Аналіз правого регулювання використання об’єктів інтелектуальної власності у світовій практиці та Україні

Аналіз правого регулювання використання об’єктів інтелектуальної власності у світовій практиці та Україні Своїм наказом МОН України від 24.06.2004 №533 затвердило Типове положення про підрозділ комерціалізації ОІВ ВНЗ III-IV рівнів акредитації і поставило в обов’язок ректорів ВНЗ створити в структурі навчальних закладів підрозділ комерціалізації ОІВ. [19] Основні завданнями підрозділу : 1) Організація і забезпечення сучасних методів управління у сфері ІВ, просування на ринок і комерціалізація науково-технічних розробок ВНЗ, залучення інвестицій і розвиток співпраці з підприємствами і науковими організаціями України й іноземних держав з використанням результатів вказаної діяльності. 2) Забезпечення захисту і правомірного використання ОІВ, які відповідають потребам вітчизняного і світового ринку. 3) Проведення експертизи комерційного потенціалу результатів наукової діяльності з метою визначення найбільш перспективних об’єктів і напрямів, які представляють комерційний інтерес. 4) Забезпечення отримання прав ІВ ВНЗ, які створені в результаті його наукової, науково-технічної і освітньої діяльності, їх просування і передачу в сферу виробництва. 5) Формування атмосфери довіри і співпраці на основі балансу інтересів між ВНЗ, структурними підрозділами, працівниками, студентами, аспірантами, а також підприємствами, інвесторами й іншими потенційними комерційними партнерами, встановлення ділової репутації ВНЗ як надійного партнера. 6) Інформаційно-аналітичне забезпечення робіт із створення, охорони, захисту і комерціалізації використання ОІВ. 7) Захист прав і законних інтересів ВНЗ і його працівників, творців використання ОІВ в адміністративному порядку і в суді, зокрема, захист від недобросовісної конкуренції, запобігання неправомірному отриманню прав на використання ОІВ, які належать ВНЗ, третіми особами і несанкціоноване використання таких об’єктів. При цьому створення вказаного підрозділу як окремої структурної одиниці, не виключає існування в структурі ВНЗ інших структурних одиниць – з патентно-ліцензійної і винахідницької діяльності, з питань ІВ і т.п. На посаду керівника підрозділу призначається особа, яка має повну вищу освіту (фахівець, магістр), досвід роботи у сфері ІВ або яка пройшла перепідготовку з питань ІВ, або має науковий ступінь. Відповідно до Типового положення, – це підрозділ, що має статус наукового, тобто на його працівників розповсюджуються норми Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [19]. Одне з головних питань, яке виникне у керівників ВНЗ, – з яких джерел брати засоби на фінансування діяльності підрозділу? Воно може здійснюватися з бюджету ВНЗ за рахунок засобів, виділених із загального і спеціального фондів Державного бюджету для фінансування фундаментальних і прикладних досліджень ВНЗ і кошти, які надходять до ВНЗ з інших джерел, зокрема українських, іноземних і міжнародних фондів, організацій, банків, інших юридичних і фізичних осіб. При цьому, оскільки підрозділу наданий статус наукового, необхідно дотримуватись відповідних норм Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» [19]. Аналіз законодавства і досвіду правозастосування у сфері комерціалізації технологій в країнах ЄС дозволив визначити наступні ключові області правового регулювання (напрями, які формують основу для розвитку комерціалізації науково-технологічної продукції) і основні питання предмету правового регулювання [42]. Права власності (права ІВ і володіння ІВ) на результати досліджень. 1) Хто володіє правами власності на результати, отримані в ході досліджень, що фінансуються з державних джерел (з комерційної точки зору, не з академічної точки зору)? 2) Хто відповідальний за комерціалізацію? 3) Утворення нових підприємств, орієнтованих на комерціалізацію результатів наукових досліджень (start-up компаній) 4) Чи може інститут і окремий дослідник брати участь (у створенні)в утворенні start-up компаній, вносити свій вклад до капіталу нової компанії? Дослідження вітчизняного та міжнародного чинного законодавства в області регулювання правовідносин у сфері ІВ, встановило, що українське законодавство має певні недоліки, які стримують формування внутрішнього і зовнішнього ринків ІВ: не визначені права володіння ОІВ, створеними за рахунок бюджетних коштів; не розроблено і не прийнято закон про службові винаходи; не визначено правовий статус таких ОІВ як відкриття, раціоналізаторська пропозиція, комерційна таємниця; не погодженні поняття і визначення окремих термінів, які містяться в різних законодавчих документах. Побудова логіки для формування правого забезпечення представляється важливою, оскільки дозволяє вибрати пріоритети законотворчої діяльності. Перші два напрями («право власності» і «start-up компанії») – є тими напрямами, які мають пряме відношення до правового регулювання. Ухвалення відповідної правової рамки дозволяє визначити правила гри і однозначно відповісти на перераховані питання. Саме тому ці два напрями повинні розглядатися як обов’язкові умови, без ухвалення рішення (ухвалення правових норм) щодо яких, важко обговорювати інші завдання. Третій напрям (стимули) – більшою мірою визначається законодавчими нормами (наприклад, вимагає доповнення/зміни податкового законодавства), але також спирається на ухвалення спеціальних проектів і програм, створення прецедентів і практики використання тих або інших інструментів і механізмів стимулювання комерціалізації технологій. Четвертий напрям (інфраструктура розвитку комерціалізації) більшою мірою формується не на основі спеціальних законів, а шляхом реалізації спеціальних програм і проектів, які потребують актів, що носять швидше методичний характер. Право власності на результати наукових досліджень рідко опротестовує те, що за початок недавнього періоду ери комерціалізації береться Закон Бея-Доула (Bayh-Dole Act) [43], прийнятий в США в 1980 році. Закон Бея-Доула наділяє правами ІВ на створений науковий результат організацію-працедавця вченого. Важливість чітких і основних регулюючих положень стосовно права власності ніколи не викликало сумнівів в Європі, оскільки лише безперечний власник прав може ввести їх в комерційну діяльність. Проте питання про те, кому повинні належати ці права, залишалося якийсь час не визначеним. Ґрунтуючись на ідеях (конституціональної) свободи наукових досліджень і науки, багато європейських країн у минулому надавали науковим дослідникам так званий «професорський привілей» («professor’s privilege»). Об’єкт привілею полягав в тому, що дослідники ставали єдиними власниками будь-якої охороноздатної і не охороноздатної ІВ. Мотивацією для таких положень, які почали з’являтися на початку 20 століття, було перш за все благоговіння перед наукою і усіляке заохочення професорського наукового складу. Порівняння держав, що заохочують «професорський привілей» в Європі з державами, що не мають такого привілею, показує, що основна відмінність полягає в ефективності впровадження інновацій і передачі технологій. Ті держави, які надавали такий «професорський привілей», відставали по передачі технологій, а також по числу прав ІВ, отриманих від наукових досліджень. В даний час багато європейських країн – Австрія, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Німеччина, Португалія, Іспанія і Великобританія – віддали права, що заявляються як права ІВ, організації-працедавцеві. Фінляндія, Швеція, Італія і Греція мають змішану форму власності або виняткове право власності, надане дослідникові; деякі з цих регулюючих положень знаходяться в даний час у стадії розгляду [44]. Проте уточнення питання правовласності на результати ІВ є необхідною, але недостатньою умовою. Тому, в європейських країнах діють механізми що стимулюють передачу технологій. У табл. 1.3 наведено короткий огляд, що показує правовласника на результати наукових досліджень і стимули для науковців [45]. Характер чинного законодавства сильно відрізняється в різних країнах.