Теоретичні моделі стимулювання несировинного експорту

Теоретичні моделі стимулювання несировинного експорту Незалежно від обраної теоретичної перспективи (структуралізм, секуля-ризм чи універсалізм), на предметний аналіз заслуговують передусім макроеко-номічні інструменти стимулювання якісних змін у структурі виробництва та експорту. Навіть якщо визнається пріоритет науково-технічної політики (уні¬вер-салізм, секуляризм), відповідне макроекономічне середовище слугує необ¬хід¬ною передумовою для підтримки структурних зрушень. У вітчизняній літе¬ра¬турі подібні акценти простежуються у дискусії про цінові та якісні компо¬нен¬ти конкурентоспроможності [133, с. 32–33; 145; 28; 169]. Особливості структури економіки загалом та експорту зокрема повинні забезпечувати високий рівень конкурентоспроможності та соціально-економіч-ного розвитку країни. Окремі країни забезпечують успішний розвиток на основі природних ресурсів, залучаючи значні іноземні інвестиції (наприклад, Австралія, Швеція, Фінляндія, Норвегія). Однак твердження, що багата на при¬род¬ні ресурси країна, може розвинути на їх основі ефективний експортний сектор з високою доданою вартістю, підвищенням якості, ноу-хау та каліфі¬ко¬ваною робочою силою, видається сумнівним [315, с. 397–398]. Провідне місце (близько 70 %) у експорті найбільш розвинених країн (в тому числі США, Німеччина, Японія) посідають саме наукомісткі, високотехно¬ло¬гічні товари. Хоча їх конкурентоспроможність забезпечується великими витратами, в тому числі з боку держави, на науково-дослідні та конструкторські розробки, ефективність зроблених інвестицій перевіряється жорсткою конкуренцією на внутрішньому та зовнішніх ринках. Традиційно стимулювання експорту загалом та поліпшення його структури зокрема розглядається або в контексті реалізації порівняльних переваг, або цілеспрямованої державної політики, як це продемонстрували країни Південно-Східної Азії. На наш погляд, недоречно зосереджуватися лише на якісних елементах конкурентоспроможності, як це пропонує секуляризм, без врахування обмінного курсу, сальдо бюджету та монетарних показників. Успіх східно-азійських економік був досягнутий завдяки чотирьом факторам: мак¬роеко¬но-мічній стабільності, формуванню людського капіталу, відкритості між¬на¬род¬ної торгівлі та позитивному ставленню до приватних інвестицій і конку¬ренції [347]. Звернімо увагу, що на перше місце поставлено макроекономічну стабільність, яка дозволила розвинути інші сприятливі фактори. У Південній Кореї в 1976–1985 рр. спостерігався дефіцит бюджету та знецінення грошової одиниці (додаток К, рис. К.1). Надалі фіскальна політика посилювалась і відбувалось поступове зміцнення, аж до фінансової кризи у 1997 р. Починаючи з 1998 р. спостерігалась ревальвація грошової одиниці, що супроводжувалась значним припливом капіталу. Хоча після нафтової кризи 1980 р. інфляція у Південній Кореї досягла 38,9 %, надалі у 1986, 1993, 1999, 2001 та 2002 роках спостерігалась дефляція на рівні 0,5 – 3 %. Найвищі темпи зростання пропозиції грошової маси припадають на роки фінансової кризи, однак привертає увагу переважно рестрикційна монетарна політика. У Сінгапурі спостерігається поєднання тривалого профіциту бюджету та поступового зміцнення грошової одиниці (додаток К, рис. К.2). Зниження РОК у 1997 р. відбувалось внаслідок фінансової кризи. У 1986–2004 рр. інфляція не перевищувала 3,5 %, що дозволило стимулювати приплив іноземного капіталу. В Японії на основі значного зміцнення грошової одиниці було сформовано потужну виробничу базу, що дозволило стати експортером готової продукції (станки, електротехніка, обладнання) [125, с. 15]. Макроекономічна політика поєднувала ревальвацію єни, зниження інфляції та скорочення дефіциту бюд¬же¬ту впродовж 1978–1990-х рр. із 7,45 до 1,54 % до ВВП (додаток К, рис. К.3). Стабільні темпи зростання пропозиції грошової маси забезпечили низько-інфляційне середовище, хоча дефляція 1997–2006 рр. оцінюється переважно негативно, попри помітний приплив капіталу. Серед інших країн Південно-Східної Азії, що досягли технологічного прориву, заслуговує уваги досвід Китаю та Гонконгу (додаток К, рис. К.4–К.5). Зовнішня політика Китаю у 1980-х рр. перейшла від імпортозаміщення до відкритості та стимулювання експорту, що було критичним кроком для економічного успіху країни [217]. Експортоорієнтована стратегія Гонконгу була спрямована на покращення інвестиційного клімату та зростання рівня тех¬но-логічного прогресу. В Гонконгу курсова політика характеризується довго-тривалою стабільністю: з 1984 по 2006 рр. обмінний курс коливався в межах 7,72 – 7,80 (у 1984–1994 рр. відбувались мікроревальвації, а у 1994–2005 рр. – мікродевальвації). Грошова одиниця Китаю знецінилась у 1980–1995 рр. вдвіччі, але до сьогодні курс юаня залишається стабільним – із тенденцією до зміцнення . Фактично на прикладі Китаю проілюстровано перехід від експорту сировини до технологічного експортоорієнтованого розвитку на основі “міцної” грошової одиниці. За останні 20 років обсяги експорту Китаю збільши¬лися з 9,7 до 194,9 млрд. дол. США [19, с. 97–110], а під час перехід¬но¬го процесу вдалося обійтися без надмірного знецінення грошової одиниці та гало¬пуючої інфляції. Обом країнам в другій половині 1990–х рр. вдалося знизити темпи зростання інфляції (у Китаї з 1997 р., а в Гонконгу з 1998 р.), а Гонконг у 1999–2004 рр. відзначався дефляцією на рівні 3,95–0,38 %. Якщо Південна Корея і Японія не практикували для стимулювання експорту відповідну регіональну політику (для невеликих Гонконгу і Сінгапуру це неактуально – за визначенням), то Китай відрізняється успішним досвідом СЕЗ/ВЕЗ, які стали рушійною силою експорту та його поступового технологічного ускладнення. У країнах Східної Європи СЕЗ/ВЕЗ не використовувалися, за винятком Польщі, проте це не перешкодило збільшенню експорту на технологічній основі. Угорщина ще до вступу в ЄС, здійснила перехід від експорту сировини та працеємних товарів до експорту технологічних та капіталоємних товарів [348]. У структурі експорту Чехії та Польщі аналогічно відбулися зміни на користь товарів з високою часткою доданої вартості. Динаміка обмінного курсу в Угорщині, Чехії та Польщі (додаток К, рис. К.6–К.8) відтворює подібну траєкторію: контрастне знецінення (до кінця 1990-х рр.), яке змінилося наступним не менш стрімким зміцненням грошових одиниць. Дефіцит бюджету в Угорщині з 1991 по 2006 рр. практично постійно пе¬ре-вищував рівень відповідності до Маастріхтських критеріїв (3 % до ВВП). У По¬ль-щі перевищення цього показника відбувалось у 2003 р., а в Чехії – у 2003–2004 рр. Рівень інфляції в Угорщині з 1991 р. значно знизився, однак залишається невідповідним до Маастріхтських критеріїв ЄС – 1,5 % річних. У Чехії в 1994–1999 р. інфляція коливалась на рівні 10 % річних, а надалі уряду вдалося приборкати темпи її зростання. У Польщі в 1991 р. інфляція досягала 76,7 %, а з 1991 по 1999 рр. знизилась до 7,3 %. В Чехії та Польщі відповідність критеріям ЄС спостерігалась лише в 2003 р.