Формування і стан ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення

Формування і стан ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення Приватна власність на землю сприяє економічному зростанню будь-якої країни, насамперед, завдяки ефективнішому її використанню. Переваги такої форми власності на землю стають ще очевидніші в умовах земельного ринку. Останній дає змогу визначити найефективніших користувачів, сконцентрувати земельні ресурси в їхній власності та користуванні, забезпечити раціональне екологобезпечне землекористування, розв’язати важливі соціальні та економічні завдання [144, с.75]. А.С. Даниленко та Ю.Д. Білик стверджують, що у разі включення землі в товарообіг через ринок земель ціна на сільськогосподарську продукцію формуватиметься з урахуванням ціни землі, тобто витрат на використання капіталу або орендної плати (у разі оренди землі)” [137, с.34]. Ринок земель також відіграватиме важливу роль при розвитку сільськогосподарських підприємств у період переходу України до ринкових відносин. Придбаваючи землю у власність, власник матиме можливість внести її вартість як актив у статутний капітал підприємства, оскільки величина останнього є одним із найважливіших критеріїв для отримання банківських кредитів. Як свідчить міжнародний досвід, вартість землі завжди залишається однаковою або продовжує зростати, незважаючи на інфляційні процеси. Земля є унікальним капіталом завдяки здатності підтримувати свою вартість і порівняно з іншими активами, такими як валюта, цінні папери та інші цінності, час від часу підвищувати її. Таким чином, навіть для тих землевласників, які особисто не проводять операцій на ринку земель, саме ринки земель можуть визначити і підтвердити вартість активів, які в свою чергу можуть бути передані наступному поколінню й, отже, використані як основа для планування сільськогосподарської діяльності [197, с.17]. Л.Я. Новаковський, А.М. Третяк, Д.С. Добряк зазначають, що основною метою земельної реформи в Україні було формування земельного ринку та конкурентоспроможних форм діяльності у сільському господарстві. Земельна реформа – це комплекс законодавчих, економічних, технічних та організаційних дій, які забезпечують розвиток земельних відносин [67]. Земельна реформа де-юре розпочалася 15 березня 1991 року, а саме із дня опублікування Постанови Верховної Ради Української РСР „Про земельну реформу” в якій усі землі Української РСР були проголошені об’єктом земельної реформи [98, п.1]. Проте перерозподіл землі між виробничими структурами сільського господарства де-факто розпочався в кінці 1989 року, коли перші земельні ділянки були виділені для формування сільськогосподарських підприємств і ведення домашнього господарства. Це був перший напрям перерозподілу землі за формами власності (табл. 2.1 – в Україні на 1 січня 1991 року було зареєстровано 14,7 тис. фермерських господарств). Вищезгадана Постанова Верховної Ради Української РСР декларувала перерозподіл або так звану репатріацію державних земель із подальшою їх передачею у власність селянським (фермерським) господарствам*†на умовах довічного володіння, успадкування чи передачі в оренду, а також у постійне користування колективним сільськогосподарським підприємствам (далі КСП), які пізніше були засновані на базі радянського типу колективних господарств відомих як „колгосп” і „радгосп”.