Критерії вибору монетарного режиму та особливості імпліцитного таргетування інфляції

Як уже наголошувалося в першому розділі, незаперечним постулатом сучасної економічної теорії є те, що в довгостроковому періоді інфляція є монетарним феноменом, тому її довгостроковий тренд визначається монетарною політикою, яку здійснюють центральні банки. Отже, розробка антиінфляційної стратегії потребує вибору прийнятного монетарного режиму.

І хоча забезпечення цінової стабільності є пріоритетною ціллю монетарної політики для всіх центральних банків, не виключається можливість вибору серед різних монетарних режимів того, який якнайкраще здатен забезпечити досягнення проголошеної цілі, в кожних конкретних умовах, і це може бути предметом для дискусій.

У цьому контексті два основні конкуруючі підходи зводяться до пошуку відповіді: що краще – мати свободу вибору у здійсненні монетарної політики чи керуватися чітко визначеними правилами? Прихильники першого варіанта впевнені, що перевага за свободою вибору, адже основою монетарної політики є переважно твердження, пов’язані з аналізом великої кількості індикаторів, що визначають інфляційний тренд. У цьому випадку політики спостерігають за великою кількістю факторів і, керуючись власною інтерпретацією всієї доступної інформації, вирішують, які дії ефективніше запобігатимуть інфляції. Апологети другого підходу, навпаки, рішуче підтримують прийняття чітко визначених цілей (стратегічних, приміром, рівень інфляції, та проміжних, наприклад, – обмінного курсу, грошових агрегатів або оцінки майбутньої інфляції) та правил їх досягнення. Вони доводять, що така чітко визначена законодавча та технічна процедура допомагає у контролюванні інфляції, підвищує довіру до центрального банку та монетарної політики і ґрунтується на послідовності, виконанні зобов’язань та прозорості, що, у свою чергу, передбачає підзвітність і випливає з оголошення явних цілей.

Перший підхід передбачає запровадження такого режиму монетарної політики, за якого використовується певний набір неявних показників, які оцінюють «успішність» досягнення стратегічної цілі. У разі ж застосування стратегії визначення цілей та правил їх забезпечення, або дотримуючись другого підходу, можуть розглядатися три базові варіанти вибору монетарного режиму для контролювання інфляції: монетарне таргетування, курсове таргетування та таргетування інфляції залежно від проміжної цілі монетарної політики, тобто ключового показника, який використовується як така проміжна ціль.

Режим монетарного таргетування переважно базується на кількісній теорії грошей (тобто приріст визначеного монетарного агрегату як проміжна ціль використовується як номінальний ціновий якір монетарної політики), яка стверджує, що в економіці існує стійка залежність між зміною пропозиції грошей та інфляцією в довгостроковому і навіть у середньостроковому періоді у 2–4 роки.

Другий монетарний режим ґрунтується на таргетуванні обмінного курсу і саме його використовує як «номінальний якір» для інфляції.

Третій режим спирається на дедалі більш популярну та справді ефективну стратегію – інфляційне таргетування, як номінальний якір використовується публічно проголошена інфляційна ціль і зобов’язання центрального банку проводити монетарну політику так, щоб її досягти. Проміжна ціль визначається як відхилення прогнозу інфляції від цільового показника із подальшим відповідним коригуванням монетарної політики за допомогою інструментів монетарної політики. Тому іншим визначенням інфляційного таргетування, яке використовується в літературі, є «таргетування прогнозу інфляції» [369].

З метою успішного функціонування кожного з описаних вище монетарних режимів, за інших рівних умов, необхідно враховувати ступінь відкритості економіки, стабільність співвідношення монетарних агрегатів та інфляції, міру впливу відсоткових ставок центрального банку на економічний процес.

Ми переконані, що найефективнішою щодо контролювання інфляції є політика із чітко визначеними правилами та цілями, і це є справедливим і для економіки України. Обґрунтуванню цієї тези буде присвячений цей розділ.

Три ключові події економічної теорії сформували сучасні принципи макроекономічної та монетарної політики і заклали розуміння того, які переваги надає політика із чітко визначеними правилами. По-перше, це «критика Лукаса» [292], по-друге, існування проблеми часової суперечності ситуативної політики, що проаналізовано в роботі Кідланда і Прескотта [268] та розвиток кількісних динамічних стохастичних моделей загальної рівноваги тих же авторів [269].

Лукас аргументував, що переваги суб’єктів та технології є інваріантними до змін у політиці, але поведінка суб’єктів не є інваріантною. Критика Лукаса привела до розуміння, що в більшості випадків прийняття рішень суб’єктами залежить від їхніх очікувань майбутньої політики, тому для центральних банків будувати прогноз результатів політики тільки на основі прогнозу власної політики та прогнозу поведінки суб’єктів на основі їх попередньої поведінки без урахування їх очікувань є не тільки некоректним, а й хибним.

Розглянемо приклад. За визначенням, монетарна політика діє з певним лагом на економіку і, зокрема, на інфляцію (на ВВП та інші показники). Тому теперішній центральний банк приймає рішення на основі прогнозу майбутньої інфляції задля якомога кращого досягнення цілі щодо інфляції. Для цього центральний банк повинен спрогнозувати власну політику в майбутньому, а також відповідну поведінку суб’єктів. Але поведінка суб’єктів залежить від їхніх власних очікувань щодо майбутньої політики центрального банку, і вони можуть не збігатися з оцінками центрального банку (приміром, у разі, коли вони не розуміють цю політику або/і не довіряють центральному банку). І до Лукаса всі прогнози і оцінки ґрунтувались на тому, що суб’єкти будуть приймати рішення в майбутньому так, як це вони робили в минулому. Ось ця помилка при прогнозі майбутньої поведінки суб’єктів і була ключовим елементом критики Лукаса. Тому встановлення чітких зрозумілих правил, а також завоювання довіри суб’єктів до політики центрального банку і, як наслідок, можливості правильно оцінювати очікування та передбачати рішення суб’єктів і стали ключовими елементами сучасної монетарної політики центральних банків.

Створення концепції інфляційного таргетування стало практичною відповіддю на теоретичний виклик критики Лукаса. Інфляційне таргетування (ІТ) дозволило, з одного боку, зробити правила монетарної політики зрозумілими та передбачуваними для всіх суб’єктів економіки, а з іншого – створити високу довіру до політики центрального банку. Тому за ІТ центральний банк, як правило, може не тільки фахово оцінювати результати власної політики, але також і очікування суб’єктів щодо майбутньої політики та прийняття ними рішень у разі зміни політики.

Часова суперечність ситуативної політики, яку вперше аргументували Кідланд і Прескотт, полягає в тому, що політика, яка діє відповідно до ситуації, тобто спрямована на вирішення поточних подій, має велику ступінь невизначеності та не дає можливості правильно оцінювати поведінку суб’єктів у майбутньому. Тому така політика занадто утруднює прийняття поточних рішень, які б давали можливість досягати довгострокових цілей.

Розвиток стохастичних моделей загальної рівноваги, старт якому покладений також роботами Кідланда та Прескотта, дозволив розвинути апарат, за допомогою якого центральні банки могли на практиці здійсню-
вати монетарну політику за чітко встановленими правилами завдяки отриманню прогнозних значень як інфляції, так і політичних рішень центрального банку.

Тому, на нашу думку, процес переходу центральних банків до політики
з чітко визначеними цілями та правилами є цілком природним та об’єктивним
і таким, за яким – майбутнє для всіх центральних банків світу. Це стосується
і України.

Підтвердженням цього також є те, що переважна кількість сучасних центральних банків застосовує стратегію монетарної політики із чітко визначеними цілями та правилами їх досягнення.