Стратегічні напрями стимулювання несировинного експорту

Стратегічні напрями стимулювання несировинного експорту Проведений аналіз продемонстрував залежність несировинного експорту від політики “міцної” грошової одиниці, фіскальної дисципліни та зваженої монетарної політики. Нами наголошено принципові відмінності вітчизняної економіки від країн Східної Європи, що полягають у гірших вихідних умовах сировинної орієнтації виробничого сектору, невизначеності інтеграційних перспектив, що обмежує самодостатній приплив іноземних інвестицій і не створює надійних інституційних “якорів” для запобігання експансійній фіскальній і монетарній політиці, а відповідно – вищому ризику поновлення цінової і грошової нестабільності. Зі свого боку, це передбачає вищий ступінь рестрикційності фіскальної і монетарної політики, тим більше за умов заниженого обмінного курсу. Фактично, в Україні немає передумов для реалізації потенційних переваг дефіциту бюджету та тривалого зовнішнього фінансування від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. Спільним з країнами Південно-Східної Азії можна вважати конструктивність збалансованого бюджету, однак країни цього регіону мали порівняно кращі вихідні умови. Достатньо близьким є досвід країн Латинської Америки, проте його адаптацію ускладнює факт, що зазначені країни значно поступаються за рівнем науково-технологічного потенціалу і перебувають у виразному геоекономічному “полі тяжіння” економіки США. Наведені міркування обумовлюють необхідність визначення індивідуальної стратегії стимулювання несировинного експорту, що враховує загальносвітові закономірності, але у контексті специфіки вітчизняної економіки. Окрім міркувань самодостатності обох “дефіцитів” – бюджету і поточ¬ного рахунку, а також заниженого обмінного курсу, економіка України відрізняється підвищеним впливом фінансово-промислових груп сировинного сектору на політичні процеси та функціонування державних структур. Додаткові труднощі становить виразне регіональне позиціонування найважливіших ФПГ, що лише посилює протидію курсу на відхід від сировинної моделі розвитку. На наше переконання реалізація інвестиційно-інноваційної моделі повинна виходити з пріоритетності збільшення несировинного експорту та поступового підвищення ступеня його технологічності. З часом це дозволить заміщення технологічного імпорту, що лише посилить підвалини сталого економічного зростання. З урахуванням досвіду країн Латинської Америки виникають серйозні застереження щодо продуктивності внутрішньо-орієнтованого розвитку на технологічній основі. Реалізацію заходів щодо закріплення української технологічної продукції на світовому ринку потрібно провести у межах двох етапів, тривалість яких залежатиме від стану розвитку та можливостей власне інноваційної та промислової інфраструктур. Перший етап – оперативний – створення належ¬но¬го макроекономічного середовища та просування продукції традиційної для України (сільське господарство, харчова та переробна промисловості, легка промисловість, а також підприємства ВПК). Другий етап – вихід на ринки наукомістких високотехнологічних товарів. Паралельно повинні розроблятися ефективні маркетингові програми просування товарів, системи інформаційної, юридичної підтримки експортерів. Якщо доцільність політики “міцної” гривні та супутнього обмеження дефіциту бюджету і пропозиції грошової маси не викликає жодних застережень, подібної недвоз¬начності бракує стосовно використання інструментів торговельної політики. Країни Південної та Східної Азії є прикладом успішного застосування торговельного протекціонізму для використання порівняльних переваг країни у зовнішній торгівлі та диверсифікації товарної структури. Індустріальна реструктуризація з експортною спеціалізацією (Тайвань, Південна Корея) та перео¬рієнтація на високоприбуткове виробництво (Сінгапур) привабили капітал у бажані галузі економіки. Промислова політика базувалась на інструментах прямої підтримки пріоритетних галузей: захист від іноземної конкуренції, прямі субсидії, зменшення податків, преференційне кредитування, спеціальна допомога через систему державних закупівель (Японія).