Особливості інституційного регулювання міжнародної торгівлі

Особливості інституційного регулювання міжнародної торгівлі Конкуренція на світовому ринку між державами є від'ємною рисою сучасних МЕВ і може (чи не може) приводити до оптимальності за Парето. Взаємозалежність країн та їхніх суб'єктів від стану світової економіки спричиняє конкурентну невизначеність між ними. Бажання зменшити цю невизначеність на світових ринках підштовхує до створення стратегічних альянсів між державами, з одного боку, та між міжнародними компаніями, з іншого [102, с.420]. Подібно до того як високотехнологічні компанії, що конкурують на світових товарних ринках, можуть вигравати за рахунок різних форм взаємної кооперації в галузі досліджень та розробок, постання стратегічних альянсів у різних сферах економічної кооперації може бути вигідно всім суб'єктам МЕВ. Створення таких міжнародних інституцій, як МВФ і СОТ, та збільшення кількості інтеграційних угруповань у світі за останнє десятиліття є найкращим прикладом зростання інституціалізації світової економіки. Сьогодні погляди на проблематику регулювання міжнародних відносин зазнають серйозних змін, що в основному пов'язано зі структурними змінами у світовій економіці. Глобалізація світогосподарських зв'язків активізує дискусії довкола регулювання міжнародної торгівлі та інших сфер світової економіки. Практика звертається до теорії, до пошуку нових критеріїв тлумачення і оцінки подій, що відбуваються. В ході дискусій лише в найзагальнішому вигляді склалося розуміння регулювання як управління окремими міжнародними процесами з метою запобігання їхніх потенційних негативних наслідків для світової спільноти. Проте говорити про цю дефініцію як про загальноприйняту поки немає підстав, частково тому, що процес вивчення практики регулювання і його окремих рис іще триває. Взагалі відсутність єдиного наукового визначення того чи іншого феномена міжнародного життя – явище в теорії нерідке. Більшість авторів визнають, що регулювання існує. Але є неузгодженість щодо великого числа питань: хто, як і на якому рівні може, здатний і/або повинен здійснювати міжнародне регулювання; чи є воно наслідком дій окремих суб'єктів, або властивістю системи міжнародних відносин в цілому; яку форму фактично приймає регулювання в сучасному світі та до якого типу це регулювання доречно віднести тощо. Осмислення цієї проблематики триває досить інтенсивно та збагачується новими напрацюваннями. Розуміння суті регулювання є предметом гострих дискусій, зіткнення протилежних поглядів. При цьому одні науковці навіть не вважають за потрібне битися над пошуком її адекватного визначення. Інші "розчиняють" проблематику регулювання в морі загальних проблем "нового порядку денного світової політики" [289]. Треті, критикуючи таке "розчинення", пропонують розробникам концепції регулювання "на чомусь зосередитися", вичленувати ключові характеристики феномена і все-таки спробувати дати його визначення [186]. Деякі автори, які скептично ставляться до пошуку точних понять, зокрема Ж. Розенау, із тривогою констатують "нерозв'язність" фундаментальної проблеми – винайдення "точки відліку" для оцінки самого факту існування регулювання. Ця неможливість пояснюється складністю застосування в даному випадку міждисциплінарного підходу: виникнувши для опису морально-правової взаємодії між державами, концепція регулювання стикається з філософською проблематикою існування людства, що дає підстави критикувати її за "неточність" та "надуманість" [281, с.13]. Основні проблеми, які хвилюють дослідників світового регулювання МЕВ, – це як, за допомогою чого, в чиїх інтересах, ким і на яких умовах регулюються міжнародні процеси. Західні теоретики зосереджують увагу на тому, за допомогою яких інструментів і на яких етичних та правових підставах зробити світ більш гомогенним, демократичним і ліберальним. Доцільно виділити як мінімум два основні підходи до інтерпретації регулювання МЕВ – реалістичний та інституційний. Для першого характерний інтерес до регулювання, яке розуміється як механізм урівноваження потенціалів держав і здійснюється на основі або рівноваги сил, або гегемонії. Другому підходові властиві акценти на інструментарії регулювання, яким виступають міжнародні інституції, а також на питання, пов'язані зі становленням універсального багатостороннього управління і занепадом державного регулювання на базі двосторонніх відносин і співпраці вузького кола держав. Обидва підходи в чомусь доповнюють один одного, а в чомусь протистоять – залежно від кута зору, під яким розглядають проблематику регулювання в той чи інший період часу. Інтерпретації регулювання в реалістичній традиції з незначними варіаціями сходять до класичних праць Р. Арона і К. Волтца [2; 317]. Ключовим для останніх був акцент на регулюванні як механізмі управління міжнародним порядком, який у кожний окремо взятий момент визначається співвідношенням потенціалів основних учасників економічної взаємодії – держав. Регулювання сприймалося як неінституціалізована матеріально-силова дія, яка час від часу через формальні та неформальні інституції впливає на суб'єктів міжнародних відносин. Після Другої світової війни з метою універсалізації правил та норм поведінки держав у міжнародних економічних відносинах, що мають базуватися не на силовому примусі, а на добровільному бажанні та взаємовигідності, розпочалися спроби створення форуму міжнародної співпраці у сфері торгівлі та валютно-кредитних відносин. Витоками регулювання міжнародної торгівлі вважаються переговори про створення Міжнародної торговельної організації (МTO) по закінченні війни. Переговори про статут майбутньої організації були успішно завершені в Гавані 1948 р., проте вони не привели до появи МTO, оскільки очікувалося, що Конгрес США відхилить ратифікацію цієї угоди. Тим часом, ще до завершення переговорів щодо МTO, в 1947 р. 23 країни – 12 індустріально розвинутих та 11 країн, що розвиваються, – досягли іншої угоди – про ГАТТ. Оскільки МTO так і не з'явилася на світ, ГАТТ виявилася єдиним конкретним результатом переговорів. Ця організація була створена з метою забезпечення міжнародної співпраці разом з ООН та її спеціалізованими установами, такими як МВФ і МБРР. Усі ці інституції мали сприяти отриманню максимально позитивного економічного і політичного ефекту такої співпраці, зведенню до мінімуму стимулів для розв'язання конфліктів шляхом демонстрації сили або її застосування. Від 1970-х років невідповідність формальних міжнародних організацій змінним реаліям міжнародних економічних відносин ставала дедалі зрозумілішою. Прийняте 15 серпня 1971 р. рішення США про відміну конвертації долара в золото й інші резервні активи уряду поклало край десятиліттям передбаченості у сфері не тільки валютно-кредитних, а й інших економічних відносин між країнами. Якщо одні політики та дослідники виступили з пропозицією підсилити формальні організації, забезпечивши їх інструментарієм для вирішення проблем зростання та посилення взаємозалежності між державами, то інші дійшли висновку про перебільшеність уваги до формальних структур та багатосторонніх угод. Такого роду критичні настрої стимулювали появу значної кількості наукових праць, які належать до інституційного напряму дослідження міжнародних відносин. Величезне число інституцій, міжнародних організацій, неформальних клубів, вихід індивідів на арену МЕВ – усе це завдання ефективного регулювання взаємодії "дедалі багатоманітних суб'єктів". Ідеологія інституційного підходу формувалася в річищі теорії міжнародних режимів, що, як зазначалося, зародилася у 1970-ті роки, хоча сам термін "міжнародний режим" увів видатний американський державний діяч Дж. Раггі у 1980-х роках. Він досить швидко був сприйнятий політологами та економістами, оскільки надав можливість інтерпретувати особливості зв'язків, що склалися на певний момент часу між учасниками міжнародних відносин. Представники теорії міжнародних режимів концентрують увагу на вивченні правил, якими керуються держави і суб'єкти у своїй поведінці на світовій арені, а також уявлень про ці правила, які складаються у свідомості людей. Важливим у міркуваннях прихильників даної теорії (М. Леві, О. Янг, Р. Кеохейн, Дж. Раггі, Р. Калверт, Дж. Алт) було визначення регулювання через призму міжнародних режимів [229; 217; 78]. Ці режими розглядалися як "набір правил і норм, що регулюють взаємодію суб'єктів", а саме регулювання – як інституціалізований засіб впливу на поведінку суб'єктів за допомогою створених ними ж режимів. В американській літературі міжнародний режим трактується як сукупність узгоджених норм, правил і процедур для регулювання певної сфери або ж як спосіб регулювання наддержавних і міждержавних відносин за допомогою ухвалення правил і процедур, а також створення певних інституцій. Дж. Алт, Р. Калверт та Б. Юмз визначають міжнародний режим як сукупність принципів, норм, правил і процедур, які діють у певній галузі суспільного життя і до яких добровільно приєднуються держави та інші суб'єкти, що діють на міжнародній арені [78, с.446]. У більшості випадків правила і норми розглядаються як основа міжнародного режиму. Наприклад, за словами О. Янга, ядром будь-якого режиму є звід правил і норм [341, с.282]. Процедури ухвалення рішень виступають як регулятори, за допомогою яких коригується поведінка суб'єктів відносин. М.Леві розглядає міжнародний режим як соціальну інституцію, в якій відбувається конвергенція інтересів держав у різних спірних сферах. Фактично міжнародний режим є міжнародною інституцією, тобто сукупністю норм, правил, механізмів, установ, що забезпечують співпрацю у тій чи іншій сфері та закріплюють позитивну практику взаємодії. Міжнародні режими виконують функцію регулювання в рамках своєї компетенції та можуть справляти істотний вплив на вирішення проблем міжнародних відносин [229, с. 269]. Узагальнюючи визначення міжнародного режиму, що даються різними авторами, сформулюємо: міжнародний режим – це специфічна організаційна форма регулювання міжнародних економічних відносин, яка є сукупністю норм і правил поведінки міжнародних економічних суб'єктів, а також процедур ухвалення рішень, що склалися у певній галузі міжнародної співпраці. Надалі розвиток теорії міжнародних режимів дозволив вийти на розгляд проблем ефективності регулювання. Зокрема, вона пов'язувалася з високим рівнем участі суб'єктів міжнародних відносин у різного роду режимах, а також зі стійкістю самих режимів, незважаючи на зміни в розстановці сил на міжнародній арені. Ефективність і стійкість регулювання визначалися, з одного боку, інституційно-нормативною основою, що зумовила доброзичливе ставлення суб'єктів міжнародних відносин до тих чи інших режимів, з іншого – гнучким механізмом консенсусного ухвалення рішень [229, с. 275]. Проте популярність даної теорії і, як наслідок, лавиноподібне зростання "режимних" ідей призвели до різночитань у термінології, викликаних насамперед нечіткістю визначення основного поняття теорії – режиму. Введення терміна "міжнародні інституції" розглядалося як один із способів подолати ці труднощі. Впродовж 1990-х років спостерігалися спроби систематизації та спрощення "спадщини" теорії режимів. Ці спроби вилилися у формування неоліберального інституціалізму (неоінституціалізму) з характерним для нього синтетичним конструктивістським розумінням проблематики регулювання. Дж. Міршаймеру належить вдале визначення міжнародних інституцій як "набору правил, що встановлюють способи здійснення відносин співпраці та конкуренції між державами" [251, с.163]. "Норми", "правила", "процедури ухвалення рішень" – ці ключові атрибути міжнародних режимів об'єднувалися відтепер у терміні "інституція". Міжнародні інституції часто отримують формальне вираження у вигляді міжнародних організацій, члени яких, держави, погоджують свою поведінку не з думкою штаб-квартир, а із правилами, що лежать в основі тієї чи іншої інституції. Виходячи з цього Р. Кеохейн визначив міжнародні інституції (в рамках яких він виділяв формальні організації, режими та неформальні інституції) як сукупність стійких і взаємопов'язаних правил, які приписують міжнародним акторам їхні ролі та структурують їхні діяльність та очікування [217, с. 59]. Незабаром поняття "режими" та "інституції" стали виступати як взаємозамінні. Обидва формулювання стикаються з проблемою визначення того, наскільки поведінка міжнародних акторів (суб'єктів) підкоряється виробленим правилам [252, с. 6]. Прихильники інституціалізму трактують регулювання як "сукупність формальних і/або неформальних інструментів і механізмів, що організують і координують соціально-економічні відносини суб'єктів" на різних рівнях. На їхню думку, створення міжнародних інституцій, подібних до ООН, МВФ, ГАТТ(СОТ) та ЄС, є типовим прикладом намагання зменшити вплив інформаційної асиметрії в міжнародній кооперації [242, с.139; 281, с. 50]. Інституціоналісти вивчають діяльність міжнародних інституцій як самостійних акторів, намагаючись зрозуміти їхню внутрішню структуру і механізм ухвалення рішень, що реалізовується в їхніх межах. Предметом вивчення в рамках як інституційного, так і режимного підходів є різні аспекти діяльності міжнародних організацій. Інституційна школа має неофункціональний і неоінституційний напрями. Перший концентрує увагу на модифікації міжнародних організацій з погляду зміни їхніх функцій. Другій вивчає внутрішні правила і норми інституцій, які приводять до формування міжнародної бюрократії. Неоінституціалізм активно спирається на теорію обмеженої раціональної поведінки, яка розглядає акторів світової економіки як суб'єктів, що стикаються з необхідністю діяти в контексті невизначеності, враховуючи обмеження у здійсненні вибору. Існування інституцій полегшує вибір, розширюють інформованість суб’єктів, скорочують транзакційні витрати, пропонують певне поле можливих дій, інакше кажучи, підвищують ефективність економічних відносин. З метою демонстрації того факту, що у будь-якому випадку учасники відносин віддадуть перевагу співпраці, а не одностороннім діям, широко застосовувалася теорія ігор і, зокрема, модель "Дилема ув'язненого". Один із піонерів ліберального інституціалізму Р. Акселрод показує, що "відносини співпраці дійсно можуть виникнути у світі егоїстів за відсутності примушувальної сили". Для цього необхідно, аби "актори стикалися з великою імовірністю вторинної взаємодії, щоб результати майбутньої взаємодії мали для них значення у довгостроковій перспективі" [86, с. 73]. Як теорія режимів, так і неоінституціалізм широко використовують два поняття: "гра, що повторюється " та "розсіяна взаємність". Якщо держави залучені у відношення, що повторюється (СОТ, ЄС, ООН), внаслідок чого вони опиняються поперемінно у виграші та програші, вони не зацікавлені виходити з нього і віддати перевагу одностороннім діям. У довгостроковій перспективі поведінка, заснована на співпраці, є найкращою стратегією. Інституції ж, у свою чергу, покликані підсилити цю "розсіяну взаємність", збільшити як ціну порушення правил, так і виграш від такої співпраці. Суб'єкти МЕВ роблять свідомий вибір на користь інституцій для зниження невизначеності та посилення стабільності міжнародної економічної системи [85, с.250]. Як зазначали Дж. Алт, Р. Калверт та Б. Юмз, "раціональні гравці... за певних обставин мають достатню мотивацію для взаємної кооперації. Між такими гравцями можуть виникати і зберігатися структуровані взаємодії, аналогічні різноманітним типам режимів. Виникнення кооперації у подібних іграх залежить від структури виграшу, ймовірності повторної взаємодії та кількості гравців" [78, с. 447]. З точки зору теорії ігор режими інтерпретуються як кооперативне рішення для ігор із колективною дією, що повторюються. Слід зазначити, що міжнародні інституції безумовно є особливим випадком так званих контрактів відносин. Їх виконання неможливо забезпечити юридичними заходами (внаслідок суверенітету країн), але вони допомагають побудувати відносини на взаємовигідній основі. "Правила змінюють, від них відходять, їх порушують для задоволення нагальних потреб поточного моменту... Часто вони створюються і переглядаються у процесі переговорів" [217, с. 89]. Через те, що створення міжнародних режимів пов'язано з витратами, вони мають тенденцію підтримуватися і бути основою кооперації "навіть за недостатньо сприятливих умов" [217, с.50]. У цьому сенсі міжнародні режими виступають як інституції, що допомагають стабілізувати міжнародні відносини. Вони є реакцією на існування проблем множинності рівноваг, специфічних інвестицій, невизначеності, транзакційних витрат. Інституції звужують спектр очікуваної поведінки контрагентів: оскільки зменшується невизначеність, а інформація стає дедалі доступнішою, асиметрія її поширення також зменшується. Іншими словами, міжнародні інституції дають країнам змогу будувати взаємовигідні стосунки, досягти яких іншим чином важко або ж зовсім неможливо. Донедавна економісти мало цікавилися питаннями міжнародних правил та інституцій у контексті торговельної політики. Але починаючи з 90-х років зростає інтерес до аналізу факторів посилення міжнародної торговельної кооперації, і дослідники дедалі більше фокусуються на таких проблемах, як раціональність торговельних угод і механізм реалізації взятих зобов’язань. З одного боку, моделі, що зосереджуються на аналізі інтеграційних процесів у сфері міжнародної торгівлі, зазвичай не розглядають роль інституцій у торговельних угодах як незалежної третьої сторони. З іншого боку, теорії, що концентруються на дослідженні формальних торговельних інституцій, не аналізують саму торговельну угоду, яка лежить в основі інституційної моделі. Традиційні моделі торговельної кооперації не дають відповіді на питання про причини створення та існування торговельної інституції. Наприклад, згідно з теорією торговельних угод, базованою на принципі «дилема ув’язненого», якщо дві рівні за економічною могутністю країни взаємно зменшують чи усувають торговельні бар’єри, то причина полягає в загрозі введення торговельних заходів або повного припинення торгівлі у відповідь на протекціоністські кроки. Це і є сутністю системи стримувань і противаг. Такий підхід, що висвітлює раціональність торговельних відносин, базується на трьох припущеннях: По-перше, міжнародна торговельна угода розглядається як «повністю ефективний контракт», який ураховує всі вигоди від торгівлі і в подальшому не потребує змін, доповнень або додаткових положень. Торговельна угода в даному випадку в повному обсязі досягає рівноваги за Парето [289]. По-друге, торговельна угода є досконалою та стабільною, відхилення від її умов або застосування санкцій не матимуть місця, оскільки діє система стримувань і противаг, а одностороннє використання переваг можливе лише в разі, що ці переваги у своїй сукупності перевищуватимуть санкції. Іншими словами, простір для відхилення від зобов’язань і відповідно торговельних спорів максимально звужено і тому немає потреби в існуванні незалежної інституції для врегулювання торговельних суперечностей. По-третє, торговельна кооперація виникає через необхідність досягнення внутрішньої рівноваги процесу переговорів. Контракт є мовчазною угодою [138, с.330], що укладається та дотримується без третьої сторони, а максимізація корисності досягається сама по собі, тому потреба у створенні інституції відпадає. Але практика функціонування багатьох торговельних угод показує, що такі інституції де-факто існують. З економічного погляду інституція втілює досягнення домовленостей щодо функціонування певної системи відносин [257, с.115]. Це означає, що інституція є результатом переговорного процесу або рівноваги і створюється з огляду на можливість отримання сторонами чітких вигід, які не могли бути отримані в разі відсутності інституції [104, с.219]. Таким чином, оскільки створення та функціонування інституції потребує витрат, вона має забезпечувати гравцям підвищення рівня добробуту. Інституційна теорія бере до уваги недосконалість, яку інституція може подолати або як мінімум пом’якшити. Торговельні інституції сприяють процесові переговорів, збільшують прозорість та розширюють можливості врегулювання торговельних суперечок і водночас зменшують транзакційні витрати. Інституція як форум для переговорів і врегулювання суперечок. Протягом торговельних раундів або переговорів з кандидатами до вступу транзакційні витрати можуть бути істотними. Це витрати на збирання статистичних даних щодо обсягів та структури торгівлі країн та інформації щодо потенціалу торгівлі партнерів, зустрічі та переговори зі сторонами. Створення центрального форуму для переговорів та обміну інформацією є економічно виправданим. Крім того, інституція допомагає зменшити транзакційні витрати, пов’язані з судовими процесами та торговельними суперечками. Р. Лудема навіть порушує питання про створення єдиного інституційного органу для вирішення таких суперечок [233]. І справді, розв’язувати суперечності централізованим шляхом було б раціональніше, ніж проводити переговорний процес у багатосторонньому режимі та у відповідності з різними процедурами (так звані форуми обговорення). Інституція як інформаційний центр. Спираючись на положення неоліберального інституціоналізму, можна зробити висновок про суттєвий інформаційний вплив інституцій на міжнародну співпрацю в сфері послуг [217; 268]. Інституція зменшує транзакційні витрати, збільшує прозорість та виконує роль інституційної бази, що зберігає, поновлює, надає основну інформацію щодо торговельних відносин своїх учасників. Таким чином інституція допомагає їм скоротити витрати та вчасно отримати достовірну інформацію. Таку інформацію організація надає також іншим країнам, які не є її членами. Інституція як каталізатор міжнародної торгівлі. Надаючи інформацію економічним суб’єктам, можна зменшити транзакційні витрати міжнародної торгівлі через технічну допомогу. Інформуючи про зміст торговельної угоди різних зацікавлених сторін торговельних відносин (митники, імпортери, експортери, споживачі, торгові палати, виробничі асоціації тощо), інституція може фактично функціонувати як торговельний каталізатор. Інформація поширюється через опублікування та Інтернет, на симпозіумах і семінарах. Зменшуючи в такий спосіб транзакційні витрати в міжнародній торгівлі, інституція може сприяти формуванню людського капіталу і розширенню торговельних відносин через зменшення цін на товари та послуги. Інституція як чесний арбітр і фактор консолідації. Згідно з багатьма формальними моделями торговельних угод, порушення умов угоди тягне за собою максимально можливе покарання, що є основою системи стримувань та противаг, тому одностороннє припинення торгівлі не загрожує торговельній кооперації. На практиці застосування механізму стримувань та противаг є надто витратним. Повертаючись до протекціонізму, країна— порушник норм та принципів угоди планує отримати значні вигоди. А країна-жертва має стимул поновити переговорний процес, аби отримати доступ до переваг кооперації [180, с.673]. Отже, у країн-членів є підстави сподіватися, що відхилення від умов угоди не спричинить торговельну війну. Для того щоб запобігти такій поведінці, міжнародна інституція може бути наділена повноваженнями «чесного арбітра» в разі появи загрози зміни основних принципів та норм торговельної угоди [307]. М. Кліменко та ін. стверджують, що подібна нейтральна інституція повинна мати такий обсяг повноважень, щоб країни-учасниці не могли впливати на її рішення [220, с.5]. Звісно, ухвалення рішення щодо спірного питання потребує часу, спричинюючи втрати від відсутності кооперації. Однак орган урегулювання суперечок може на період підготовки рішення ввести відповідні санкції для порушників, що може бути ефективним механізмом розв’язання суперечок. Інституція як орган збалансування інтересів країн-членів покликана нівелювати торговельні дисбаланси між країнами.