Проблеми практичного застосування принципів і методів міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні

Проблеми практичного застосування принципів і методів міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні Прийняття та запровадження міжнародних стандартів фінансової звітності в окремо взятій країні відбувається в середовищі та під впливом певних економічних, політичних, правових і культурних чинників. Фахівці зазначають, що концепцію прийняття міжнародних стандартів по-різному тлумачать у країнах з перехідною економікою, що може завадити суворому та однаковому застосуванню МСФЗ [313, с. 20]. Досвід свідчить, що прийняття МСФЗ може відбуватися у формі: повного прийняття МСФЗ, вибіркового прийняття МСФЗ, а також розробки національних стандартів, які базуються на МСФЗ. В Україні застосовується останній підхід. Згідно з Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», національне положення (стандарт) бухгалтерського обліку – це нормативно-правовий акт, затверджений Міністерством фінансів України, який визначає принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, що не суперечить міжнародним стандартам [127]. Отже, закон не вимагає повної відповідності національних положень (стандартів) міжнародним стандартам. Відсутність такої вимоги пояснюється тим, що: 1) МСФЗ зорієнтовані, насамперед, на великі транснаціональні корпорації та компанії, акції яких котируються на фондових ринках; 2) МСФЗ – це певною мірою «компроміс» між системою бухгалтерського обліку різних країн; 3) МСФЗ розроблені з урахуванням певного рівня економічного та соціально-культурного розвитку; 4) МСФЗ не охоплюють усіх питань, наприклад, продовжується розробка стандартів щодо «галузевих» особистостей обліку (страхування, видобувна промисловість та ін.); 5) чинна в Україні система статистики та права не дає змоги застосовувати «вільні» форми звітності й принцип суттєвості; 6) мова МСФЗ відрізняється від мови нормативного документа, до якої звикли українські бухгалтери; 7) МСФЗ не є домінуючими над місцевими положеннями, які регулюють фінансову звітність. Внаслідок цього, застосування МСФЗ на території України можливе лише на додаток до національних стандартів бухгалтерського обліку, що потребує додаткових витрат на ведення паралельного обліку або трансформації фінансової звітності. Водночас неодноразові спроби запроваджувати безпосередньо МСФЗ для окремих категорій підприємств на підставі постанов і розпоряджень уряду не мали успіху. Для того, щоб бути ефективними в умовах конкретної країни, міжнародні стандарти потребують застосування сили закону або іншої нормативної підтримки. Запровадження принципів і методів МСФЗ в Україні здійснюється в умовах існуючої системи державного регулювання бухгалтерського обліку. Для запровадження МСФЗ в умовах державного регулювання бухгалтерського обліку мають бути створені адекватні регуляторні передумови. Це зумовлено тим, що правова система країни може суттєво обмежити можливості легалізації міжнародних стандартів, створених міжнародним неурядовим органом. Це стосується, насамперед, відсутності зв’язку між положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку та законами і кодексами, які впливають на застосування міжнародних стандартів фінансової звітності. Зокрема понятійний апарат господарського і цивільного кодексів в окремих випадках не відповідає понятійному апаратові бухгалтерського обліку, який застосовується в П(С)БО та інших нормативних актах. Вітчизняні вчені [117, 196, 237] пропонують різні шляхи вирішення цієї проблеми. Пропозиція В. Моссаковського [196] щодо апробації фахівцями з бухгалтерського обліку проектів законодавчих актів, переданих на розгляд Верховної Ради, є слушною, але її нереально здійснити в існуючому правовому полі. З іншого боку, підхід гармонізації законодавства з бухгалтерського обліку з іншим законодавством, запропонований М. Дем’яненко [117], та О. Петруком [237], по суті, означає превалювання юридичної форми над економічною сутністю господарської операції. Наприклад, в Господарському кодексі України передбачено, що державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходів) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов’язаних з їхньою діяльністю, і зокрема, амортизаційний фонд [102]. Отже, якщо підприємство не мало прибутку або доходу у звітному періоді, то амортизацію нараховувати не слід, а якщо мало – тоді її слід відображати за дебетом рахунку прибутку або доходу та кредиту рахунку амортизаційного фонду.