Міжнародний досвід управління та регулювання державним сектором

Міжнародний досвід управління та регулювання державним сектором Сучасна ринкова економіка розвинутих країн є змішаною і функціонує на основі багатьх форм власності, на оптимальному поєднанні приватного та державного секторів, синтезу державного регулювання та ринкового механізму господарювання. Теорія "невидимої руки" А. Сміта, за якою ринок спрямовує економіку до ефективності, не спрацювала, і це зрозуміло, бо ідеального ринку в природі не існує. Навіть у країнах зі сталими ринковими відносинами ринок неодноразово демонстрував, що він не є бездоганним механізмом регулювання економічної діяльності з огляду на те, що: ринок нездатний протистояти монополістичним тенденціям, які обме¬жують вільну конкуренцію; ринок не зацікавлений у виробництві суспільних благ (товарів і послуг), неконкурентних і непривабливих для приватного власника; ринковий механізм є непридатним для запобігання забрудненню навко-лишнього середовища, для контролю за виробництвом екологічно чистих товарів; ринок не в змозі забезпечувати соціальні гарантії, нейтралізувати надмірну диференціацію в розподілі ресурсів і доходів; ринковий механізм породжує неповну і недосконалу інформацію, яка підриває здатність суб'єктів ринкових відносин до прийняття оптимальних рішень та ін. Для розв'язання проблем, з якими не можна впоратися за допомогою виключно ринкових інструментів, потрібне втручання держави, яка повинна: забезпечувати умови для здорової конкуренції і регулювати ціни на певні види суспільного продукту; забезпечувати надходження на ринок необхідного набору товарів та послуг шляхом заповнення економічних ніш у виробництвах, які є неприбутко¬вими, а тому непривабливими для приватного сектора; запроваджувати нормативи й обмеження для суб'єктів підприємницької діяльності, щоб забезпечити охорону навколишнього середовища; забезпечувати зайнятість, справедливість у розподілі ресурсів і доходів, інші соціальні гарантії; через свої інститути надавати суспільству повну і надійну інформацію; допомагати господарюючим суб'єктам адаптуватися до змін ринкової кон'юнктури, створюючи сприятливі умови для активізації їх виробничої діяльності; створювати правове поле для вільного розвитку суб'єктів господарю¬вання і контролювати дотримання ними законодавчих норм. Таким чином, за умови регулюючого впливу держави ринок стає ефективною системою, а чітко визначена державна політика, спрямована на створення самодостатньої макросистеми, забезпечує якість перетворень. І всупереч радикальній неоліберальній доктрині з її принципом "чим менше держави, тим краще", організація системи державного регулювання і державного підприємництва в країнах світу спростовує догму про безперечну неефективність держави, демонструючи необхідність посилен¬ня її ролі та присутності в економіці сучасного суспільства [267, с.11]. Державний сектор у країнах з ринковою економікою формувався протягом багатьох століть. Він існував у багатьох країнах задовго до виникнення ринку, зокрема у сфері зв’язку, частково транспортної інфраструктури, виготовлення зброї тощо. В міру становлення ринкової економіки держава викуповувала у приватних власників господарські об’єкти переважно у сфері інфраструктури та важкої промисловості, функціонування яких було завжди необхідним для економіки країни, проте не завжди прибутковим, а відтак привабливим для приватного капіталу. Відповідно до ступеня і форм державного втручання в економіку, а також співвідношення державного і приватного секторів розрізняють три її основні моделі: ринкову, соціально-ринкову (соціально орієнтовану) та державно-керовану [276, с.25]. Ринкова модель відзначається незначним втручанням держави в економіку, її роль обмежується забезпеченням інституційних умов та мінімальним застосуванням адміністративних методів регулювання економіки. Регулювання економічних процесів з боку держави здійснюється за залишковим принципом з метою розв’язання проблем, що їх ринковий механізм залишає поза увагою. Прикладами ринкової моделі виступають економіки США, Люксембургу, Гонконгу, Сингапуру, де спостерігаються найнижчі рівні урядових видатків та податків по відношенню до ВВП, а також частка державної власності у структурі національної економіки. Втручанням держави в економіку цих країн незначне, оскільки, частка державного сектора в середньому в Гонконгі складає 10%, в Сінгапурі 13,3%, в США 19,1% [64, с.127].