Нормативно-правове регулювання земельних відносин в Україні

Нормативно-правове регулювання земельних відносин в Україні Найбільш гостро на всіх етапах державотворчих процесів у системі земельних відносин стояло питання права власності на землі. Саме правовому регулюванню цього інституту земельних правовідносин ми приділимо більше уваги в дисер-таційному дослідженні, оскільки ця проблема нині є найбільш актуальною в усій системі земельних правовідносин. Протягом тривалого періоду існування та розвитку суспільних відносин на українських територіях усі землі перебували у власності держави. Земельні кодекси 1922 [52] та 1970 [53] років передбачали державну власність на землі як єдино можливу. Землекористувачами визнавалися: колгоспи, радгоспи, інші сільського-сподарські державні, кооперативні, громадські підприємства, організації й уста-нови; промислові, транспортні, інші несільськогосподарські державні, кооперати-вні, громадські підприємства, організації та установи; громадяни. Тому встанов-лення багатоманітності титулів власності, постійного й тимчасового користування землею для різних суб’єктів, запровадження ринку землі стали суттєвими новелами в розвитку земельних правовідносин незалежної Української держави. Ці положення визначені в Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки [54], у якій зазначено, що одночасно мусить бути створений механізм забезпечення відносно рівних стартових умов для кожного члена суспільства при переході до ринкових відносин та гарантії соціального захисту населення. Започаткована реформа у сфері земельних відносин Постановою Верховної Ради України «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року [55], згідно з якою всі землі УРСР з 15 березня 1991 року оголошувалися об’єктом земельної реформи. Одночасно, 18 грудня 1990 року, Верховна Рада УРСР прийняла ЗК [56], що містив багато положень, які уможливили перехід від командно-адміністративних до ринкових відносин. Зазначеним Кодексом було зафіксовано існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також постійного і тимчасового користування. Право ж розпоряджатися землями зали-шалося за радами народних депутатів [57, с. 22]. Значним здобутком незалежної Української держави стало прийняття Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» [47], який в нау-кових колах та серед практиків отримав назву «Екологічної конституції». Цей правовий акт вплинув на екологізацію усього земельного законодавства. На розвиток реформаційних процесів на селі 14 лютого 1992 року прийнятий Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» [58]. Процес приватизації землі, що триває в державі й нині, розпочався в Україні з прийняттям ЗК України в редакції Закону від 13 березня 1992 року [59], чим був започаткований наступний етап земельної реформи. Крім ЗК, ці реформаційні процеси знайшли своє відображення та набули подальшого розвитку в Законі України «Про власність» від 7 лютого 1991 року, з подальшими змінами і допов-неннями [60], у Постанові Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 року [61] і в Декреті Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 року [62]. В Україні запроваджувалися три форми власності на землю: державна, ко-лективна, приватна, та юридично визначалося, що всі ці форми власності є рівно-правними. Безоплатно земля передавалася у колективну та приватну власність для сільськогосподарського виробництва (стаття 6 ЗК України 1992 року) та відбулося реальне її роздержавлення. Був здійснений поділ земель, які передані в колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі, і видані селянам сертифікати на право на земельну частку (пай). Власники земельних часток одержали право розпоряджатися своїм земельним паєм, який став об’єктом обмі-ну, дарування, застави, спадкування, купівлі-продажу (останнє право пізніше було відмінено). Членам колективних сільськогосподарських підприємств надавалася можливість безперешкодного виходу зі складу підприємств із своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право влас-ності на земельну ділянку.