Особливості формування та розвитку національних інноваційних систем та їх вплив на рівень конкурентоспроможності національного господарства

Особливості формування та розвитку національних інноваційних систем та їх вплив на рівень конкурентоспроможності національного господарства Необхідність інтеграції України у світове високотехнологічне конкурентне середовище спонукає до пошуку нової інноваційної моделі розвитку її еко-номіки, джерелом зростання якої є наукові здобутки та їх технологічне застосу-вання. На державному рівні задекларовано курс на інвестиційно-інноваційний розвиток економіки, проте інноваційні процеси гальмуються цілою низкою ор-ганізаційних, фінансових та правових проблем. Незважаючи на досить високі темпи зростання, економіка продовжує базуватися на сировинному та низько-технологічному устрої. Зростання ВВП на основі впровадження нових технологій складає лише 0,7% (проти 90% – у розвинутих країнах світу) [83, с.1]. Як відзначає більшість зарубіжних учених, серед яких: Ч. Едквіст [209], Б.-О. Лундваль [217, 218], Р. Нельсон [221], Д. Норт [222], М. Портер [140, 224], Е. Райнерт [225], Дж. Сакс [227], К. Фрімен [212], досягнення високого конку-рентного становища суб’єктами міжнародної економічної діяльності можливе лише за умов створення та ефективного функціонування національних іннова-ційних систем (далі – НІС). За результатами опитування членів Академії наук США, формування в національних господарствах принципово нових мегаінституцій – національних інноваційних систем – було визнано однією з найвидатніших подій XX ст. У 1992 р. Б.-О. Лундваль у праці “Національна система інновацій” розріз-няє два визначення “національної інноваційної системи”. У вузькому розумінні національна інноваційна система – це “система організацій та інститутів, що включені до процесу пошуку та винахідництва, тобто науково-дослідні інститути (НДІ), що проводять науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР), технологічні інститути, університети та підрозділи приватних підп-риємств”. Національна інноваційна система в широкому розумінні включає “усі аспекти економічної структури та інституціональної системи, які впливають на процес пошуку та дослідження – виробничі системи, система маркетингу, фі-нансова система, а також усі підсистеми, що функціонують у межах перерахо-ваних вище систем” [218, с. 12]. Отже, Б.-О. Лундваль [218] стверджує, що технологічна взаємодія фірм у процесі інноваційної діяльності в основному реалізується в межах національних економік і визначається особливостями їх інституційної структури. Запропоно-ваний автором підхід до вивчення специфічних рис та ідентифікації головних факторів технологічного розвитку провідних країн світу дозволяє визначити основні методи розробки національних стратегій інноваційного розвитку біль-шості європейських держав протягом 90-х років XX ст. На думку Б.-О. Лундваля, національна інноваційна система містить ниж-ченаведені складові. 1. Міжфірмові взаємовідносини – здатність швидкого розповсюдження нововведень (дифузія інновацій). 2. Внутрішня організація фірм – співвідношення структури компаній та функцій, які вони виконують, рівня розвитку відділень, що проводять науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. 3. Державний сектор – інноваційність державних підприємств, здатність до сприйняття нововведень, створення загальних умов функціонування економіки. 4. Інституціональні умови створення фінансового сектору – надійність банківської системи країни, грошового ринку та фондових бірж. 5. Інтенсивність проведення НДДКР та їх організація – розвинутість мережі науково-дослідних інститутів, технологічних та наукових парків, бізнес-інкубаторів, тобто взаємодія НДІ з виробничим сектором. 6. Національна система освіти та система професійної підготовки – рівень середньої та вищої освіти, ступінь залучення класичних вузів до наукової дія-льності та відповідність освіти сучасним реаліям [218, с. 12]. У подальшому концепція НІС була доповнена елементами інституційної економіки – Д. Норт [222] досліджував роль інституційного середовища в акти-візації інноваційного процесу, стратегічного бенчмаркетингу. Р. Нельсон [221] здійснив масштабне порівняння найуспішніших НІС світу та виділив найбільш ефективні методи державного управління, які сприяють технологічному розвитку. У кінці 90-х років у зв’язку з інтенсифікацією розвитку “нової економіки” значної актуальності набуло дослідження таких специфічних аспектів НІС, як: механізми трансферу знань, установлення неформальних зв’язків між агентами-інноваторами як каталізаторів дифузії інформації та технологій, побудова регі-ональних та секторальних інноваційних систем (Ч. Едквіст) [209]. Як відзначає Ч. Едквіст, використання терміна “національна інноваційна система” обумовлено двома причинами. По-перше, дослідження НІС у конкре-тних країнах свідчить про наявність відмінностей інноваційних систем різних країн світу. По-друге, державна політика, що спрямована на стимулювання ін-новацій, реалізується переважно на національному рівні [209]. Учені скандинавської школи конкурентоспроможності [209; 212; 218; 222] розрізняють “поточне функціонування НІС” – прямий результат діяльності національної системи інновацій із виробництва нового продукту, інновацій та їх дифузії (патенти, нові продукти в загальному обсязі продажів та ін.), “кінцеве функціонування національної системи інновацій” – внесок інноваційних процесів у зростання та рівень доходу, рівень безробіття або зайнятості, платіжний баланс (стандарти із захисту навколишнього середовища, умови праці співробітників підприємств, соціальна безпека тощо). Для більш детального дослідження НСІ країн Е. Дамен розглядає еконо-міку країни за блоками розвитку, під якими він розуміє “широку мережу взає-мопов’язаних виробників та споживачів, які розвиваються у тісному взає-мозв’язку один з іншим і підтримуються приватними та державними організа-ціями, що створюють знання”. Блоки розвитку, за Е. Даменом, концентруються навколо стратегічного експортного сектору економіки та містять частини різ-номанітних секторів економіки країни, тісно пов’язаних між собою. У націона-льній системі інновацій блоки розвитку являють собою опору для інтерактивного навчання [207, с. 109-121].