Самоврядний контроль за діяльністю правоохоронних органів в Україні

     

      Найменш дослідженим у науковій літературі є самоврядний контроль у державному управлінні в цілому та за діяльністю правоохоронних органів в Україні зокрема. У переважній більшості наукових праць, присвячених проблематиці контролю, він розглядається як різновид соціального [188, с. 3], або державного [298, с. 164], або громадського контролю [5, с. 208]. Якщо з розглядом самоврядного контролю як одного із різновидів соціального контролю погодитись можна, оскільки останній об’єднує собою усі види контролю в суспільстві (державний, міжнародний, недержавний) та їх різновиди (контроль у сфері державного управління, контроль за діяльністю правоохоронних органів, тощо), то із розглядом самоврядного контролю як різновиду державного чи громадського контролю погодитись не можемо.

      Суб’єктами самоврядного контролю є органи місцевого самоврядування, поняття якого сформульоване у ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, воно визначене як «гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади ― жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста ― самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [470]. Варто зазначити, що на відміну від поняття «місцеве самоврядування», поняття «органи місцевого самоврядування» у цьому законі не визначене. Проте, аналіз ч. 2 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надав змогу до таких віднести: територіальні громади сіл, селищ, міст; сільські, селищні, міські та обласної ради та їх виконавчі органи (крім районних в містах та обласних рад).

      У ст. 5 цього ж Закону визначена система місцевого самоврядування, яка включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. Крім того, у ч. 2 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що у містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради можуть утворюватися районні в місті ради.

      Таким чином, органами місцевого самоврядування є територіальна громада; ради різного рівня та їх голови; виконавчі органи таких рад (крім районних та обласних); органи самоорганізації населення. Щодо обсягу контрольних повноважень останніх (органів самоорганізації населення), то варто погодитись з думкою В.М. Гаращука, що вони є «вкрай несуттєвими, декларативними, не підкріпленими ніякими реальними примусово-владними повноваженнями… їх утворення не було нагальною потребою, оскільки усі їх функції дублюються органами місцевого самоврядування. Це скоріше політичний жест у сторону країн західної демократії, який не може вітатися. Зайва структура з фактично умовними повноваженнями лише заважатиме управлінню» [79, с. 251].

      Варто також відзначити й те, що кожен із вищенаведених органів місцевого самоврядування отримав законодавче визначення: територіальна громада ― у ч. 1 ст. 1 та ст. 6 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ; рада ― у п. 5 ст. 1 та ч. 1 ст. 10 цього ж Закону; виконавчий орган ради (виконавчі комітети) ― у п. 10 ст. 1 та ч. 1 ст. 11 цього ж Закону; органи самоорганізації населення ― у п. 11 ст. 1 та ч. 1 ст. 14 цього ж Закону [470], а також в окремому законодавчому акті ― Законі України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.2001 № 2625-III [471].

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ