Напрями та шляхи поглиблення демократизації системи вищої освіти України у дискурсі становлення суспільства знань

Напрями та шляхи поглиблення демократизації системи вищої освіти України у дискурсі становлення суспільства знань Метою даного підрозділу є праксеологічний аналіз стану демократизації вищої освіти в Україні і розробка практичних заходів щодо його посилення. Напрямів існує, на наш погляд, всього два: теоретичний і практичний, а шляхів – багато, оскільки до цього ми відносимо будь-який крок, направлений на посилення демократичної тенденції у сфері вищої освіти. При цьому ми пам’ятаємо настанову В. Кременя про те, що “предметом дослідження філософії освіти є цілі, цінності, ідеали освіти в сучасному суспільстві, їхнє співвідношення з технологіями і практичними засобами, а також аналіз результатів та критеріїв їх оцінки” [121, с. 481]. У цьому контексті утворюється, на думку В. Кременя, суперечлива, динамічна система “цілі – за¬соби – результати”, аналіз якої виявляє дисгармонійність, неуз¬годженість і неадекватність цих “компонентів”, що само собою вже свідчить про наявність певної кризи в цій “підсистемі”. Вона виражена насамперед у тому, що багато високих і прекрасних, духовних цілей, по-перше, слабо пов'язані з реальною ситуацією, по-друге, не забезпечені на¬лежним предметним, а понад усе, ціннісним змістом; по-третє, відсутні адекватні психопедагогічні технології; по-четверте, ці технології занадто час¬то здійснюються за залишковим варіантом. Важливе значення для визначення сутності філософії освіти має з'ясування того, чим відрізняється “освічена людина” від “людини знаючої і компетентної”, і що таке “людина культур¬на” – складний результат духовного розвитку чи просто “освічена або навче¬на”. Реальна цінність цих “моделей” у суспільстві або знижується, або звужу¬ється до рівня дуже низької “ринкової потреби”. Звичайно, динаміка цих процесів детально не досліджена, проте ситуація свідчить про необхідність їхнього подальшого вивчення, оскільки вони актуалізують проблеми освіти в цілому. Сучасна освіта в Україні розвивається в період активного становлення рин¬кової економіки. Але це не означає, що потрібно орієнтуватися на такий “сти¬хійний регулятор”, який звужує свободу вибору до “голого практицизму”. У зв'язку з цим постає проблема обґрунтування системної цілісності пред¬метних знань, відбір їх за ознакою необхідності, вивчення біопсихічних мож¬ливостей продуктивного освоєння і використання набутих знань. Особливої уваги заслуговує вивчення та аналіз стандартів освіти, які не повинні бути догматичними. Потрібно враховувати стрімку динаміку процесів зростання знань, які мають стати надбанням сьогоднішнього та завтрашнього учня – суб'єкта навчання – як загальноосвітньої, так і вищої школи. Вибудовуючи різнопланові програми й акцентуючи увагу на освіті, потрібно враховувати також якісні зміни, що відбулися в нашому суспільстві, які кардинально змінили ситуацію в країні та у сфері освіти зокрема. По-перше, зазнала руйнації сім'я старого, традиційного типу. Нині вона перебуває в стані розкладу, про що свідчать численні розлучення і, як наслідок, сироти, безпритульні, хворі діти, які вже самі по собі становлять проблему. Сучасна сім'я в багатьох випадках не в змозі повноцінно виконувати функції соціального інституту. А разом з нею зникла й “домашня школа”, яка готувала дітей до повноцінного життя. У заклади освіти пішов інший контингент, т. зв. інфантили – діти й підлітки із загальмованим у сучасних малодітних сім'ях процесом дорослішання. І їх також потрібно вчити всьому, що раніше набувалося завдяки “домашній школі”. А на це не зважають, думаючи, що ці сім'ї залишилися такими ж. По-друге, зруйнувався традиційний одвічний патріархальний світогляд. При всіх своїх недоліках цей світогляд допомагав виживати, ніс у собі певну житейську мудрість, був відображенням національної ідентичності, формував уявлення про сенс і цінності життя. Сьогодні цей світогляд, як вираз віджилих соціальних ідентичностей, утратив значення. І як наслідок – деморалізація, дезінтелектуалізація мас, їхня патопсихолізація [121, с. 483]. Мінімізувати це явище в сучасних умовах здатна лише освіта і ніякий інший соціальний інститут. По-третє, зазнала краху реалізована утопія казарменого соціалізму, а разом з нею сформовані на його основах суспільство й система цінностей. Це речі відомі, але разом із руйнацією старого не відбулось усвідомлення, що нова національно-демократична держава Україна – зовсім інша за якістю держава. А це означає – інший тип мислення, культури, моралі, цілепокладань, знань. Усе це переконує в навчальній потребі реформи освіти, але не формальної, а дієвої, сутнісної. В її основі – філософія людиноцентризму, що передбачає відмову від репресивної педагогіки, диференціацію освіти стосовно основних соціальних типів учнів і студентів, спеціалізовані навчальні програми, привчання учнів до самостійного прийняття рішень, до ролі громадянина суспільства і демократизації соціальної організації школи. ВНЗ і особливо школа повинні стати осередками культури – спілкування, знань, праці. Без цього сьогодні кожний випускник будь-якого навчального закладу виявиться соціально неповноцінним. У свою чергу, висока культура немислима без адекватного розвитку всіх форм суспільної свідомості, включаючи релігійну й естетичну. Необхідна художня освіта, для того щоб вийти з облуди минулого і не потрапити в облуду сучасну. Історія останніх десятиліть стерла в суспільній свідомості принципову відмінність між порядною людиною і негідником – потрібна реморалізація суспільства на якісно новому рівні. Новітнє українське життя виховало масового правового нігіліста, який щиро вірить, що закон – дишло, а держава – розбійницький вертеп, у якому постійно відбуваються “розбори”. Потрібно не лише правове, а й політичне перевиховання. Усе це – світоглядну, наукову, естетичну, моральну, правову, політичну, релігійну культуру – необхідно прищеплювати й засвоювати в школі. Щоб приступити до творення і відтворення інноваційної, сучасної, творчо-суб'єктної системи освіти, необхідна її нова філософія, у якій свідомість, суб'єкт – первинні. По-четверте, нам треба подолати наслідки технократизму, що охопив потужними лещатами свідомість не тільки менеджерів освіти, а й свідомість державних діячів, науковців, навіть філософів і перейти до людиноцентристської ідеології і гуманітарної парадигми розвитку суспільства і освіти. При цьому треба добре пам’ятати, що поки йде процес становлення громадянського суспільства і формування загальнонаціональної культури, школа, освіта залишається головним каталізатором і параметром управління цим процесом. До теоретичного напряму ми відносимо, у першу чергу, вирішення низки проблем, що здатна позитивно вплинути на поглиблення демократизації галузі освіти, оскільки Україна після розпаду СРСР і планової економіки увійшла у ринковий алгоритм розвитку, у якому, за висловом Е. Геллнера, “не тільки змінюються ціни, але й змінюються об’єднання і думки [52]”. Значну роль тут відіграє перехід від статутних взаємостосунків до договірних: ми маємо дотримуватися договору. Перш над усе, для України важливо визначитися зі змістом національної ідеї, що лежить в основі демократичного розвитку нашої країни на шляху до Об’єднаної Європи. Хотілося б зазначити, що демократія не зводиться до якогось єдино можливого набору інститутів. Конкретна форма демократії в конкретній країні залежить від соціально-економічних умов, від традиційної структури держави і заведеної політичної практики. Саме тому одним з найважливіших чинників процесу демократизації є демократичні освіта та виховання, які спроможні не тільки прищепити новому підростаючому поколінню базові демократичні цінності, але й гармонійно адаптувати їх до культурно-національних і соціально-економічних регіональних особливостей. Сучасна політична демократія є системою управління, за якої влада відповідає перед громадянами за свої дії в суспільній сфері, а громадяни реалізують свої інтереси через конкуренцію і взаємодію своїх виборних представників. Тому, як і будь-яка інша система, демократія залежить від носіїв влади – людей, що наділені за законом розпорядницькою функцією і відіграють особливу роль в процесі керування країною. Норми, що визначають легітимні способи приходу до влади і відповідальність керуючих осіб за свої рішення, відрізняють демократичну систему від недемократичної, а питання, пов’язані із фаховим рівнем та професійною підготовкою цих осіб – одне із завдань демократичної вищої освіти. У суспільній сфері діють колективні норми і колективний вибір, що стає обов'язковим для суспільства і підкріплений силою держави. За різних форм демократії сфера ця може бути більшою або меншою, в залежності від попередньо встановленої системи відносин між приватним і суспільним, державою і суспільством, правовим примусом і волюнтаризмом, потребами колективів та індивідуальним вибором. Враховуючи саме ту форму демократії, що існує у даному суспільстві, слід формувати освітню систему. Треба теоретично опрацювати співвідношення демократії і лібералізму з метою розробки практичних програм розбудови демократичної освіти в країні. Ключовий елемент демократії – повноправність громадян. Простежується безпосередній зв’язок якості та рівня демократії із системою саме вищої освіти і кількістю опанувавших її громадян у державі. По-новому треба поглянути на місце і роль національної держави у розбудові вищої освіти, оскільки нині вона під тиском глобалізаційного процесу поступово втрачає свій вплив не тільки на економічну, але й на гуманітарну сфери. Принципи демократії абстрактні і можуть започаткувати різноманітні інститути й підтипи. Однак, для демократичного розвитку необхідне дотримання певних процедурних норм і повага цивільних прав. Усяке неправове суспільство – суспільство, що не обмежує себе подібними нормами, що не дотримується таких процедур, – не може бути визнано демократичним. Відповідно до цього, прищеплення таких норм і прав – насамперед, завдання освітньої системи на всіх етапах навчання і виховання майбутніх і молодих громадян. Демократія і колективна воля можуть виникнути й через взаємодію антагоністичних громадських суб’єктів, які ставляться один до одного із підозрою. Водночас норми громадської культури скоріше сприйматимуться як наслідок демократії, аніж як її джерело. Демократичну освіту також слід вважати наслідком процесу політичної демократизації країни, хоча ситуація тут не є однозначною. Для переходу суспільства до демократичних реформ необхідно, щоб сформувалися певні передумови. Однією з таких передумов слід вважати підвищення загального освітнього рівня і зростання кількості громадян із вищою освітою, як носіїв ідеї демократичних змін. Тому, хоча вища освіта є безумовно важливим фактором на шляху до демократії та в процесі її становлення, демократизація системи вищої освіти може розпочатися лише після переходу політичної системи до демократичних форм. Це ще одне свідчення того, що саме тепер, як ніколи, актуально стоїть питання демократизації вітчизняної вищої освіти, орієнтації її на кращі сучасні аналоги (насамперед – на європейські). Дуже спокусливо уявити собі швидке розв’язання на демократичному шляху всіх політичних, соціальних, економічних, адміністративних і культурних проблем. Бажання це є цілком зрозумілим. Але нажаль, демократія не є панацеєю від усіх негараздів. По-перше, економічно демократія не завжди є ефективнішою за інші форми правління. Темпи росту економіки в цілому, заощаджень і капіталовкладень у демократичних країнах не обов'язково будуть вищими, ніж у недемократичних. Особливо ймовірно це відбуватиметься у перехідний період, коли власники й адміністративна еліта можуть реагувати на реальну чи уявну авторитарну загрозу, вивозячи або омертвляючи капітал, влаштовуючи саботаж. Згодом (в залежності від форми демократії) сприятливі тенденції розподілу доходів, зростання загального попиту і рівня освіти, збільшення продуктивності праці, розвиток творчої активності спільно можуть поліпшити економічне і соціальне становище. Але, звичайно ж, наївно очікувати миттєвих змін. Ще менш імовірно, що такі сприятливі риси будуть визначальними в процесі демократизації. По-друге, демократичні режими не обов'язково ефективні в адміністративному плані. Рішення можуть прийматися і менш оперативно, ніж за інших режимів, доводиться враховувати більшу кількість учасників громадського життя. Вартість реального результату зростає вже хоча б тому, що необхідно “стимулювати” більшу кількість винахідливих чиновників (хоча не слід зменшувати масштаби корупції в автократіях). Народ не завжди підтримує новий демократичний уряд, оскільки неминучі компроміси повною мірою не задовольняють нікого, а той, хто програв, вільний у вираженні свого невдоволення. По-третє, демократичні режими навряд чи виявляться більш упорядкованими, єдиними, стабільними і керованими, порівняно з їхніми автократичними попередниками. Частково це плата за демократичні вільності, з другого боку – відображення невдоволення новими правилами і державними структурами. Спочатку результати тимчасового компромісу двох режимів дуже суперечливі і непередбачувані – доки суспільство не адаптується до них. Більше того, ці результати виникають як наслідок серйозної боротьби, мотивованої високими ідеалами. Особи і групи, що тільки-но здобули автономію, заперечують визначені правила, протестують проти тих чи інших дій державних структур, наполягають на укрупненні своєї частки в “демократичному торзі”. Тому присутність антидемократичних партій не є дивною і не повинна сприйматися як провал демократичної консолідації. Важливо змусити такі партії, нехай без ентузіазму, дотримуватись загальних демократичних правил і колективної волі. Демократизація не обов'язково принесе із собою економічне зростання, соціальне примирення, ефективне управління галуззю освіти, політичну гармонію, вільний ринок або “кінець ідеології”. Менше за все вона призведе до “кінця історії”. Безсумнівно, деякі з цих факторів сприяють зміцненню демократії, однак вони не є ні її передумовами, ні безпосередніми результатами. Але ми повинні розраховувати на зародження політичних структур, які мирно конкурують, формують уряди і впливають на суспільну політику; здатні вирішувати соціальні та економічні конфлікти за допомогою встановлених процедур. Такі структури, органічно пов'язані із цивільним суспільством, спонукатимуть своїх виборців до колективних дій. Деякі демократії, особливо в країнах, що розвиваються, не виправдали подібних очікувань. У той же час велика перевага демократії полягає в тому, що такий режим, встановлений одного разу, не тільки здатний до самовідтворення в межах початкових умов, але й у перспективі переростає ці умови. На відміну від автократій, демократії здатні змінювати свої закони й організаційні структури під впливом мінливих обставин. Можливо, вони не одразу досягають всього зазначеного вище, але на цьому шляху в них набагато більше шансів на успіх, ніж у автократичних режимів. Таким чином, одним із способів існування демократії є сталий розвиток.