Визначення предмета доказування у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди

     

      Проблема ефективності доказування, до якого з рештою зводиться вся процесуальна діяльність, особливо в справах щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, є однією з найбільш актуальних проблем у цивільному судочинстві. Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі» зазначає, що рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, застосовується закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повного і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимо-гам закону про їх належність та допустимість, або обставини, що не підляга-ють доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи [84, с. 4 – 5]. У силу принципу безпосередності судового розгляду (ст. 159 ЦПК) рішення суду може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, у якому ухвалюється судове рішення. Таким чином, цивільний процесуальний закон визначає систему правових гарантій, які мають забезпечували законність, обґрунтованість і справедливість при розгляді цивільних справ, у тому числі справ щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Серед гарантій обґрунтованості рішень основне місце займають норми, за допомогою яких суд одержує істинне уявлення про дійсні обставини цивільної справи. Дані обставини і складають предмет доказування.

      У юридичній літературі не дається однозначної відповіді на питання, що таке предмет доказування. Також викликає жваву дискусію питання про класифікацію фактів, що входять до предмета доказування.

      М. К. Треушніков, розглядаючи факти, котрі є об’єктом пізнання суду, виділяє чотири їх групи: 1) юридичні факти матеріально-правового характе-ру; 2) доказові факти; 3) факти, які мають процесуальне значення; 4) факти, які встановлюють для виконання виховних та попереджувальних завдань правосуддя. Факти будь-якої з перерахованих груп, перед тим як суд визнає їх існуючими, необхідно доказати за допомогою судових доказів [28, с. 14 – 15]. М. К. Треушніков ставить питання, чи всі групи фактів, що доказуються в цивільному процесі, входять до предмета доказування [28, с. 15]. На думку вченого, предмет доказування є особливою процесуальною категорією. До нього входять лише ті факти, які мають матеріально-правове значення, фак-ти, без виявлення яких неможливо вирішити справу по суті і застосувати но-рму матеріального права. [28, с. 16].

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ