Проблеми теорії й практики державного управління щодо забезпечення розбудови інформаційного суспільства в Україні
Проблеми теорії й практики державного управління щодо забезпечення розвитку інформаційного суспільства в Україні пропонується розглядати переважно в гуманітарній складовій. Схематично засади державної політики в інформаційній сфері в Україні окреслені в Додатку К дослідження.
З теоретичних джерел і практики відомо, що з розвитком суспільства змінюється й роль держави. Для подальшого викладення матеріалів дослідження доцільно запропонувати методологічне положення, суть якого в тому, що держава та суспільство – це хоч і тісно взаємопов’язані, але все ж відносно самостійні соціальні системи. В ідеалі, держава має виконувати службову (підлеглу) роль у розвитку суспільства. У цьому сенсі можна скористатися фундаментальними висновками О. Ф. Скакун щодо ролі цивілізованої держави у функціонуванні громадянського суспільства [144, c. 66] в контексті інтерпретації розвитку інформаційного суспільства.
Держава має виконувати таку роль:
– слугувати формою, що організовує інформаційне суспільство та створює умови для його розвитку;
– бути відносно самостійною структурою стосовно громадянського суспільства при здійсненні солідарних з ним за публічними інтересами кожного члена суспільства, особливо тих, хто природою інтелектуально обмежений в індивідуальній підприємницькій ініціативі;
– встановлювати «правила гри», яких мають дотримуватися всі громадяни та їх об’єднання, створювати сприятливі умови для їх існування й розвитку;
– здійснювати гарантовано необхідні охорону та захист інформаційного суспільства, що передбачає й підтримання інформаційної безпеки як складової національної безпеки;
– бути арбітром у досягненні соціального компромісу в інформаційному суспільстві, пом’якшувати інформаційну нерівність між тими, хто в змозі і хто не в змозі користуватися новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями;
– сприяти та забезпечувати реалізацію принципу універсального обслуговування інформаційно-комунікаційними послугами громадян та їх об’єднань;
– створювати умови для реального забезпечення природного права людини на інформацію, бути ініціатором діалогу окремих громадян та суспільства на засадах інформаційної прозорості своєї діяльності;
– сприяти підвищенню рівня інформаційної активності, інформаційної культури громадян, створюючи умови для розвитку інформаційно-правових ресурсів та інформаційно-комунікаційної інфраструктури (державних і недержавних);
– створювати юридичні умови для того, щоб право на інформацію співвідносилося з державною гарантією права власності на інформацію, прав споживачів, права на сприятливе екологічно навколишнє середовище, а також з політичними правами й свободами тощо;
– мати межі регулювання відносин, пов’язаних з розвитком складових інформаційного суспільства, що визначаються на конституційному рівні держави, міжнародними стандартами в галузі прав і свобод людини, аби унеможливити негативні наслідки прийняття нормативно-правових актів; ретельно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів державного управління;
– сприяти розвитку єдиного європейського інформаційного суспільства та національній ідентифікації в ньому через розвиток національного його сегмента.
