Елементи химерного в екологічному романі «День народження Золотої рибки»

Літературознавці позначають 60-80 роки ХХ ст. як період розвитку химерного роману в українській літературі, називають його явищем питомо українським. Склалося враження, ніби пильна влада дозволила українській літературі мати свій, відмінний від російського, стиль. Ішлося про фольклорність творів, умовність сюжетних елементів, міфологізм, елементи магічного реалізму, запозичення з латиноамериканських романів, грузинського історичного роману, російської прози про село, «так званий химерний роман – своєрідний різновид міфологізму на Україні» [221, 21]. Українську літературу збагатили твори  О. Ільченка («Козацькому роду немає переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця»), П. Загребельного («Левине серце»), Є. Гуцала («Позичений чоловік»), В. Яворівського («Оглянься з осені»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені млини»). Такі твори називають різновидами філософського роману. Вважається, що вони наповнені міфологізованими образами і символами, із щедрим використанням умовних форм, таких як жарт, гротеск, гіпербола, з необхідністю включення читача у процеси співтворчості, абстрактно-асоціативного сприйняття, з руйнуванням традиційної схеми побудови сюжету, із іронічно-бурлескною манерою викладу. Також химерність (її означали як художню умовність або фольклоризм) трактували як прояви «умовних прийомів типізації, які багато чим завдячують фольклорові» [145, 26].

За винятком творів В. Шевчука, український химерний роман не дав світові шедеврів універсального значення, на зразок творів Габріеля Гарсіа Маркеса, Алехо Кампонтьєра чи Маріо Варгаса Льоси. І це не через відсутність таланту авторів. Основна причина – у політичній системі та у вимушеному рішенні авторів пристосовуватися до її нищівних вимог. Адже навіть у вільніші 1960-ті твори української химерної  прози були понівечені цензорами: вони викидали іноді цілі розділи.

Часом твори химерного роману в самому зародку були викривлені самоцензурою авторів, які, передбачаючи вимоги цензорів, намагалися пристосуватися до них. На відміну від Південної Америки, цензура в СССР вимагала від письменника не лише підкорення ідеологічній догмі, але й свідомого обмеження формальної майстерності, що призвело до одноманітно примітивної манери письма. І цензура засуджувала не лише контроверсійний зміст, який міг збудити самостійну думку, а й будь-яке стилістичне новаторство, яке називали буржуазним формалізмом. Коли в час хрущовської відлиги українські письменники хотіли зберегти стилістичну вишуканість своїх творів, то мусили платити за це ідеологічними поступками – підкоренням вимогам радянської пропаганди.

Майстерно поєднуючи реалістичні і фантастичні мотиви, письменники мали відтворювати амбівалентне ставлення до української культури та часто зображувати магічну Україну як відсталу сільську провінцію, приховуючи правдиві історичні факти (масовий спротив селянства колективізації, голод 1932-1933 років, брутальні репресії влади, знищення українського села та заселення обезлюднених просторів колонізаторами з Росії та Білорусі). Переписуючи українську історію, письменники гумористично зображали події, які насправді не викликають посмішки. Їхні твори залишилися соцреалістичними, обмеженими, затисненими офіційною пропагандою в межах ідеології. Хто не хотів йти на компроміси з цензурою, мусив писати «у шухляду».

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/artyushenko-zlata-valeriivna-hudozhnya-interpretaciya-istorii-u-romanah-ivana-bilika.html