Теоретичні основи механізмів кредитування

Кредит – одна з найдавніших економічних категорій. Він виник у ті далекі часи, коли почали розвиватися виробництво і обмін товарів. Кредитні відносини охоплювали широкі верстви населення, всі соціальні групи, зумовлюючи між ними гострі суперечності і тим самим прискорюючи розвиток суспільного виробництва. Наукове дослідження кредиту розпочалося в епоху капіталізму, особливо на його вищій, монополістичній стадії. Представники різних економічних течій користуються власною системою понять і методами дослідження, вкладаючи іноді в одні й ті ж самі поняття різний зміст, або навпаки, називаючи або пояснюючи по-різному одні й ті ж самі по своїй суті економічні явища. На перших етапах розвитку теорії кредиту економічна думка була сконцентрована на дослідженні самого поняття кредиту. Зокрема, в кінці ХУІІ та протягом ХУІІІ і ХІХ ст. у західноєвропейській та російській економічній літературі досить поширеним було трактування кредиту як довіри, яку виявляє кредитор до свого боржника. У той час економісти намагалися ототожнювати кредит і з міновою операцією, розділяючи її на два етапи: передачі цінностей і їх повернення або як тимчасове користування боржником матеріальними цінностями кредитора [6, с.218]. В цьому визначенні суті кредиту вирішальне значення надається поверхневому явищу кредитної операції, як тимчасовому використанню вільного капіталу одного економічного суб’єкта іншим. Проте воно виявилось значно суттєвішим від попередніх, оскільки було зроблено спробу пізнання зв’язку кредиту з виробничим процесом через визначення мети такого користування. Тільки після того, як дослідження кредиту стало здійснюватись через пізнання механізму його зв’язку з суспільним виробництвом, відкрився шлях до формування наукової теорії кредиту. Кредит став розглядатись як об’єктивне явище, якому властива вартісна суть, і як специфічна форма суспільних відносин. Суть будь-якого явища визначає його незмінні характеристики, що проявляються в будь-якій формі. Ці характеристики існують або в загальновизнаній формі, і є складовою частиною відповідної теорії, або у вигляді концепцій. В історії економічних вчень загальноприйняті теорії кредиту традиційно поділяються на два напрямки – натуралістична і капіталотворча. Вони відрізняються, головним чином, значенням, що відводиться кредиту і банкам у економіці. Основоположники натуралістичної теорії А.Сміт [348], Д.Рікардо [324], А. Тюрго [368], Дж.С.Міль [224] вважали, що кредит виступає у ролі матеріальних благ, а кредитні відносини лише сприяють вирішенню проблеми перерозподілу цих благ. Вони повністю заперечували капіталотворчу здатність банків (тобто створення нових грошей) і вважали їх тільки посередниками.. Виходячи з цього, можна вважати, що автори натуралістичної теорії вкладали в неї такий зміст: – вільний капітал, тобто сукупність матеріально-речових благ, які надаються у тимчасове користування одним суб’єктом іншому, є об’єктом кредиту; – кредит дає можливість розподілити заново ці блага між суб’єктами суспільного виробництва; – банки при цьому не мають капіталотворчої здатності, а тільки накопичують вільні кошти суб’єктів виробництва для надання їх позичальникам і є лише посередниками у кредитних операціях. Д. Рікардо так виразив суть натуралістичної теорії: «Я не маю ніякого уявлення про те, щоб кредит мав якесь значення при виробництві товарів; товари можуть виготовлятись лише за допомогою праці, машин і сирих матеріалів, і якщо останні використовуються в одному місці, то вони неминуче повинні бути вилучені з іншого. Кредит є засобом, який по черзі переноситься від однієї особи до іншої для використання фактично наявного капіталу: він не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований» [6, с.220]. Натуралістичне трактування суті і ролі кредиту мало не лише теоретичне значення, а й помітний вплив на грошову та банківську політику того часу. Цей підхід лежав в основі так званої грошової школи, представники якої відстоювали акт Р.Поля (1844р.), що обмежував випуск в Англії банкнот з низьким золотим забезпеченням. Поширення натуралістичної теорії в кінці ХУІІІ – першій половині ХІХ ст. було зумовлене тим, що її апологети позитивно ставилися і обстоювали тісний зв'язок кредиту із виробництвом. Вони вважали виробництво первинним, а кредит – вторинним. Спираючись на це науково обґрунтоване положення, вони доводили, що реальний капітал створюється лише за рахунок виробництва, а кредит цієї здатності не має. Вважаючи характер кредиту похідним від виробництва А.Сміт, Д.Рікардо не змогли помітити, що якраз кредит серйозно впливає (стимулює) на процес виробництва і значно прискорює оборот реального капіталу. Ці економісти не визнавали активного впливу банків на процес відтворення, бо не змогли виявити як тісно залежить відсоток від попиту і пропозиції на позичковий капітал і як він впливає на кон’юнктурні показники ринку.