Вдосконалення ціноутворення на послуги комунальної сфери

     Вдосконалення ціноутворення на послуги комунальної сфери

      Ціноутворення на комунальні послуги, протягом всього часу функціонування комунальної сфери, є важливою складовою політики фінансового забезпечення суб’єктів господарювання та умовою реалізації його фінансової стратегії.

      Стратегії ціноутворення суб’єктів господарювання комунальної сфери відзначались суттєвими відмінностями, а отже вдосконалення діючої цінової політики підприємств комунальної сфери неможливе без розгляду її особливостей на різних етапах функціонування комунальної сфери. Надання послуг суб’єктами господарювання комунальної сфери споживачам, за часів існування СРСР, здійснювалось за мізерну плату, а різниця в тарифах перекривалась значними обсягами дотацій з державного бюджету. У цьому полягали особливості тарифної політики в сфері комунальних послуг у колишньому СРСР.

      Для цінової політики того часу характерні:

      – низький рівень тарифів, які не покривали собівартості комунальних послуг; – наявність великої кількості пільгових груп споживачів, звільнених від плати за комунальні послуги; – стабільність тарифів на комунальні послуги протягом багатьох років; – орієнтація на безкоштовність комунальних послуг у майбутньому.

      За офіційними даними статистичної звітності, частка витрат на комунальні послуги в бюджеті населення не перевищувала 3–4 % від сукупних доходів родини. Але за оцінкою окремих фахівців [74, с. 21], ця величина була занижена в 2,5–3 рази. Так, Т. И. Карягина приводить цифру 10,5 % від загальних витрат родини, включаючи доплати із суспільних фондів споживання.

      Незважаючи на низькі тарифи, існувало багато пільгових споживачів комунальних послуг, у число яких попадали не тільки малозабезпечені родини, інваліди, ветерани війни, герої праці та інші, але також працівники окремих відомств і, у першу чергу, особливо престижних партійно-державних установ, і апарата місцевих рад.

      Тарифи на окремі послуги не переглядалися протягом багатьох років. Наприклад, основна ставка квартплати зберігалася незмінною з 1928 р. Тарифи на інші види комунальних послуг (вода, каналізація, теплова енергія), встановлення яких було в компетенції місцевих рад, незважаючи на кількаразові перегляди, змінювались в незначній мірі. Тарифи на міський пасажирський транспорт диференціювалися за видами транспорту і розрізнялися по регіонам. Тарифи на газ і електроенергію, встановлювалися державою централізовано, були уніфіковані по всій території СРСР, за винятком деяких районів, і залишалися незмінними при переглядах з початку 60-х і 80-х років.

      Низькими та інколи збитковими були тарифи на воду і каналізацію, теплову енергію, міський транспорт у різних містах. Газ і електроенергія, які відпускалися населенню, держава оплачувала по більш високих тарифах, ніж тарифи для промисловості.

      Низький рівень тарифів на комунальні послуги частково пояснювався ідеологічними факторами. Низька частка витрат радянської родини на оплату комунальних послуг підносилася партійно-радянською пропагандою як один з незаперечних доказів переваг соціалізму. Політика низьких цін і тарифів була одним з інструментів для зосередження в руках держави значних фінансових ресурсів, що розподіляються централізовано, і використовуються насамперед в інтересах державного бюрократичного апарата, про що говорить С.А. Ситарян – заступник міністра фінансів у 80-х роках: „Держава має дуже великі витрати, що направляються на підтримку всього народу. Це витрати у формі дотацій, пов'язані з підтримкою низьких і стабільних цін і тарифів на ряд продовольчих і промислових товарів, а також побутових послуг. Це, насамперед, витрати держави на відшкодування різниці між витратами виробництва і роздрібними цінами від реалізації таких товарів, як м'ясо і м'ясні вироби, молоко, окремі сорти риб, товарів дитячого асортименту, а також дотації, зв'язані з продажем вугілля населенню за цінами, набагато нижчими, чим діючі оптові ціни, реалізацією електроенергії і теплоенергії по пільгових тарифах і деякі інші види дотацій і пільг”.

      Низький рівень і стабільність тарифів на комунальні послуги породжували проблему фінансового забезпечення підприємств комунальної сфери. Прямі дотації з бюджету були основним джерелом покриття витрат підприємств комунальної сфери, а згодом їх обсяги стали недостатніми. З ростом обсягів житлового будівництва, розвитком рівня інженерного благоустрою міст і селищ усе більш істотними ставали витрати на відтворення цього господарства і навантаження на бюджет збільшувався. Тому, для підтримки підприємств комунальної сфери в працездатному і відносно благополучному, у фінансовому відношенні стані використовувалися інші непрямі способи компенсації витрат.

      В. І. Азар перелічує наступні форми перекладання витрат сфери платних послуг:

      – створення пільгових у порівнянні з іншими сферами народного господарства умов економічної діяльності підприємств сфери послуг, що виражається в повному чи частковому скасуванні платежів у бюджет, характерних для інших сфер; – звільнення деяких сфер комунальних послуг (наприклад, житлове господарство) від фінансування витрат на капітальний ремонт; – застосування різних цін на ті самі послуги для населення та для підприємств і установ (наприклад, на послуги водопостачання й водовідведення, теплову енергію); – надання підприємствам сфери послуг матеріалів за пільговими цінами, а також приміщень і послуг чи безкоштовно на пільгових умовах (наприклад, пільги на вартість палива для комунальних котелень)

      Цей перелік варто доповнити також і положенням про низький рівень ставок заробітної плати в комунальній сфері, у порівнянні з іншими сферами народного господарства, та незначними нормами амортизації на елементи систем інженерного устаткування, віднесенням витрат на комунальне обслуговування на вартість продукції для тих господарств, що перебували на балансі підприємств і відомств.

      вся работа находится по ссылке http://diplomukr.com.ua/raboti/20773?mod=dissertations