Глобальні моделі сталого розвитку еколого-економічних систем

Глобальні моделі сталого розвитку еколого-економічних систем Перспективним напрямом розвитку економіки є розвиток, за якого біосфера розглядається не як один із ресурсів, а як фундамент життя, на чому наголошував В. І. Вернадський у вченні про ноосферу. Такий розвиток може бути забезпечено лише зусиллями всіх країн світу. Важливим кроком у цьому напрямі стала Конференція ООН, що відбулася в 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. На ній було розглянуто концептуальні проблеми навколишнього середовища і необхідність узгодження у цьому руслі соціально-економічного розвитку людства. Результатом конференції став проект дій, спрямованих на сталий розвиток економіки, тобто забезпечення збалансованого розвитку світової економіки і можливостей навколишнього середовища планети в цілому та її окремих регіонів. Створення умов для зниження антропогенного впливу на довкілля до науково обґрунтованого рівня передбачає формування глобальної системи екологічної безпеки, співпрацю з усіма країнами світу і міжнародними організаціями. За висновками конференції, сталого розвитку можна досягти лише збалансованістю трьох складових: економічної, соціальної та екологічної. Головним напрямом досягнення цієї мети повинно бути зростання ефективності виробництва в рамках відповідних екологічних обмежень. Практичним кроком щодо цього є Кіотський протокол, який регулює обмеження та зниження до 2012 р. обсягів викидів парникових газів. Україна ратифікувала Кіотський протокол у лютому 2004 р. Для України кількість вуглеводних одиниць згідно з «Додатком Б» до Кіотського протоколу [49] становить 200–300 млн т. СО2-еквівалента. Україна законодавчо закріпила ці напрями розвитку національної економіки. У 1988 р. вона підписала та ратифікувала Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар, у 1996 р. ратифікувала Лондонські, а у 2000 р. – Копенгагенські поправки до Монреальського протоколу [30]. Законодавство України про охорону навколишнього природного середовища спрямоване на регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання та ліквідацію негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій і природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною. Стаття 1. Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає завдання законодавства про охорону довкілля [40]: г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлювальних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; д) збереження просторової та видової різноманітності та цілісності природних об’єктів і комплексів; е) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства, природних і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища. Однією з довгострокових перспектив сталого розвитку є структурна перебудова економіки держави з урахуванням вимог екологічної безпеки при її здійсненні. Б. М. Данилишин [28] у монографії, присвяченій проблемам економічного аналізу при природно-техногенних катастрофах, у розділі 7 «Стратегічні орієнтири сталого розвитку держави та можливості запобігання катастрофам» наголошує: «Ефективність еколого-економічної політики держави може формуватись на основі таких принципів [28, с. 246]: мінімізація антропогенних перетворень; поетапність ліквідації цих негативних напрямів».