Теоретичні аспекти розвитку регіональної політики в умовах глобалізації

Теоретичні аспекти розвитку регіональної політики в умовах глобалізації Запропоноване па початку 60-х років американським філосо¬фом Т.Куном (Т.Kuhn) поняття «парадигма» значною мірою вплинуло на сучасну структуру будь-якого наукового дослідження. Визначення економістів завжди спиратиметься на співвідношення конкурентної таксономії, а тому конче важливим на методологічному рівні є кон¬цептуальна диференціація понять «регіональна» та «геоекономічна» конкуренція. З нашої точки зору, остання може бути представлена країним чи міжкраїним рівнем, у той час, коли найбільш вживаним для регіональної конкуренції є внутрішньокраїновий щабель. Російський дослідник Н.Обухов вводить поняття «геоекономічна конкуренція», що, на нашу думку, повторює той самий зміст, який вкладався у 90-х роках. Ллє далі автор дає цілком слушне визначення цієї науки: «Геоекономіка – наука, що досліджує поведінку держави у конкретній ситуації, розробляє економічну стратегію і тактику для підвищення конкурентоспроможності національного господарства на світовій арені». [106]. Між сформованими регіонами завжди існували тісні господарські зв'язки, які в міру розвитку відповідних територіальних утворень посилювалися чи, навпаки, сходили нанівець. Це призводило до значної динаміки регіонального руху, яка особливо зросла у період, починаючи з 50-х років ХХ ст. В історичному плані сформовані промислові регіони (Рур у ФРН, Ельзас у ) Франції, Урал в Росії, Донбас в Україні, Аналачськии район у США га багато інших) зазнавали як стрімкого підйому, так і швидкого занепаду, що спонукало західні країни до швидкої регіональної диверсифікації виробництва. Поява урядових та місцевих програм залучення інвестицій дозволила уникнути (певною мірою) суттєвої деформації соціально-економічної структури регіону. Американський дослідник Дж. Лессінджер виділив шість регіональних економічних циклів з майже 30-річним інтервалом зростання, які він називає регіонами можливостей (region of opportunity). Природно, що регіональна динаміка штатів США була передусім зумовлена внутрішнім рухом факторів виробництва і значною мірою - загальними економічними циклами, що панували у цій країні. Європейська регіональна модель мала більш складну і досить динамічну структуру, адже взаємний вплив регіонів був насамперед вмотивований посиленням транс'європейських економічних процесів [121]. Перші регіони, що сформувалися у XVIII-XIX ст. були, як правило, зумовлені наявністю певних видів ресурсів на відповідній території. Ці формування можна класифікувати як первинні регіони. Зв'язки між ними були відносно невеликі й представлені передусім обміном із сусідами. Однак концентрація виробництва та подальше поглиблення міжнародного поділу праці поступово призвели до збільшення інтенсивності та урізноманітнення зв'язків, що зумовлює об'єднання регіонів та збільшення їх взаємозалежності. Цей процес тривав у світі з початку й до середини XX ст. Прикладом макрорегіонів, що були сформовані таким чином, можуть бути Волго-Уральський та Донецько-Придніпровський комплекси, а також інтеграційне об'єднання Рур-Ельзас-Лотарингія. На третьому етапі відбувається стрімке перегрупування регіонів. Темпи економічного зростання на цьому проміжку часу є досить високими, однак дія закону нерівномірності економічного та соціального розвитку, а також імпульсивна природа руху капіталу призводять до виникнення активних комплексів (зон, груп регіонів чи окремих регіонів). Такі регіони, як правило, називають депресивними зонами. У повоєнні часи досить добре можна було простежити цю ситуацію на прикладі Північної (розвиненої) га Південної (депресивної) частини Італії. У 80-x роках, коли відбулися регіональні зрушення у комплексі базових галузей Франції (було побудовано металургійні заводи на північному сході, у Дюнкерку зокрема), починається інтенсивний занепад Ельзаса та Лотарингії. Четвертий етап регіональної еволюції представлений формуванням світових регіонів, які є провідними у випуску певних видів продукції чи наданні відповідних послуг. 90-ті роки XX ст. ознаменували нові підходи до регіональної інтеграції, яка набуває характерних рис інтернаціоналізації. Слід відзначити також, що провідними тенденціями подальшого ускладнення регіональної структури є: – здійснення політики конвергенції внутрішніх регіонів; – інтеграція суміжних регіональних систем, що перебувають під юрисдикцією різних держав; – багатомірний просторовий характер соціально-економічних і політичних зв'язків; – посилення впливу ТНК на мега- та мікрорегіональних рівнях. Сучасний етап стратегічної еволюції регіонів являє собою досить динамічний і багатомірний процес, а тому спрощена схема відповідних трансформацій не дає ефекту поліструктурності, хоча по суті вона є такою.