефлятор ВВП, тому і дефлятор ВВП у цьому сенсі не є задовільною мірою інфляції. Більше того, у процесі глобалізації та розширення міжнародної торгівлі частка імпорту у споживанні населення має тенденцію до зростання, тому виключення цін імпорту як складової загальної інфляції не є припустимим, якщо використовувати дефлятор ВВП як цільовий показник монетарної політики.

По-друге, концепція обчислювання номінального та реального ВВП з необхідними коригуваннями малозрозуміла громадськості і тому в разі використання дефлятора ВВП як цільового показника центральні банки могли б втратити певний кредит довіри до монетарної політики, яка має складну і непрозору для розуміння загалу стратегічну ціль. З іншого боку, ІСЦ віддзеркалює зміну купівельної спроможності національної грошової одиниці щодо стандартного споживчого кошика товарів та послуг для середньостатистичного громадянина даної країни, а не більш абстрактної зміни ціни всіх доданих вартостей, вироблених у даній країні, які визначають дефлятор ВВП.

По-третє, центральні банки, у разі використання дефлятора ВВП як цільового показника втрачали б оперативність у прийнятті рішень. Як правило, ІСЦ розраховується на місячній основі і не коригується в наступні періоди, у той час як у переважній кількості країн дефлятор ВВП у кінцевому значенні обчислюється на квартальних даних з великим лагом (до 3-х місяців, тобто дефлятор першого кварталу стає відомим на початку третього), та потім коригується кілька разів відповідно до уточнень ВВП[1].

Проблеми вибору цільових показників з інфляції для монетарної політики центральних банків дебатувалися зокрема, у роботах [63; 148; 162; 182; 225].

Тому і уряди, і центральні банки усіх країн світу для розробки макроекономічної політики, а також для вимірювання змін купівельної спроможності населення використовують саме індекс споживчих цін.

Індекс вартості товарів (ІВТ) проти індексу вартості життя (ІВЖ)

Найбільш очевидним методом конструювання індексу загального рівня цін є метод, побудований на визначенні вартості певного набору товарів та послуг. Така міра називається індексом вартості товарів  – ІВТ (та послуг) та має певні переваги. По-перше, це простота вимірювання, яке базується на вартості витрат на певну кількість товарів та послуг. По-друге, це саме такий індекс, який асоціюється у людей із розумінням інфляції, тобто зростанням загального рівня цін. По-третє, ІВТ – тип виміру інфляції може бути достатньо просто визначеним для будь-якого субкомпонента витрат або випуску, зокрема, споживання, інвестицій або загального випуску товарів та послуг в економіці. Але, на нашу думку, незважаючи на простоту та зрозумілість, такий підхід є вразливішим з точки зору правильності визначення зростання цін для споживача, тому що не може адекватно відповісти на нові виклики сучасної економіки. Це виражається в тому, що в сучасному швидкоплинному світі композиція товарів, які споживаються, є дуже мінливою в часі. З іншого боку, дуже швидко поліпшується якість існуючих товарів або з’являються нові товари. Тому підхід, який базується на принципі оцінки вартості товарів (ІВТ), не дає адекватних відповідей на ці питання і потребує певних переоцінок та модифікацій. Таким чином ціновий індекс, побудований за принципом ІВТ, стикається з проблемою репрезентативності, яку він не вирішує. Ця проблема полягає в тому, що фіксовані ваги компонентів у кошику товарів, які є постійними, певний тривалий період часу не відображають реальну композицію споживання товарів протягом цього періоду між зміною вагових коефіцієнтів окремих компонентів кошика. У цьому контексті традиційні індекси Ласпейраса та Пааше мають нестачу репрезентативності. Багато країн, ураховуючи ефект репрезентативності та зміщення (за рахунок нових товарів та товарів з новою якістю), зробили переоцінки розрахунку власних офіційних індексів інфляції. Найбільш відомі у сучасній літературі результати роботи комісії Боскіна в США. Для вирішення проблеми інфляційного зміщення, яка існувала в американській економіці, як уже зазначалося в попередньому підрозділі, була створена спеціальна комісія, яка вивчила суть проблеми та запропонувала шляхи її вирішення.

Кошик товарів та послуг, обраних для вимірювання, є репрезентативними або на початку періоду вимірювання t (для Ласпейраса), або в кінці періоду
t + k (Пааше), але не враховує ефекти заміщення протягом усього періоду,
тому що ваги компонентів кошика залишаються незмінними, тобто вони не повною мірою репрезентативні протягом періоду між змінами вагових коефіцієнтів.

Індекс Ласпейраса:                                                       (1.14)

Індекс Пааше:                                                                       (1.15)

де  – кількість товарів споживчого кошика;

 – ціна товару n у момент часу t, тобто в базовий період;

 – ціна товару n у момент часу t + k;

 – кількість товару n у момент часу t (базовий період);

 – кількість товару n у момент часу t + k.

На нашу думку, поліпшення вимірювання споживчої інфляції з урахуванням ефектів заміщення може бути здійснено, якщо використовувати певну комбінацію індексів Ласпейраса та Пааше, що буде усереднювати їх значення всередині інтервалу вимірювання t та t + k між точками зміни вагових коефіцієнтів компонентів кошика.

Цьому підходу задовольняє індекс Фішера, який є середнім геометричним індексів Ласпейраса та Пааше:

                                               (1.16)

У літературі існують й інші індекси, які є альтернативними індексу Фішера. Вони використовують інші методи усереднення всередині інтервалу вимірювання кошика товарів, також спрямовані на вирішення проблеми зміщення репрезентативності [233; 289; 363].

Індекс Маршалла – Еджворта:                     (1.17)

Індекс Уолша[2]:                                                    (1.18)

Ціновий індекс також може бути побудований на основі покомпонентного геометричного усереднення обох індексів:

Індекс Торнквіста:                                                 (1.19)

де  є часткою витрат на товар n у момент часу t.

Індекси Фішера, Маршалла – Еджворта, Уолша та Торнквіста дуже добре апроксимують один одного та є набагато кращими для використання, ніж індекси інфляції на основі принципу ІВТ, тому що дозволяють уникати проблеми зміщення репрезентативності. На думку автора, найкращим серед них для випадку України є індекс Фішера, оскільки є найбільш зрозумілим, виходячи з побудови на основі традиційних індексів Ласперайса та Пааше, і тому таким, що краще інтерпретується для суспільства з метою підтримання прозорості та довіри до статистичної інституції, яка обчислює індекс. Щодо довіри, також важливо, щоб статистична інституція була максимально незалежною як від уряду, так і від інших державних органів влади, а методологія обчислення окремих показників і, зокрема, показника інфляції не змінювалася занадто часто.

Інший конкуруючий підхід вимірювання інфляції базується на концепції визначення вартості життя споживачів, і відповідно побудові індексу вартості життя (ІВЖ):

                                                (1.20)

де  – функція, за допомогою якої визначається мінімум витрат, необхідних для досягнення рівня корисності u за даних цін p.

Цей індекс має вимірювати вартість витрат, які необхідні для оптимізації споживачем власних стандартів життя, у той час як ціни на товари та послуги зростають.

Концепція індексу вартості життя базується на теорії корисності, виходячи з якої, при зростанні цін на один або кілька товарів, споживач зменшує споживання даної групи товарів і переключається на ті товари, які можуть у максимально можливий спосіб замінити коштовніші товари і ціни на які є меншими. У мікроекономічній теорії така поведінка визначається як ефект заміщення [258].

Перевагами ІВЖ є те, що така концепція, на відміну від концепції ІВТ, враховує ефект заміщення. Основною перевагою ІВЖ є також наближення цього індексу до інтересів споживача, тобто конкретної людини щодо підтримання її життєвих стандартів та адекватне відображення у змінах цін та з відповідними вагами в структурі саме того набору, який споживається переважною кількістю індивідів. Незважаючи на це, ІВЖ є підходом, який побудований на теорії переваг споживача, але який важко формалізувати для практичного застосування. На додаток, оскільки ІВЖ-підхід має відношення тільки до споживання, він не дає приводу стосовно побудови більш широкого індексу інфляції, що охоплює інші компоненти випуску (які також є важливими для аналізу, зокрема, при прийнятті рішень у сфері монетарної політики). Таким чином, ІВЖ-підхід надає привід для побудови індексу споживчих цін (ІСЦ), який намагається охопити якнайширше коло товарів та послуг, які споживаються домогосподарствами, але не надає можливості для побудови цінового індексу для всього ВВП, який визначається як весь випуск, вироблений даною економікою та куплений споживачами, бізнесом, урядом та рештою світу.

Ще однією проблемою для ефективного практичного застосування концепції ІВЖ є проблема агрегації загальної корисності. Ця концепція може давати задовільні результати в разі, якщо уподобання, переваги та статки переважної більшості респондентів у суспільстві є гомогенними, що майже ніколи не відповідає практиці. Зрозуміло, що бідні та заможні люди використовують різні кошики товарів та послуг. І якщо ціни на продукти харчування зростають швидше за решту товарів та послуг, то, зрозуміло, що інфляція для бідних буде вищою[3]. Це пояснюється тим, що частка продуктів харчування у стандартному споживчому кошику для індивідів із низькими доходами значно вища, ніж для людей із високими доходами. Переваги у споживанні товарів та послуг також суттєво різняться між вікових груп або міського та сільського населення. Спроби побудови широкого цінового індексу на основі концепції ІВЖ шляхом сегментації на різні групи зроблено, зокрема, у роботі [342]. Але сегментація загального індексу цін на різні групи та підгрупи з різними принципами обчислення може значно ускладнити або взагалі унеможливити практичне використання такого підходу [181].

Хоча ІВЖ-індекс (1.20) не є напряму обчислюваним, він обмежений знизу та згори відповідно індексами Пааше та Ласперайса. Це випливає з того, що споживачі обирають траєкторію структури споживчого кошика з урахуванням відносних змін компонентів протягом періоду спостережень. А індекси Пааше та Ласперайса і є суб’єктами ефекту заміщення. Тобто ефект заміщення індексів Пааше та Ласперайса в концепції ІВЖ є аналогом ефекту репрезентативності цих індексів у концепції ІВТ. У разі гомогенної переваги споживачів індекси Пааше та Ласперайса є нижньою та верхньою межами індексу ІВЖ. Тому середнє геометричне цих індексів, а саме індекс Фішера (1.16), а також Маршалла – Еджворта, Уолша та Торнквіста є добрими апроксимаціями індексу ІВЖ, тобто індексу, вагові компоненти якого змінюються залежно від уподобань споживачів протягом періоду спостереження (1.20). Таким чином, наші рекомендації стосовно певного запобігання діям ефектів репрезентативності за ІВТ-підходу та ефекту заміщення за ІВЖ-підходу полягають у використанні одного з вищенаведених індексів (1.16)–(1.19), які є комбінаціями індексів Ласпейраса та Пааше і апроксимують зміну вагових коефіцієнтів у ІВТ-підході або зміну уподобань за ІВЖ-підходу всередині періоду вимірювання.

У разі, якщо статистична агенція певної країни обирає концепцію ІВЖ для обчислення інфляції, це потребує також певних якісних регулювань цього індексу. В основному при обчисленні цінового індексу це стосується виключення впливу на нього фактора зовнішнього середовища, яке певною мірою може або поліпшувати, або погіршувати вартість життя індивідів. Наприклад, фактори впливу кліматичних змін, якості питної води та повітря, чистоти продуктів харчування або рівня злочинності чи інших природних, соціальних або економічних факторів можуть зменшувати або, навпаки, прискорювати зростання індексу цін, що розрахований на основі вартості життя, але, звичайно, це не повинно бути чинниками у зміні монетарної політики центрального банку. З іншого боку, ці фактори не впливають напряму на інфляцію, яка розраховується за концепцією ІВТ. Тому це може робити розбіжності розрахунку інфляції на основі двох різних концепцій – ІВТ та
ІВЖ – дуже значними. У зв’язку з цим в ІВЖ розділяють два різні методології, а саме умовний ІВЖ та безумовний ІВЖ:

безумовний                                                                  (1.21)

умовний                                                                    (1.22)

де z – позначає вектор змінних факторів зовнішнього середовища.

Для безумовного індексу вектор z характеризує показники зовнішнього середовища, які є факторами змін цінового індексу. У разі умовного індексу ІВЖ вектор z є постійним і не залежить від часу t. Таке представлення індексів ІВЖ є аналогом різних кошиків товарів у концепції ІВТ на початку та в кінці періоду спостережень (Ласпейраса та Пааше). Звичайно, центральний банк у разі, коли відповідна статистична агенція розраховує інфляцію за принципом ІВЖ, має вибирати як цільовий показник умовний ІВЖ. У сучасній економічній теорії та практиці триває дискусія, за яким принципом – ІВТ або ІВЖ – повинна розраховуватись інфляція. Статистичний офіс Європейського Союзу (Євростат) чітко проголосив, що загальний індекс інфляції (HISP) обчислюється на основі принципу ІВТ, у той час як Бюро трудової статистики США прийняло концепцію ІВЖ для обчислення інфляції у США. На думку автора, для України найбільш прийнятним є індекс цін на основі ІВТ, але скоригований з урахуванням ефектів інфляційного зміщення і такий, що буде максимально можливо враховувати ефект заміщення, тобто репрезентативність компонентів споживчого кошика протягом періоду між змінами у вагах.

Фіксована база проти ланцюгових індексів

Усі індекси (1.14)–(1.19) не є транзитивними, тобто значення інфляції в період t + k залежать як від початкової бази порівняння в періоді t, так і від траєкторії обчислення. Таким чином, для різних базових періодів або різних траєкторій кожен з індексів, які розглядалися вище, буде показувати різну за розміром інфляцію. Для того, щоб запобігати внутрішнім невідповідностям, тобто залежності від бази або шляху обчислення, для кожного конкретного індексу потрібно мати один і тільки один алгоритм, який пов’язує кожну можливу пару з різних часових періодів. Це означає, що часові періоди, коли вони поєднані разом, мають форму сполучного дерева (spanning tree). Для того, щоб уникнути внутрішніх невідповідностей, для кожного індексу необхідно використовувати методологію ланцюгових індексів, згідно з якою кожен період порівнюється напряму з хронологічно попереднім періодом [233].

Концепція базової інфляції

Вибір відповідного індексу цін, який найліпшим чином може слугувати ціллю монетарної політики, є також результатом пошуку компромісу між забезпеченням керованості цього індексу засобами монетарної політики і укріпленням довіри та усвідомленням суспільством показника, що характеризує зміну цін.

У цьому сенсі викликає постійний інтерес концепція базової інфляції як корисний допоміжний інструмент вимірювання загальної інфляції. Проблемам вимірювання базової інфляції присвячені роботи [72; 145; 165; 178; 255; 395].

Міра базової інфляції є кращим орієнтиром для поточної та наступної монетарної політики, ніж будь-які цінові індекси, і зокрема ІСЦ, з одного боку, а з іншого – базова інфляція перебуває під кращим контролем центрального банку, оскільки є мірою переважно інфляції попиту, на який має вплив центральний банк. Основною ідеєю, на якій ґрунтується вимірювання
базової інфляції, є відокремлення стійкої інфляції, яка залежить від фундамент­тальних чинників в економіці, від тимчасової інфляції, яка є наслідком
разових факторів.

Найвідомішим підходом побудови індексу базової інфляції є так званий метод «виключення», що рекомендує виключати товари з найбільш мінливими цінами, зокрема, паливо та продукти харчування. Цей метод з’явився в 1970-х роках як наслідок нафтових та продуктових шоків. Інший спосіб, близький до методу «виключення», визначає базову інфляцію як інфляційний тренд, що не бере до уваги тимчасові шоки пропозиції. Зокрема, у роботі [347] базова інфляція визначається як частка загальної інфляції, яка не має впливу на реальне зростання ВВП у довгостроковому періоді, а віддзеркалює інфляційні очікування.

Поряд з методом виключення для підрахунку базової інфляції використовуються й інші більш технічні підходи, які, як і метод виключення, зокрема, були запропоновані автором для випадку України [74][4].

Основними з них є:

– метод «плинного середнього» (moving average), суть якого полягає в усередненні значень зміни індексу споживчих цін за певний період часу (12, 24 місяці тощо). Це дає змогу простежити за зміною інфляційного фону. При застосуванні зазначеного методу згладжуються сезонні та циклічні коливання (наприклад, сезонність виробництва сільськогосподарської продукції та циклічність виробництва деяких продовольчих товарів, наприклад, м’ясопродуктів), що дає змогу оцінити середньострокову перспективу розвитку інфляційних процесів. Однак серед недоліків цього методу слід зазначити необхідність провадити обчислення середнього значення на основі історичних даних, оскільки з метою отримання індикатора для останнього періоду плинне середнє слід розраховувати, орієнтуючись на значення індексу споживчих цін за останні два-три роки, а це призводить до ефекту «інфляційного зміщення». До того ж, слід враховувати дію шоків (наприклад, значного зростання цін на нафтопродукти), що не зовсім відповідає призначенню індикатора відображати зміни цін, викликані лише монетарними процесами;