Аналіз зарубіжного досвіду організаційно–правових форм управління інноваційним потенціалом підприємств

Аналіз зарубіжного досвіду організаційно–правових форм управління інноваційним потенціалом підприємств Інноваційний процес охоплює багатьох учасників і має свою інфраструктуру. Його здійснюють на державному і міждержавному рівнях, у регіональних і галузевих сферах, місцевих (муніципальних) формуваннях, безпосередньо на підприємствах. Всі учасники мають свої цілі і формують організаційні структури для їх досягнення. Інноваційна активність великих і дрібних організацій різниться, що зумовлено різною стратегією їхньої діяльності. Звідси й множинність організаційних форм інноваційної діяльності: від бізнес–інкубаторів, які допомагають реалізувати підприємницькі проекти на початковій стадії існування фірми, до стратегічних альянсів, покликаних реалізовувати складні інноваційні проекти, в тому числі міжнародного рівня. Інноваційна інфраструктура ринку забезпечує організаційну, правову та економічну підтримку розвитку інноваційного потенціалу підприємств на різних рівнях та в різних формах. Складовими інноваційної інфраструктури є фінансово–кредитні установи; зони інтенсивного науково–технічного розвитку (технополіси); технопарки (технологічні парки, агропарки, інноваційні парки); інноваційні центри (технологічні, регіональні, галузеві); інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу); консалтингові (надання консультацій) фірми, компанії, промислово–фінансові групи, кластери та інші [35, 38]. Отже, сфера управління розвитком інноваційного потенціалу охоплює велику кількість організаційних структур, які включаються в інноваційний процес на різних його стадіях і виконують визначенні функції: генерування нових ідей, формування концепції новації, її матеріалізація у певному продукті, розроблення практичних способів її використання, виробництво новинки і виведення її на ринок [56, с. 76]. Формування ринкових відносин в інноваційній сфері передбачає існування різних організаційно–правових форм управління, які відрізняються масштабами інноваційної діяльності та її змістом. Управління розвитком інноваційного потенціалу підприємств є основою забезпечення належного рівня конкурентоспроможності, тому кожен ринковий суб’єкт зацікавлений у нарощуванні та використанні наявного інноваційного потенціалу, використовує в практиці господарювання різні організаційно–правові форми. Позитивний досвід багатьох країн свідчить про перспективність для широкого й ефективного впровадження новітніх технологій комерційної реалізації інновацій, створених внаслідок наукових досліджень і розробок, функціонування мережі таких інноваційних структур, як технологічні (наукові) парки, технополіси, консорціуми, фінансово–промислові групи, інноваційні бізнес–інкубатори, кластери тощо. За допомогою поєднання взаємних інтересів розробників і споживачів науково–технічної продукції, яке спостерігається в інтегрованих структурах управління, розвиток інноваційного потенціалу досить значний [35, с. 225]. При дослідженні процесу управління інноваційним потенціалом підприємств машинобудівної галузі необхідно проаналізувати, насамперед, світовий досвід функціонування ряду існуючих організаційно–правових форм управління, відповідно враховуючи досліджувану спеціалізацію. Аналіз світового досвіду свідчить, що у 80–90–х роках минулого століття спостерігалося бурхливе зростання кількості технопарків, головною метою діяльності яких є саме розвиток наявного інноваційного потенціалу. Протягом 80–90–х років XX ст. 130 тис. працівників технопарку «Силіконова долина», що є фактично науково–промисловою агломерацією, «high–tech» регіоном, створили понад 200 тис. зразків нової продукції. Для порівняння: у Європі наймасштабніший євротехнопарк «Софія-Антиполіс», розташований на півдні Франції, зосередив приблизно у 1200 компаніях лише 24 тис. науковців та інженерів [169, с. 410]. У середині 90–х років загальна кількість інноваційних компаній на території технологічних (наукових) парків у всьому світі складала більш ніж 11 тис; а число зайнятих в них спеціалістів – понад 430 тис. (в розрахунку на одну компанію – майже 40 фахівців) [158, с. 28]. Аналізуючи історичний розвиток технопаркових структур, доречно зауважити, що перший у світі технопарк «Силіконова долина» створено ще у 50–х роках у США з метою комерціалізації інноваційних розробок Стенфордського університету (Каліфорнія) у взаємодії з підприємством–лідером у галузі мікроелектроніки «Hewlett Packard». Однією з особливостей американських технологічних парків є їхній тісний зв’язок з університетами і державними науково–дослідницькими центрами [158, с. 28]. Так, 23 із 25 найбільших університетів США створили навколо себе наукові технологічні парки. При цьому використовуються декілька моделей взаємовідносин, коли університети створюють технопарк як свій внутрішній структурний підрозділ, як самостійну структурну одиницю, як спільне підприємство, створюють технопарк разом із державною (урядовою) структурою, підписують контракти з виконавцями інноваційних проектів [158, с. 29]. У Європі наукові парки з’явилися на початку 70–х років. Першими з них були дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті–коледжу в Кембриджі (Велика Британія), Левен-ла-Нев у Бельгії, «Софія-Антиполіс» у Ніцці [158, с. 29]. На особливу увагу заслуговує досвід Кембриджського технопарку, створеного на базі всесвітньо відомого університету. Район, що оточує університет, ще 40 років тому був сільською місцевістю. Після створення технопарку за останні 15 років поблизу нього розмістилися 1600 високотехнологічних компаній, у яких працюють 45 тис. дослідників і вчених.