Правові основи розвитку агротуризму

Правові основи розвитку агротуризму Основною проблемою у розвитку агротуризму в Україні є практична відсутність чіткої і зрозумілої для всіх законодавчої його бази, яка б дозволяла селянам – власникам агроосель працювати легально і спокійно, не шукаючи способів обійти існуючі невиправдані податкові побори. На жаль, вітчизняне законодавство агротуризм поки що обходить стороною, оскільки в офіційних документах стосовно туризму він не відокремлюється і не специфікується. “Нормативно-правова база в цій галузі малого бізнесу відверто недосконала й недостатня. Ані в Києві, ані в регіонах немає розумного державницького підходу до розвитку саме цього виду підприємницької діяльності” [18, с.14]. Тому досить часто можна зустрітись з тим, що практично ототожнюються поняття агротуризму і сільського туризму взагалі, причиною чого є нерозуміння принципової і явної різниці між сільським господарством і селом. Нерозуміння суті агротуризму і його продуктів гальмує розвиток як самого агротуризму через відсутність державних програм щодо його підтримки як самостійного виду туризму, так і формування його нормативно-законодавчої бази. До сьогодні не вирішено, до якого виду діяльності і в яких випадках відносити агротуризм - до виду підприємництва, чи до особистого підсобного господарства, а від цього в значній мірі залежить режим і ефективність функціонування суб’єкта агротуризму, адже система оподаткування в кожному з цих випадків є різною. У грудні 1998 р. Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні провела засідання “круглого столу” у м.Переяслав-Хмельницькому, на якому було прийнято важливе рішення щодо віднесення діяльності сільського господаря, який надає послуги відпочивальникам, до підсобної діяльності сільської сім’ї [111, с.2]. Проте й донині це рішення, по суті справедливе, не знайшло жодної форми узаконення. А скільки труднощів може виникнути в селянина, який має бажання і можливості зайнятись таким видом надання послуг, якщо він захоче офіційно зареєструвати себе у відповідних інстанціях! [149, с.16-21]. Така ситуація надає агротуризму в Україні до певної міри напівлегального (з погляду податкових органів) характеру і зовсім не сприяє поширенню його розвитку як виду підсобної підприємницької діяльності на селі, що призводить до виникнення відповідних негативних наслідків у розвитку сільських територій загалом. Насамперед це створює незручності у роботі великих туристичних агентств і фірм з агротуристичними господарствами – “у правовому полі тут працюють десятки господарств, а тишком-нишком агротуризмом займаються сотні обійсть. Із цих причин нерідко буває й так, що попередні домовленості з власниками виявляються фікцією… Це дискредитує весь сенс зеленого туризму… Туроператори, які дбають про свою репутацію, влаштовуючи своїх клієнтів до таких осель, не хочуть працювати на умовах “чорного налу”. У всіх відношеннях туроператорові краще в безготівковій формі сплатити потрібні кошти на рахунок підприємця, ніж домовлятись з ним в усній формі, до речі, не маючи жодної гарантії, що угоду буде виконано” [18, с.14]. Безпосередньо агротуризму у вітчизняному законодавстві та загальнодержавних програмних документах не приділяється уваги взагалі. У Державній програмі розвитку туризму до 2010 р., затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р. №583 зазначається, що “туристична галузь набуває дедалі більшого значення для розвитку економіки та соціальної сфери в Україні, стрімко інтегрується у світову туристичну індустрію. Пріоритетний напрям розвитку в’їздного та внутрішнього туризму є важливим чинником підвищення якості життя в Україні, утворення додаткових робочих місць, поповнення валютних запасів держави та підвищення її авторитету на міжнародній арені” [21, с.3]. Аналогічні недоліки мають місце в законодавстві й інших постсоціалістичних країн [56, с.28-37; 62, с.2-8; 89, с.21-24]. Існуючі невеликі зрушення у напрямі створення хоча б якоїсь нормативно-правової бази можна помітити тільки в рамках сільського зеленого туризму взагалі. У Законі України “Про туризм” сільський зелений туризм визначено основним пріоритетним напрямом державної політики в галузі туризму [17, с.102]. Стаття 4 Закону чітко виділяє сільський та екологічний (зелений) туризм у самостійні види [36, с.435]. Це положення набуло подальшого розвитку в Указах Президента України №973/99 (10.08.1999 р.) “Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року”, №1356/2000 (20.12.2000 р.) “Про основні засади розвитку соціальної сфери села”, в яких зазначається про можливість залучення приватного сектора, особливо у сільській місцевості до рекреаційно-туристичного підприємництва та підсобної діяльності у сфері туризму (сільського зеленого туризму). А сільський зелений туризм визнаний одним із засобів забезпечення соціального розвитку села, зокрема, зайнятості населення та одним із чинників розвитку галузі туризму [95; 96]. Закон України: “Про особисте селянське господарство” №742-ІУ (15.05.2003 р.) (стаття1) конкретизував дозвіл селянам надавати послуги з використанням майна особистого селянського господарства, в тому числі й у сфері сільського зеленого туризму, а також визначив, що “діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької” [31]. Відповідно до вітчизняного законодавства сільський туризм як вид діяльності, що не належить до підприємницької, передбачає, зокрема, надання послуг з розміщення та харчування туристів. Ці послуги може надавати будь-яка особа без додаткових дозволів. Якщо туристам необхідно показати певні місцеві пам’ятки або природні особливості території, то ці послуги (туристичний супровід) потребують спеціальної освіти та дозволу [48, с.8.]. Останнє, на нашу думку, є зайвим, оскільки показати туристам місцеві цікавинки цілком успішно може й сам власник агротуристичного господарства.