Зміст державного управління розвитком малого бізнесу

Зміст державного управління розвитком малого бізнесу В економічній науці постійно триває дискусія щодо доцільності та міри втручання держави в економічні процеси. Вважається, що принцип економічного лібералізму, пов’язаний з ідеєю повної економічної свободи „laissez faire, laissez passer” першим сформулював представник школи фізіократів Венсан де Гурне, який у 1758 виступив із закликом до свободи підприємницької діяльності, невтручання держави в економічне життя та забезпечення недоторканості приватної власності [75;с.65]. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для усіх. Вони стверджували, що будь-яке втручання у природний хід речей порушує „природний порядок”, завдаючи шкоди суспільному відтворенню. На відміну від фізіократів, які трактували „природний порядок” як ідеальний стан суспільства, А.Сміт аналізував реально існуючий економічний устрій (ринкову економічну систему) та прагнув описати механізм його функціонування. Рушійними силами економічного розвитку вчений вважав економічну свободу та конкуренцію господарюючих суб’єктів, гармонізацію їх інтересів на основі пріоритетного розвитку особистого інтересу, механізму ринкової саморегуляції та невтручання держави в економічне життя. Досліджуючи „природний порядок” як теоретичну модель економіки вільного підприємництва, А.Сміт приділяв велику увагу аналізу передумов ефективної дії „невидимої руки” ринку [76; с.277]. Доктрина ринкового лібералізму відповідала реаліям господарювання в умовах вільної ринкової конкуренції, які переважали у ХІХ ст., але наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв’язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний напрям – кейнсіанство. Кейнс поступово приходить до глибокого переконання в тому, що автоматичне ринкове саморегулювання капіталізму належить історії, на зміну йому має прийти державне регулювання ринкової економіки. Він піддав гострій критиці ідею невтручання держави в економічні процеси у своїх статтях „Економічна політика містера Черчілля” (1925) та „Кінець laissez faire„ (1926) [77]. Неординарна позиція Дж.М. Кейнса щодо співвідношення ринку та державного втручання викликала бурхливу дискусію в академічних колах, зокрема, з Ф. фон Хаєком. Наприкінці 30-х рр. перемогли ідеї Кейнса, визначивши на чотири наступних десятиріччя нові пріоритети позитивної та нормативної теорії. Починаючи з середини 70-х рр. ХХ ст. і впродовж усього наступного десятиліття загальний розвиток світової економічної теорії проходив під впливом ліберальних концепцій. Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституціонального напрямів. Неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об'єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 р., використавши термін „ліберальний інтервенціонізм”, під яким розумів державне „втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку” [78; c.333]. Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур основоположні принципи нового економічного лібералізму. Неолібералізм як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморе¬гульованої економічної системи та вільної конкуренції, обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва; розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади. Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводив, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтри¬мання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: „це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил. Ре¬альність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює”[79; с.19]. Німецька школа неолібералізму В. Ойкена – Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом со-ціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця рин¬кових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави – організатора конкурентно-ринкових відносин [80; с.97]. У генезисі німецького неолібералізму виразно проявилася тенденція створення систематизованої теорії трансформації тоталітарного ладу з центрально-керованою економікою в демократичний лад на основі вільного ринкового господарства з подальшою його орієнтацією на вирішення соціальних завдань. Було розроблено прагматичну й ідеологічно привабливу концепцію соціального ринкового господарства, позбавлену хиб класичної ліберальної моделі, з надійними соціальними й антимонопольними стабілізаторами. Ідею свідомо створюваного конкурентного ринкового устрою В. Ойкена було практично апробовано в умовах зруйнованого господарства та відсут-ності будь-якого економічного ладу в післявоєнній Німеччині. Вищезгадані наукові концепції дають змогу розглянути в історичному аспекті предмет дослідження і прийти до висновку про необхідність цілеспрямованого державного управління розвитком малого бізнесу як системного процесу створення сприятливих умов і стимулювання до саморозвитку малого бізнесу відповідно до цілей суспільного прогресу. Ринкова економіка, орієнтована на вирішення соціальних проблем передбачає поєднання саморегулювання ринку і державного впливу на економіку. Перш за все, держава має здійснювати захист прав власності, підтримувати конкурентне середовище, здійснювати перерозподіл доходів на користь соціального сектору. Найважливішою ознакою існуючих моделей соціально-орієнтованої ринкової економіки є принципове положення про те, що держава має створювати умови для успішного розвитку малого бізнесу, який забезпечує сталі темпи економічного зростання країни, сприяє зайнятості та розвитку соціальної сфери. У період трансформації ринкової економіки, становлення та формування ринкових відносин роль держави у створені сприятливих умов функціонування усіх суб’єктів господарювання є особливо важливою. Тому на етапі становлення ринкової економіки одним з пріоритетних завдань державного управління є розвиток малого бізнесу, який не потребує значних фінансових ресурсів, дозволяє вирішувати соціальні проблеми, забезпечує стабільність економічної ситуації в країні, зайнятість і добробут значної частини населення. В сучасній економічній літературі питанням державного управління розвитком малого бізнесу приділяється постійна увага. Так, З. С. Варналій приділяє значну увагу дослідженням питань державної регуляторної політики в сфері малого підприємництва [30], Т.С.Смовженко у своїх дослідженнях розглядає політику сприяння розвитку малого підприємництва в Україні [81]. К. М. Ляпіна, Д. В. Ляпін визначають ефективность національних програм сприяння розвитку малого підприємництва [82]. Фінансові методи державної підтримки малого підприємництва розглядає у своїх дослідженнях О. І. Микитюк [83]. О. В. Кужель звертає увагу на проблему формування паритетності державних і загальносуспільних інтересів у сфері підприємництва [84]. Я. А. Жаліло досліджує стратегію підтримки малого підприємництва в сучасній економіці України [85]. Л. І. Вороніна розглядає форми державного регулювання та підтримки малого підприємництва [86], Ю. О. Клочко звертає увагу на бар’єри на шляху розвитку малого підприємництва [87]. Регіональні аспекти розвитку малого бізнесу та механізми його ефективного регулювання досліджує С. М. Соболь [88]. Й. М. Петрович, Й. С. Ситник висвітлюють організаційні аспекти підприємництва в Україні [89]. І. С. Кузнєцова вивчає трансформацію державного регулювання у сфері малого підприємництва в Україні [90]. Російські науковці В. В. Високов [91], А Рубе [92], досліджують напрями та форми підтримки малого підприємництва в розвинених країнах світу. А. Б. Крутик, М. А. Горенбургов [93], В. Я. Горфінкель [94] здійснюють ґрунтовний аналіз особливостей розвитку малого бізнесу в Росії та систему його підтримки. Роль державного регулювання підприємництва у перехідний період вивчає В.А.Антонов [95]. Питання регулювання цього сектору економіки як в Росії, так і в розвинутих країнах досліджують В. Анохін [96] та І. Н. Герчікова [97]. В.Є. Савченко [98], А. А. Шулус [99] приділяють значну увагу на питанням формування системи державної підтримки малого бізнесу в Росії. Ф.І.Шамхалов і В.В.Котилко [100] вивчають регіональний аспект регулювання малого бізнесу. Загалом, більшість російських учених підкреслюють необхідність державного регулювання малого бізнесу, особливо в умовах трансформаційної економіки. Українські та російські науковці погоджуються з тим, що малий бізнес потребує додаткової уваги з боку держави. Так, у своїх дослідженнях А. А. Шулус розглядає підтримку малого підприємництва як сукупність двох складових: управлінської та забезпечувальної [99; с.84]. З.С.Варналій, зазначає, що державна підтримка малого підприємництва – це, “з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає формування державними структурами відповідних умов становлення і розвитку малого підприємництва, а з іншого боку – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери малого підприємництва на пільгових засадах” [30; с.92]. Сталий розвиток малого бізнесу може відбуватися лише за умови цілеспрямованого управління цим процесом з урахуванням сукупності факторів, які стримують цей розвиток. Це підтверджується теорією, яка пояснює необхідність державного регулювання економіки в сучасних умовах (теорія ринкових дисфункцій). Відповідно до цієї теорії держава втручається в економічні процеси з метою усунення та вирішення тих проблем, з якими ринковий механізм не може впоратися самостійно, спираючись на дію закону попиту та пропозиції, конкуренцію та свободу підприємництва. Тому важливо визначити, вирішення яких проблем розвитку не може забезпечити ринковий механізм саморегулювання. Малий бізнес є найбільш вразливим сектором ринкової економіки, чутливим до змін зовнішнього середовища. Тому відсутність уваги з боку держави до сучасних проблем його розвитку призведе до суттєвих економічних та соціальних втрат. Поняття "управління" є дуже багатогранним і багатозначним як з економічної й соціальної, так і з філософської точки зору. На думку відомих економістів Б.А. Райзберга й Р.А. Фатхутдінова "управління – це свідомий вплив людини на різні об'єкти й процеси, що відбуваються у навколишньому світі, на пов'язаних з ними людей, що здійснюється з метою надання процесам певної спрямованості та одержання бажаних результатів" [102; с.20]. На нашу думку, управління розвитком малого бізнесу – означає приєднання до процесів самоорганізації і знаходження найдоцільніших варіантів розвитку малого бізнесу. Основним завданням органів державної, а також місцевої влади повинно бути створення якнайсприятливішого середовища для саморозвитку малого бізнесу. В процесі управління завжди присутні два компоненти: суб'єкт, що управляє, і об'єкт, яким управляють. Перший являє собою активну частину всієї системи управління, що розробляє й здійснює керуючий вплив на пасивну, керовану частину системи, тобто на об'єкт управління [103; с.17]. Діалектичне поєднання суб'єкта й об'єкта управління разом з іншими елементами системи на всіх стадіях їхнього розвитку, а також каналів прямого та зворотного зв'язку між ними являє собою систему управління. Система управління, як правило, являє собою відкриту, не замкнуту систему, що тісно контактує із зовнішнім середовищем, в умовах якого вона функціонує. Мета управління – одне з базових понять у системному підході до виявлення взаємозв'язків категорій теорії управління. Аналізуючи огляд наукової літератури [53, 104, 102], слід зазначити різне тлумачення авторами поняття „мета”. Узагальнюючи, можна вважати, що мета – це бажаний результат діяльності окремої організації або всього сектора економіки.