Неповнолітній як суб’єкт адміністративної відповідальності

     

      Українська держава головним своїм пріоритетом, найвищою соціальною цінністю визнала людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку (ст. 3 Конституції України). Саме Тому складовою концепції розвитку українського суспільства є сучасна державна ювенальна політика. Ратифікувавши у 1991 році Конвенцію ООН про права дитини і проголосувавши за Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей [132], Україна прийняла на себе міжнародно-правові зобов’язання по здійсненню міжнародних стандартів прав дитини, відповідно з якими вона повинна забезпечити добробут, охорону здоров’я, житло, освіту для кожної дитини без будь-якої дискримінації, а також забезпечити надійний захист від будь-яких форм насильства та експлуатації.

      Трансформаційні процеси, пов’язані з реформуванням багатьох сфер суспільного життя взагалі й державних органів (оновленням галузей законодавства, що регулюють відносини в різних сферах, зміною та удосконаленням системи та правового статусу органів державної влади і місцевого самоврядування тощо) супроводжуються загостренням багатьох соціальних проблем, які негативно впливають також на формування особистості неповнолітніх і сприяють вчиненню ними правопорушень [151, с. 3]. Формування нової державно-правової політики відповідно до сучасних умов і міжнародних норм щодо захисту неповнолітніх потребує приведення законодавства України у відповідність до вимог Мінімальних стандартних правил Організації Об’єднаних Націй, що стосуються відправлення правосуддя відносно неповнолітніх (Пекінські правила 1984 р.) [132].

      У теорії права при розкритті правового статусу неповнолітніх осіб вживаються різні категорії: діти, неповнолітні, молодь [1].

      Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН „Про права дитини” дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше [132, с. 125]. У нормах Конституції України також вжито термін „діти”, зміст якого повністю аналогічний змісту зазначеного міжнародно-правового документа, зокрема в ст. 52 проголошено: „Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом”. Законом України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” неповнолітні визначені як особи, що не досягли 18-ти років. У Законі України „Про охорону дитинства” поняття „дитина” практично повністю збігається з положеннями Конвенції ООН „Про права дитини”. Так, згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, дитина – це особа віком до 18 років (повноліття), якщо відповідно до закону, застосовуваному до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше [132].

      Якщо розглядати семантику слова „неповнолітній”, то у Великому тлумачному словнику української мови зазначено, що ним є особа, яка не досягла повноліття (при цьому не вказується, з якого віку вона його досягає) [43]. У юридичній енциклопедії за загальною редакцією Ю.С. Шемшученка йдеться про те, що неповнолітній (від лат. impubes; pupillus; англ. minor ) в праві – це особа, яка не досягла 18 років [209].

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ