Оцінка і використання доказів
Одним із найважливіших елементів процесу доказування, в тому числі й у справах про адміністративні правопорушення неповнолітніх, є оцінка доказів. Це підтверджується і позицією законодавця, що виражена у ст. 252 КУпАП. Оцінка дозволяє суб’єктам доказування збагнути суть справи, проаналізувати характер і причини правопорушення, пізнати факти об’єктивної дійсності, виокремити їх як докази серед інших фактів. Оцінити докази – означає визначити, наскільки точно встановлений кожен із них, у якому взаємозв’язку зі справою він перебуває.
У процесуальній науці та теорії доказування існують різні точки зору на поняття оцінки доказів: встановлення достовірності свідчень про факти, що містяться в доказі (О.І. Трусов);
визначення, наскільки точно встановлений кожен з доказів, у якому взаємозв’язку зі справою він перебуває (П.Ф. Пашкевич); встановлення належності доказів, їх допустимості, автентичності та повноти; логічний, розумовий процес визначення ролі та значення зібраних доказів для встановлення істини (А.Р. Бєлкін); встановлення достовірності, належності, допустимості та достатності доказів для вирішення як окремих питань, так і справи в цілому (М.М. Михеєнко); розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення певної справи (Є.Г. Коваленко) [25].
„Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або посадової особи, яка розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів вони приймають відповідне рішення”, – стверджує В.К. Колпаков [100, с. 405]. Схожої думки дотримується і В.Г. Перепелюк, визначаючи, що „оцінка доказів означає діяльність, що приводить до переконання про допустимість, належність, достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для справи” [149, с. 108].
Таким чином, безперечним фактом є те, що оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів адміністративно-деліктного процесу, що ґрунтується на законах логіки та правових нормах і спрямована на формування у суб’єкта доказування власної думки (переконання) щодо належності, допустимості, достовірності, достатності доказів. Вона включає такі елементи як: аналіз, синтез, порівняння. Під час оцінки доказів здійснюється уявне моделювання досліджуваних обставин та причинно-наслідкових зв’язків. Аналіз і синтез доказів дозволяє виділити те загальне, що їх об’єднує, а саме приблизно пояснити наявність низки фактів дією однієї загальної причини. Порівняння сприяє визначенню логічних взаємозв’язків доказів, прийняттю одних доказів і відкиданню інших.
Оцінка доказів як один із елементів доказування відбувається на всіх стадіях адміністративно-деліктного процесу. Слід погодитись із думкою О.І. Миколенка, що навіть у так званих „спрощених провадженнях” у справах про адміністративні правопорушення (ст. 258 КУпАП) відбувається доказування, хоча і не у певній послідовності дій (процедури), а в якості розумового процесу [134, с. 143]. Прийняттю будь-якого рішення, яке тягне за собою правові наслідки, завжди, на нашу думку, передує оцінка відомої інформації.
Оцінка доказів регламентується ст. 252 КупАП, у якій зазначено, що орган (посадова особа) оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Тобто загальні правила оцінки мають методологічний характер: за внутрішнім переконанням і ніякі докази не мають наперед встановленої сили. До речі, дослідники в галузі кримінально-процесуального права наголошують на необхідності запозичення із адміністративного закону норми, яка вказує саме на те, що відповідні суб’єкти при оцінці доказів керуються не лише законом, а й правосвідомістю (С.М. Стахівський).
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
