Радикалізація соціальних конфліктів як причина і наслідок дезінтеграції держави

     

      Терміни «соціальний конфлікт», «внутрішній конфлікт», «громадян-ська війна», незважаючи на присвячені їм дослідження, поширену практи-ку застосування цих термінів ООН та іншими міжнародними організація-ми, не можуть адекватно описати сутності більшості сучасних конфліктів. Сучасні конфлікти, з одного боку, точаться з метою отримання влади, прибутків або ресурсів, локалізованих на певних територіях, але, з іншого боку, є транснаціональними і не обмежуються державними кордонами.

      Конфлікти є тими подіями, які супроводжують і прискорюють дезінтеграцію держав. У більшості випадків дезінтеграція не відбувається мирно. Вона супроводжується радикалізацією насилля у різних формах соціальних конфліктів: локальних сутичках, страйках, повстаннях, громадянських війнах.

      Ескалація латентних конфліктів разом з дезінтеграцією держави є поступовими процесами, які можуть тривати декілька десятиріч. Інститути держави поступово паралізуються, втрачають спроможність виконувати свої функції спочатку на окремих територіях, для окремих груп громадян, як правило, соціально вразливих, а потім для всього населення країни. Процес дезінтеграції супроводжується ескалацією насилля, яке спочатку є виключно локальним феноменом, а потім легітимізується, поширюється серед усіх соціальних груп, стає нормою буденного життя.

      У процесі розпаду держава проходить такі стадії:

      1) слабка держава;

      2) держава, яка розпадається;

      3) держава, що розпалась;

      4) держава у стані колапсу [205, с. 173].

      На стадії слабкої держави, як правило, поширені локальні, латентні форми конфліктів, які періодично виникають у найбільш вразливих сферах соціально-економічного життя. Держава – єдина організація, яка має виконувати дві важливі функції відносно усього суспільства: гарантувати безпеку та забезпечувати добро-бут. Центральним критерієм оцінки дієспроможності держави вважають факт монополії влади на усій території держави. У державі, яка функціонує ефективно, немає відцентрованих тенденцій.

      Визначення «слабкої держави» в науковій літературі стикається з певними методологічними проблемами, пов’язаними з аргументацією критеріїв слабкості. Дисертаційне дослідження спрямовано на розробку універсального визначення слабкої держави, виходячи із критеріїв терміна-антоніма – «сильна держава».

      Німецький соціолог Макс Вебер дає таке визначення держави: «це організація всередині суспільства, яка має монополію на законне насилля» [230, с. 2555; 336]. Держава має бути визнаною вдома та у зарубіжжі, вона зобов’язана виконувати певні публічні послуги для населення, розподіляти прибуток.

      Сучасний експерт з конфліктів, засновник відомої Копенгагенської наукової школи безпеки Барі Бузан, вважає, що сильна держава має три найважливіші ознаки державності: загальну ідею держави – «серце полі-тичної ідентичності держави», інституційне вираження держави у виді іє-рархії адміністративної, законодавчої та судової гілок влади, та фізичну основу – населення, територію, ресурси і національне багатство у межах певних кордонів [211, с. 117].

      Тим не менш, як антонім сильної держави «слабка держава» не обов’язково має бути визначена як нерозвинена, зруйнована або та, що потерпає від соціальних конфліктів. «Слабка держава» – держава, яка не може забезпечити мінімальні умови для розвитку населення та економіки країни, верховенство права, захист прав людини, ефективне управління, безпеку.

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ