Типологізація економічних систем

Типологізація економічних систем Ускладнення та урізноманітнення економічного життя суспільства в умовах постіндустріалізації та глобалізації світогосподарського розвитку актуалізують проблему типологізації економічних систем. Необхідність всебічного наукового аналізу різних типів економічних систем має як теоретичне, так і практичне значення, оскільки “багато чого в питаннях ефективності альтернативних способів організації можна прояснити шляхом абстрактної оцінки їхніх трансакційних характеристик” [51, с. 75]. Отже, у межах запропонованого дослідження типологізація економічних систем виступає не самоціллю, а важливим елементом комплексного аналізу проблем їх трансформації. В економічній теорії питання типологізації економічних систем у тій чи іншій мірі відображено в праця представників різних економічних шкіл: А. Сміта, Д. Рікардо, С. Сісмонді, Ф. Ліста, К. Бюхера, Г. Шмолера, К. Маркса, А. Маршалла, М. Вебера, Й. Шумпетера, Дж. М. Кейнса, В. Ойкена та інших відомих вчених. Аналіз праць зазначених дослідників засвідчує, що тривалий час типологізація економічних систем традиційно проводилась відповідно до таких критеріїв, як форма власності, механізм координації господарської взаємодії та спосіб прийняття економічних рішень. К. Маркс розрізняв первинну (архаїчну), вторинну (економічну) та третинну (комуністичну) формації, еволюція яких регулюється діалектичним законом заперечення заперечення: вторинна формація (ринкова) заперечує первинну (натуральну), потім третинна (комуністична) заперечує вторинну (ринкову) на основі вищого рівня розвитку продуктивних сил. Як найважливіший критерій у такій типологізації економічних систем виступає спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва, нерозривно пов’язаний із тією чи іншою формою власності. Відповідно до цього підходу в процесі розвитку людського суспільства общинна власність заперечується приватною, а остання – суспільною. Аналогічно розглядається еволюція інших параметрів економічної системи: централізований розподіл замінюється еквівалентним обміном, а в подальшому – планомірним розподілом; на зміну вертикальним зв’язкам приходять горизонтальні, які поступаються місцем вертикальним тощо [52, с. 7]. У середині ХХ ст. засновник фрайбурзької школи неолібералізму В. Ойкен обґрунтував теорію господарського порядку як методологічну основу визначення ключових властивостей і характеру економічних систем. На відміну від класичної політичної економії, яка “шукала в історичному багатоманітті позитивних порядків один єдиний порядок і знайшла його в конкурентному порядку” [27, с. 19], вчений виходив із багатобарвності реального історичного життя, заснованого на широкому спектрі різних сукупностей господарських порядків. У праці “Основи національної економії” (1940) він виокремив два фундаментальні ідеальні типи господарських порядків: “централізовано кероване господарство” (примусову економіку) та “мінове господарство” (ринкову економіку), що уможливило систематизований аналіз та співставлення різноманітних реальних типів господарських порядків та похідних від них економічних систем. Ще один критерій типологізації, запропонований німецьким дослідником, був пов’язаний з особливостями генезису економічного устрою. Згідно з цим критерієм вчений виокремив природно зростаючий та законодавчо встановлений устрої.