Формування поглядів українських економістів на кредит, банки та банківську систему

Трансформаційні процеси, що їх переживала банківська система України в другій половині ХІХ ст., не могли залишитися поза увагою вітчизняних економістів-теоретиків та дослідників української економічної думки таких, як І.В.Вернадський, М.Х. Бунге, Д.І. Піхно, А.Я. Антонович, П.П. Мігулін, М.І. Туган-Барановський, К.К. Гаттенбергер, В.Я. Желєзнов, І.Я. Франко та ін. Усвідомлення важливості ролі банків та банківської системи в розвитку світової і вітчизняної економіки спонукало їх зайнятися дослідженням кредитних відносин, форм організації банківської справи, заснованої на приватних засадах, механізмів її функціонування. Поряд з іншими важливими проблемами того часу з приводу реформування банківської системи висловлювалися різні погляди, думки та переконання. Спірні моменти створення приватних комерційних банків, зміст і характер банківських операцій активно обговорювалися провідними українськими економістами. В Російській імперії, а зокрема в Україні економічна думка в другій половині ХІХ ст. продовжувала розвиватися у тому ж напрямку, що й економічна наука інших європейських країн. У центрі уваги багатьох відомих, як російських, так і українських, дослідників перебували фінансово-кредитні відносини. Ролі та меті існування банків і кредиту, їхній суті, проблемам, принципам організації та механізму здійснення товарно-грошових кредитних угод присвячено більшість доробок вітчизняних економістів того часу [57; 106; 234; 163; 168 та ін.]. Велику роль у питаннях реформування та врегулювання діяльності банківських установ відіграли погляди представника класичної економічної школи в Україні професора Імператорського університету Св. Володимира Івана Васильовича Вернадського (1821–1884), батька першого президента Української Академії Наук В.І.Вернадського. У 1867–1876 рр. він виконував обов’язки керуючого Харківською конторою Державного банку, а в 1871 р. за його участі було засновано Харківський земельний банк. І.В. Вернадський певною мірою поділяв думку Сен-Сімона та його послідовників про те, що приватне банківництво в банківській сфері має домінувати. Втручання держави в економіку, він вважав неприйнятне, але викорінення пережитків феодально-кріпосницького духу та створення відповідних умов для розвитку ринкових відносин все-таки визнавав справою уряду [136, с. 40]. Значення банків, з його точки зору, полягає у їхньому впливі на «розподіл багатства в народі» [66, с. 62]. Учений добре розумів і вади пореформеної банківської системи. Про необхідність їх усунення час від часу він піднімав питання. Наприклад, таке: «…В Полтавській губернії Селянський банк піднімає плату за землю вище за орендну вартість, і значна частина покупців-селян банкротує» [266]. Та найбільший теоретичний і практичний внесок у формування, безпосередньо пореформеної банківської системи ринкового типу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. належить представникам ліберально-демократичного напрямку. Особливе місце в історії її становлення та розвитку відведено професорові Київського університету Миколі Християновичу Бунге (1823–1895), який почав цікавитися проблемами фінансово-кредитних відносин на самому початку свого творчого шляху. Ще під час навчання в Ліцеї князя Безбородька у 1849 р. М. Бунге читає свою знамениту «Доповідь про кредит», у якій дає економічне обґрунтування економічної сутності та ролі кредиту. «Кредит, – пише він, – допомагаючи діяльності заощадження коштів робітничих класів, дає їм велику господарську самостійність, примножує чисельність осіб, що володіють нерухомою і рухомою власністю, а приватна власність є наріжним каменем громадянського порядку і цивілізації» [77, с. 15]. 1852 р. на основі його докторської дисертації вийшла одна з його ранніх фундаментальних праць «Теорія кредиту», яка була в Росії першою фаховою розробкою з теорії кредиту. В даній праці він визначає кредит як вид обміну, котрий безперервно розвивається в суспільному житті [58, с. 362]. На його думку, кредит «знищує кайдани», які накладає на виробництво нерухомість капіталів і недіяльність праці [58, с. 363]. Економічне значення кредиту полягає у величезному впливі, який він має на «багатство, добробут і працю шляхом: 1) розподілу виробничих сил, особливо капіталів; 2) примноження капіталів і збільшення доходів; 3) заміни монети і грошей кредитними оборотними знаками» [58, с. 364]. Суть кредиту полягає в довірі, що проявляється у кредитних відносинах між боржником і позикодавцем. Підґрунтям її існування та розвитку є моральні якості позичальника та сумлінне дотримання обома сторонами відповідного нормативно-правового порядку [57, с. 19–26]. М.Х. Бунге з самого початку становлення української економічної думки був прихильником реформування казенної банківської системи, оскільки розумів, що розвиток приватного кредиту, а саме приватного банківського сектору є підґрунтям економічного добробуту народу. І у зв’язку з цим писав: «…як би не добре були організовані державні банки, але вони не можуть не бути бюрократичними установами; вони… дивляться на клієнта, як на прохача, якому надається послуга» [49, с. 1]. Далі свою позицію він пояснював так: «...Кожна людина, працюючи для себе, трудиться в той же час і для всіх інших, і діяльність її тільки тоді отримує найбільшу винагороду, коли її найбільше потребує суспільство, коли вона приносить найбільше користі для останнього. Тому немає необхідності вдаватися штучних заходів для задоволення потреб, нема чого примушувати продавати, примушувати працювати; але треба стежити, щоб не було порушення права приватного, права використовувати свої сили і користуватися їх результатами» [53, с. 54]. Свої теоретико-економічні ідеї М.Х. Бунге практично втілювати почав ще у 1859–1860 рр. Як член редакційної комісії з підготовки законодавчої бази по скасуванню кріпосного права, він приділяє увагу проблемам «фінансового забезпечення економічних перетворень» [305, с. 53] та пропонує різні варіанти виходу із складної економічної ситуації. Зокрема на сторінках відомого періодичного видання – «Русского вестника» М.Х. Бунге переконує громадськість та вищі державні органи управління в тому, що переорієнтуватися господарству країни на новий лад допоможе лише правильно організований кредит. Причому, не применшуючи значення приватних кредитних установ в цьому процесі, домінуючу роль надає все ж державній банківській установі, пояснюючи це тим, що приватні банки самостійно не впораються із цим завданням [24, с. 371] і що головний банк є «необхідним для того щоб звести одноманітні облігації і заставні листи, полегшити і контролювати їх випуск і на кінець для того щоб… об’єднувати діяльність усіх інших окремих установ» [50, с. 129]. Підтримуючи розвиток ринкових відносин та підприємництва, в тому числі і в банківській сфері, М.Х. Бунге активно стимулює появу перших комерційних банків в Україні, зокрема в Києві. Так, за його підтримки 24 вересня 1868 р. розпочинає свою діяльність Київське міське товариство взаємного кредиту, а 8 жовтня цього ж року – Київський приватний комерційний банк. Посаду професора, а згодом ректора Імператорського університету Св. Володимира він з 1862 р. по 1866 р. поєднує з посадою керуючого Київської контори Державного банку, яку з часом йому вдалося вивести із збиткового стану [183, с. 65]. Про діяльність Київської контори та інших банків учений постійно пише в газеті «Киевлянин» – аналізує роботу даних фінансових установ, пояснює громадськості, чому в них виникла потреба, що позитивного вони роблять для економічного розвитку міста [52] та принципи їх роботи (баланс, з чого він складається, що є активами і пасивами) [48]. Роль Київської контори Держаного банку, на його думку, – бути необхідною опорою розвитку приватного банківництва [54]. Очевидно, таку саму позицію мав би займати у формуванні пореформеної банківської системи й сам Державний банк, який він у перспективі хотів перетворити на привілейований акціонерний банк, якому на початковому етапі держава мала забезпечити широкі права і статус центрального закладу. «Що ж стосується можливого зникнення спекуляції при перетворенні Державного банку на акціонерний, то її можна послабити, призначивши великий грошовий розмір акцій, і гра на підвищення курсів заради експлуатації кишень дрібних капіталістів виявиться неможливою» [67, с. 59]. Учений був переконаний, що у «вільних банках уряд отримав би серйознішу допомогу ніж у казенному державному банку..» [21, с. 47], головним недоліком якого вважав поєднання функцій звичайного комерційного банку з «численними державними обов'язками», що негативно відображалося на розвитку економіки. «Такою, до речі, є доля всіх банків заснованих урядом, – писав учений. – Вони руйнують спочатку промисловість заради підтримки фінансів, а потім не допомагають фінансам, але підтримують застій у народному господарстві»