Теоретико-методологічні основи економіко-ландшафтного зонування сільськогосподарських земель

Теоретико-методологічні основи економіко-ландшафтного зонування сільськогосподарських земель Сучасне сільськогосподарське землекористування у нашій країні не в повній мірі відповідає критеріям гармонійного поєднання екологічних та економічних, виробничих і суспільних інтересів. Домінанта розвитку АПК, нині, як у техніко-технологічному, соціально-економічному, так і в екологічному відношенні є недостатньо науково обґрунтованою й економічно не зовсім виправданою. Вона не забезпечує повноцінного раціонального природокористування, а отже – ефективного, конкурентоспроможного розвитку АПК, формування стабільного продовольчого ринку [1, 34, 114, 134, 140, 160, 165]. У сучасних ринкових умовах актуальним є підвищення ефективності використання земель із приорітетом збереження та розширеного відтворення природно-ресурсного потенціалу земельних угідь, що зазнали істотних антропогенних змін. Досягнення цієї мети можливе за умови подолання негативних тенденцій, які склалися в землекористуванні внаслідок нераціонального використання земельних ресурсів, виснаження і зниження родючості ґрунтів, втрати ними здатності до самовідновлення. Адже прогресуюче погіршення якісного стану земель створює реальну загрозу кризи сільськогосподарського виробництва. Крім того, земля є основою життя й діяльності людей і водночас унікальним природним об’єктом, що потребує охорони [34, 137, 156]. Зміни у формах власності на землю, що відбулися у державі, зумовили появу численних приватних землевласників і землекористувачів, але разом із тим, спостерігається й розшарування економічних інтересів щодо використання та охорони земельних ресурсів. При цьому законодавчі, еколого-економічні й організаційні питання екологобезпечного використання земель постають особливо гостро, викликаючи необхідність розробення науково обгрунтованих підходів. За таких умов раціональне й екологобезбечне ведення сільськогосподарського та іншого виробництва, яке пов’язано з використанням земельних ресурсів на наукових засадах, повинне передбачати всебічне і досконале вивчення особливостей території кожного регіону та опиратися на аргументовану наукову основу й загальні принципи екологобезпечного використання земель сільськогосподарського призначення. Їхня суть полягає у формуванні еколого-економічно ефективного землекористування та створенні умов для розвитку конкурентоспроможного землекористування, яке могло б динамічно реагувати на ринкове середовище й пропозиції науково-технічного прогресу і застосування новітніх технологій. Дотримання принципів екологобезпечного використання земельних ресурсів ґрунтується на виконанні таких практичних вимог: будь-яка система землекористування має бути екологічно обґрунтована, тобто сільськогосподарське виробництво має підпорядковуватися існуючим природним умовам, типам ґрунтів, враховувати локальні геоморфологічні та біогеохімічні особливості спеціалізація господарств, склад угідь, структура агроландшафту, система землеробства, враховуючи місцеві екологічні умови, мають забезпечувати максимальний економічний ефект; використання сільськогосподарських земеь має базуватися на викорис-танні прогресивних технологій (оновлення сортів і сівозмін, управління ґрунтовими режимами, вдосконалення організації сільськогосподарського виробництва, спрямованої на розширене відтворення грунтової родючості). Включати максимально ефективний та дієвий комплекс меліоративних робіт для конкретних умов (агротехнічних, хімічних, гідротехнічних, агрохімічних, біологічних) [41,60, 78]. Із цього випливає, що основними складовими екологобезпечного використання земельних ресурсів мають бути: формування і проведення державної екологічної політики, впровадження її на основі науково-методичної та практично-технологічної бази охорони й раціонального використання земель, моніторингу природних ресурсів; встановлення реальної ціни на земельні угіддя; розробення методики визначення збитків від різних видів деградації грунтів; формування нових стереотипів екологічної поведінки громадян при використанні земель і господарських об'єктів; підвищення врожайності сільськогосподарських культур за умови значного скорочення площі ріллі; стабілізація і підвищення родючості ґрунтів та відновлення вмісту гумусу; поліпшення структури сільськогосподарських ландшафтів за рахунок вилучення з активного сільськогосподарського використання еродованих та інших малопродуктивних земель з одночасним розширенням площ природоохоронних угідь – природних, кормових та лісів, рекреаційних й водоохоронних зон [22, 31, 38, 157]. Беручи до уваги зазначене, можна констатувати: екологобезпечне використання земель передбачає комплексну систему заходів, спрямованих на освоєння, відновлення, поліпшення та охорону природного середовища і земельних ресурсів. Цю систему заходів необхідно здійснювати, виходячи з розумної співпраці між господарською діяльністю та природним середовищем. Вона повинна враховувати ті тенденцї й режими, які властиві природі. Одим із основних завдань екологобезпечного використання земельних ресурсів є також визначення рівня змін, які виникають у ландшафтах із-за господарського втручання, та пошук шляхів оптимального еколого-економічного використання земель. Економіка, орієнтована на ринкові відносини, зумовила необхідність розробки теорії й методології земельного питання: формування нових земельних відносин, механізму вдосконалення організаційно-економічних основ використання земельних ресурсів, їхнього захисту та охорони, оскільки подальший розвиток сільського господарства великою мірою залежить від того, наскільки правильно буде організовано використання земель [34, 106, 123, 137, 139]. Адже ведення сільськогосподарського виробництва на у тій чи іншій мірі деградованих землях пов’язано з певними ризиками, які можна розглядати як ступінь варіації параметрів і показників господарської діяльності в умовах невизначеності та нестабільності навколишнього середовища.