Загальні положення про договір із надання послуг

Загальні положення про договір із надання послуг Чинне законодавство України визначає загальне поняття договору про надання послуги. За цим договором одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК) [3]. Усі види договорів про надання послуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Це зумовило необхідність закріплення у законі норм, які мали б загальний характер і стосувалися усіх видів договорів про надання послуг - медичних, юридичних, туристичних, освітніх, комунальних та інших, що не знайшли безпосереднього визначення у законі (непоіменовані договори). Таким чином, якщо певний договір про надання послуг не має спеціальної правової регламентації у ЦК, тобто є непоіменованим договором, то слід застосовувати загальні положення глави 63 ЦК та, у разі його наявності, спеціальне законодавство, норми якого регулюють певний вид договорів про надання послуг. У свою чергу, акти законодавства, які стосуються окремих видів договорів про надання послуг (аудиторських, туристичних, комунальних тощо), мають базуватися на загальних положеннях гл, 63 ЦК і не можуть містити норми, які їм протирічили б [40, с. 269]. Закріплення загальних положень про договори про надання послуг є важливою новелою ЦК. У ЦК 1963 p. подібних норм не було, закріплювались лише положення про окремі види договорів про надання послуг, Перевага підходу, втіленого у ЦК 2003 p., полягає, по-перше, у тому, що він є вдалим юридично-технічним засобом, що дозволяє виділити певні загальні (спільні) моменти у правовому регулюванні договорів про надання послуг, уникнувши тим самим необхідності їх дублювання у главах, присвячених окремим видам таких договорів. По-друге, положення гл.63 ЦК дозволяють певною мірою заповнити прогалини у правовому регулюванні тих договорів про надання послуг, які не врегульовані спеціальними нормами у ЦК, ГК та інших законах (наприклад, договори про надання юридичних послуг) [26, с. 696]. У зв'язку з цим виникає питання щодо поширення правил глави 63 ЦК на окремі види договорів про надання послуг, які, навпаки, спеціально закріплені у ЦК. Відповідно до ч. 2 ст. 901 ЦК положення глави 63 можуть застосовуватися до всіх видів договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання. З вказаного можна зробити висновок, що норми глави 63 ЦК можуть застосовуватися і до окремих видів договорів, які спеціально врегульовані ЦК (перевезення, зберігання, страхування тощо), коли у цьому є потреба і якщо дані норми відповідають суті конкретного зобов'язання [40, с. 269]. Договори про надання послуг можуть належати до так званих публічних договорів (ст. 633 ЦК, ст.178 ГК). Серед договорів про надання послуг до цієї групи належать, зокрема, договори про банківське обслуговування тощо. З урахуванням значення певних послуг для задоволення інтересів широкого кола споживачів деякі види договорів можуть визначатися тільки як публічні договори. У зв'язку з цим, якщо підприємець хоче здійснювати певну діяльність, він має взяти на себе обов'язок надавати послуги кожному, хто до нього звернеться. Як зазначено в ст.178 ГК, суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством [2]. При цьому під „кожним, хто до нього звертається на законних підставах” розуміється інша сторона зобов’язання, якою може бути як суб’єкт господарювання чи інший учасник господарських відносин, так і кінцевий споживач-громадянин [25, с. 315]. В деяких нормах ЦК, які регулюють відносини щодо надання послуг, містяться спеціальні правила, котрі свідчать, що даний договір за своєю природою є публічним. Наприклад, у ч. 1 ст. 940 ЦК прямо вказано, що професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості (ч. 1 ст. 940 ЦК) [3]. Відповідно до ч. 2 ст. 957 ЦК договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним [3]. Важливою ознакою публічних договорів і, зокрема, договорів про надання послуг, є те, що їх умови встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (ч. 2 ст. 633 ЦК) [3]. Наприклад, перевезення пасажирів може здійснюватися як за загальними правилами, так і з певними винятками. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 911 ЦК пасажири мають право провозити із собою безоплатно одну дитину віком до шести років і купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною [3].